Перспектива

Боятися темряви – це щось природнє, властиве кожному. Мені, на жаль, також. Власне, чим я відрізняюсь від усіх? Тим, що не маю плеєра? Чи тим, що ношу вуса? А про плеєр, до речі, треба подумати, гарна штука...
Надворі рано темніло, була рання весна, а до переходу на літній час ще два тижні, ліхтарі на Чернігівській чи то відсутні, чи то й не було їх ніколи. Зрідка шурхотіли повз мене автомобілі і я мовчки заздрив тим щасливцям, які ось зараз сидять у теплих м’яких салонах, слухають легку музичку і недбало рухають кермом, милуючись на патьоки, залишені двірниками на склі. Хоча... Яка там легка музика? Розвалилося чмо у краденому Порші і втикає шансончик... Та це вже мене занесло – заздрість, то погана річ.
Ось воно – те, чим я відрізняюсь від решти. Жодній людині в радіусі трьох кілометрів не спало б на думку йти у якесь книжкове видавництво, щоб купити там за комісійною ціною збірку праць Степана Бандери „Перспектива Української революції”. Це вже точно. Раптово пройняла тепла хвиля захвату своєю особливістю, але одразу ж і спала. Мимо проїхав легковик, обдавши хвилею брудної, з кавалками грязюки, води. Буває, що поробиш, зате я особливий (курсивом).
Зрештою, моя ота щойно вигадана особливість не звільняє від страху темряви. Треба ж ото було так затриматися в інституті! Ось маєш тепер – доводиться йти впотьмах, ще й думати, чи не зачинилася крамничка при видавництві. Можна було б піти й завтра, але книгу мати хотілося тепер, хоча мотиви такого свого бажання я пояснити не міг. Розберуть! – кричало щось в мені. Хто?! – здивовано відповідало інше „щось”.
Попри всі побоювання, крамничка ще працювала. Зустрів мене жвавий дідок, який на старості, вірогідно, вріс у землю принаймні на півметра, такий був згорблений. Він почав приносити мені то ту, то іншу „рідкісну книгу”, похапцем гортаючи все нові й нові сторінки і прицмокуючи своїми білими губами. Я глибокодумно кивав, аж доки не зауважив, що дідок тим більше розхвалює книгу, чим більше вона коштує. Сказав, що не маю грошей – дідок образився, видав мені „Перспективи Української революції” і випровадив за двері зі словами: „Ходють тут усякіє...”
Та навіть це не затьмарило мого задоволення від покупки. Я йшов швидким кроком, раз пораз вступаючи у невидимі в пітьмі калюжі. В одній руці тримав свого портфельчика, а іншу тримав за пазухою, відчуваючи під пальцями теплий шершавий томик „Перспектив..” Важко, звичайно, повірити, що таке захоплення може викликати проста книга, та ще й така. Для цього треба бути зі мною знайомим не один рік. Справа в тому, що кожна книга у мене вдома – це світ, що належить мені. Ніколи не міг читати книжки з бібліотеки, бо то не мої власні, а позичені. Дурня, звичайно, та такий уже я є...
Ось лишень перейду оце підворіття і вийду до метро, доїду додому, а тоді читатиму...
– Ей, пацан, закурить є? – долинув з темряви позад мене лінивий голос, а якісь темні тіні перегородили дорогу. Ну все – подумав я, капець. І нащо мені була та нова мобілка? Поб’ють, обберуть, хоч би живим зостався. А тікати... Як тут утечеш? Двоє попереду, ззаду ще, мабуть, кілька, з боків глухі стіни.
– Не палю, на жаль... – якимось дивом видавив я із себе.
В темряві хтось смачно сплюнув:
– От, бл... Знов наш! Пішли звідси, хло’!
І вони пішли. Я ще якусь мить стояв без руху, тамуючи трем у колінах, а потім спохопився і чкурнув так швидко, як, либонь, ніколи в житті.
Заспокоївся уже в метро. Зупинок через дві, коли збагнув, що їду не в той бік. Згадав про книжку, відкрив навмання і прочитав: „В кожному політичному чи ідеологічному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина...”

Людина

Перший поверх будинку, де розміщувалося видавництво „Бористен”, займали нотаріальні контори. Просторий колись, а тепер захаращений, вестибуль було поділено навпіл різноколірними килимами, що розходились від дверей у різних напрямках. Червоний вів до масивних шкіряних дверей з позолоченою табличкою „Нотаріус”, а зелений обривався за якихось півметра від інших – з написом „Нотар”.
Я якийсь час постояв приголомшено біля дверей, міркуючи, чим же займаються ті дві контори з різними назвами, аж доки до мене дійшло, що вони, либонь, таким чином уникають конкуренції за клієнтів. Принагідно, подякував Богові, що послуги жодного з тих дядьків під кольоровими табличками мені не потрібні, і впевнено попрямував до старих мармурових сходів на другий поверх. Сходи були захаращені здоровенними фанерними коробками – видно, одна з контор нещодавно переїхала, якщо, звичайно, „Бористен” не з’їжджав у пошуках кращої долі...
Дивно було чути, як відлунюють мої кроки у вестибулі з такою кількістю килимів, все таки, це було несправедливо. Трохи повагався, а потім, зважившись, відтягнув червоного килима від дверей контори, до центральних сходів. Такої ж долі зазнав і зелений килим. Я став на першу сходинку і озирнувся на свою роботу – червоно-зелена доріжка килимів вела до сходів просто від дверей. Дістав із портфеля жирного маркера і написав на найпершій коробці – „Видавництво Бористен”. Тепер, нарешті, все стало на свої місця – подумав я, вдоволено уявляючи здивування нотарів та нотаріусів, коли вони виявлять мої невеличкі перестановки.
Сходи були довгі та круті, а коробки все більшали й більшали. Вони нагромаджувалися одне на одне, щоб не котитися сходами. Я з жахом уявив, що було б, якби хтось надумав зрушити нижнього ящика. Остання коробка була такою великою, що я мусив притискатися до стіни, аби з нею розминутися. Назбирав на куртку пилюку і довго обтрушувався на сходовому майданчику, пошепки лаючи всіх переїжджих нотарів та їхні ящики.
Переді мною лежав порожній коридор з двома рядами дверей. Я почав наугад смикати за ручки то з одного, то з іншого боку, але всі двері були зачинені. Нарешті, одна ручка піддалась – я з несподіванки роздзяплив двері з диким хряскотом, аж налякав тітоньку, що сиділа собі в куточку кімнати за столиком, читаючи книгу, загорнуту у газету.
– Ой, ви чого!? – затинаючись запитала вона. Я подумав, що пройти мимо останнього ящика на сходах можуть лише такі ось худющі люди, але вголос сказав:
– Перепрошую. Я хотів б ознайомитися з вашим асортиментом, може, щось куплю...
Завчасно заготована фраза виглядала трохи недоречною, після мого виламування дверей. Тітонька теж так вважала:
– Візьміть прайс у директора. Я ж не можу вам дозволити порпатися у фондах. Третій кабінет наліво... – сказавши це, тітонька знову занурилася в читання і, здавалось, не звертала на мене жодної уваги.
Я обережно зачинив за собою двері і пішов шукати кабінет директора. Це було не важко, зважаючи на те, що то були єдині нові двері у коридорі. Шкіряні, з золотою табличкою. Я постукав і обережно їх прочинив – порожньо. Повагавшись трохи, я увійшов. На столі перед входом, як на замовлення, лежав прайс. Звісно, варто було б дочекатися директора, та мені кортіло хоч одним оком глянути на перелік книг, тож я нахилився трохи вперед, вивернув голову набік і почав читати.
Спочатку відчув розчарування – кілька перекладних класиків, кілька новомодних андруховичів за не студентські ціни... А потім – останній у списку – Улас Самчук! Другий том трилогії Волинь! Хтось, може, посміється з цих знаків оклику, але це лиш тоді, коли цей хтось не читав другого і третього томів. Я пів-Києва свого часу оббігав, шукаючи його, та все дарма. І тут – така удача...
– А що це ви тут робите, молодий чоловіче? – озвався позад мене владний голос. Я похолов і оглянувся – переді мною стояв власною персоною директор видавництва „Бористен”. Високий дядько з кулястим пузом у сліпуче-білій сорочці. – І хто ти такий, га?!
– Я? – щось закипіло в мені, не люблю, коли сторонні звертаються до мене „на ти”. – Я людина.
– Людина! – передражнив мене директор. – Це тільки на зоні так говорять: кто такой? – человек! А ти мені кажи, якщо вже стоїш у моєму кабінеті, ти хто – студент, кур’єр, робітник...
– А хіба звання людини не найголовніше? Хіба не можна бути студентом, робітником, директором, не будучи при цьому людиною? – заперечив я і раніше, ніж устиг збагнути, що я власне сказав, був без зайвих церемоній випханий за двері. Що ж. Мети, принаймні, досягнуто.
Вже за мить я стояв перед худорлявою тітонькою.
– Мені Самчука, будь ласка. Волинь, другий том.
Тітоньчині очі загорілися цікавістю.
– А чому саме Самчук?
– Не знаю. Подобається.
Вона розуміюче кивнула головою, зітхнула злегка, зняла із книги, котру читала, газетну обкладинку і подала книгу мені. То була Волинь.
– А знаєте, чому подобається? Бо про людей написано. По-справжньому. Для людей.


Підсобне Підприємство

Не пам’ятаю, хто мені сказав, що видавництво “Центр Українського Духовного Розвитку” (скорочено – ЦУДР) розпродує фонди. Іноді мені навіть здається, що то якесь внутрішнє чуття нашіптує мені, коли стаються такі речі. З одного боку – жаль, коли книжкові видавництва розвалюються, а з іншого... Ліквідація ЦУДРу означала передусім чудову можливість накупити раритетних видань, яких зараз у продажу вже не знайдеш, за півціни. Як там Кіплінг писав? „Бо найгірша смерть залишає те, що можна впхати в пусті роти...” В такі моменти відчуваєш себе стерв’ятником, який летить на падло. Хоча можна уявити себе і шукачем діамантів, і рятівником древніх артефактів, і ще бозна-ким...
Так, бозна-ким можна себе уявити, стоячи на одній нозі у маршрутному таксі, рельєфно вигинаючись між двома тлустими тітоньками, які без кінця торочать про щось між собою. А ще радіо. Яка ж маршрутка без радіо? І звідки б ото я дізнався, що надої на Черкащині зростають або що в Києві викрито злочинну групу по виробництву нелегальної агітаційної літератури, якби не було радіо. Ось так, між гомінкими тітоньками і набридлим радіо все ж таки обираю останнє.
Звичайно, міг і не їхати маршруткою, але дуже вже хотілося раніше доїхати в ЦУДР. Незвично відчувати себе мисливцем, загоничем чи ще ким. А тут ще додатковий екстрім – маршрутка, незручне положення, ніби встав на стременах, ілюзія погоні... Романтика, одним словом, а мені ще казали, що книги – це нудно! Радіо трохи все псує, розбазікалося про тонкощі чорного піару, плакати з наклепами на одного з кандидатів у мери... Нудота...
Ось нарешті й моя вулиця, в центрі міста, біля Майдану Незалежності. Давно тут не був. Я дістав папірець з адресою і пішов швидким кроком, вдивляючись у номери будинків. Того дня був екзамен, тому я був одягнений у костюма і не мав при собі, як завжди, свого незмінного портфеля. Приємно було ось так йти, розмахуючи руками, вдихаючи терпке повітря вже пізньої, але іще теплої осені.
Видавництво знаходилось на другому поверсі. Перший зайняли одразу два різні туристичні агентства. Цікаво було спостерігати за обличчями їх працівників, що слідкували за мною з чомусь відчинених дверей: спочатку друге турагентство раділо, що я проминув перше, а потім перше зловтішалося з другого, коли я також пройшов мимо. Гарний у мене, все таки, костюм – подумав я.
Тітонька, що відкрила мені двері в ЦУДРі, була такої ж думки, тому одразу ж, як я згадав про розпродувані фонди, провела мене у тісну кімнату з шафою без дверцят і припросила вибирати, що мені потрібно. А мені потрібно було все. Видавництво видавало чудову, як на мене, серію Українська Історична Проза. Дещо я раніше бачив у книгарнях, а деякі твори навіть вперше тримав у руках. За кілька хвилин ми з тітонькою напакували мені добрячу торбеху.
– Ви ж на машині? – запобігливо поцікавилась тітонька, яка виявилась директоркою видавництва. Щоб її не засмучувати, я кивнув.
Я вже був розплатився, взявся за торбу й намірився йти, коли щось підбило мене запитати:
– Скажіть, а чому ви закриваєтесь? Я хочу сказати, така гарна серія, гарні книги. Стільки років трималися...
Директорка скрушно похитала головою, а потім якось оцінююче на мене глянула:
– Та трималися ж. Та все – тимчасовими підробітками... Ми навіть тепер готували новий історичний роман до друку, мали до кінця кварталу отримати на це гроші, але... Наше підсобне підприємство закрили, а з нього були наші основні прибутки. Тепер на Українську Історичну Прозу грошей нема. Ось так.
Ми попрощались, і тітонька довго ще сумно дивилась мені вслід зі сходового майданчика. Добре, все-таки, що я втримався, аби не спитати її за що закрили те підсобне виробництво – подумав я, тягнучи свого клунка до метро.


Наша віра

Весна прийшла на Оболонь. Зелена і бруньката. Я радів весні так, ніби ми бачилися вперше. Вдихав її пахощі, замішані на димі з Оболонського проспекту і мружився від сонця, либонь, найяскравішого за увесь рік. Сьогодні я йшов за Винниченковою „Сонячною Машиною”. Я вже майже дочитував перший розділ у Букві, коли мене нагнав охоронець. Звісно, можна було б тоді й купити ту книгу, але дух протесту взяв своє. Чи ж міг я віддавати гроші в установу, де мені не дозволили дочитати перший розділ „Сонячної Машини”? Звичайно, ні! Нібито це було єдине місце в Києві, де можна купувати книги. Ось візьму і на зло перекупникам куплю книгу просто на видавництві! – вирішив я і поїхав на Оболонь шукати „Наголос”.
Виявилось, що це не так просто – адреса, яка вказувалася на їхніх книжках вчора привела мене в дитячий садок, де злюка-нянечка півгодини пояснювала мені, що ніякого „Наголосу” тут і близько нема і що „ходять тут, дітей лякають”...
Йшов від того дитсадка злий, як чорт, дзвонив у довідкову, довго пояснював, що ж мені насправді треба і довго лаявся, коли взнав, що доки шукав дитсадок, двічі проминув будинок, в якому міститься видавництво...
Зате сьогодні я йшов цілеспрямовано і впевнено. Вздовж Оболонського проспекту, повз квітучі вишні, охайні багатоповерхівки (виявляється, й таке буває!), замріяно наштовхуючись на перехожих...
– Здравствуйте, брат! Последователи Кабалы желают вам доброго дня! Уделите минутку, взгляните на мир по-новому…
Переді мною стояв невисокий на зріст хлопчина з наплічником і у білій тенісці з відкритим коміром. Вітер ще був холодненький, тож я подивувався, як він не мерзне.
– І що воно за штука, твоя Кабала? – запитав я з ввічливості, а ще зі співчуття, бо хлопчина виразно хапав дрижаки.
– Кабала – это наше учение, брат. Ми даруємо вам книгу безкоштовно. – він зграбно дістав з наплічника досить таки товстого томика. – Принимайте нашу веру...
Я скоса поглянув на простягнуту мені книгу, а потім на хлопчину:
– І багато платять?
Той замахав руками:
– Ні-ні! Я вірую, і ви віруйте! Кабала дарує нам прозріння...
– Та ні, дякую. Я таким не захоплююсь. Щасти тобі!
– Візьміть візитківку, раптом передумаєте!
Довелось взяти. Я йшов далі з якимось неприємним осадом на душі, відчуваючи, що день вже не стане таким чудовим, як був ще кілька хвилин тому. На щастя видавництво „Наголос” вже було поруч. Я хвилин з десять простовбичив перед дверима з кодовим замком, чекаючи, доки хтось увійде або вийде, аж доки надумав постукати. Відчинив мені заклопотаний молодик у рваних джинсах і з сережкою.
– Мені видавництво „Наголос”... – несміливо почав я.
– Відділ реклами, збуту, редагування, поліграфії?.. – ліниво запитав молодик, жуючи ґумку.
– Збуту, я думаю.
– Третій поверх. Опт?
– Роздріб.
– А нащо?!
– Хобі в мене таке, купувати книги на видавництвах. – пояснив я. Молодик стенув плечима і пропустив мене перед собою. Ми піднялися на третій поверх, потім молодик прочинив двері і гукнув досередини:
– Ей, Гоша! Тут пацан хоче книгу купити... Нє, вроздріб... Звідки я знаю? – потім оглянувся до мене. – Яку книгу?
– Винниченко, „Сонячна Машина”.
– Чуй, Гоша! Під грифом „новинки”.
В прочілі з’вилась чиясь рука і подала молодикові книгу.
– Двадцять п’ять гривень.
– У книгарні двадцять. – зауважив я.
– Давай двадцять. – погодився молодик і, посміхаючись від вуха до вуха, наставив руку. Довелось віддати двадцятку. А це значило, що пряма маршрутка до Лісової мені вже не світить.
Книга була нова і пахла чорнилом. Я розгорнув її на середині і глибоко вдихнув запах. Гарно! Не хотів ховати „Сонячну машину” в портфель. Подобалось дивитись, як вона виблискує глянцевою обкладинкою в моїй руці...
– Вирішили повернутись! – озвався раптом до мене захоплений голос. Я підвів погляд, то був мій недавній знайомий хлопчина з Кабалою. Він аж сяяв від захвату, дивлячись на мене своїми ясними очима і посміхався. Раптом, в голову мені прийшла несподівана думка.
– Ось держи, брат. – я протягнув йому „Сонячну Машину”. – Це тобі. Приймай нашу віру, брат...


Перший покупець

Дрібний настирний дощик, сірий передранок – середина жовтня. Ти стоятимеш на мокрій вулиці, оточений мокрими будинками, супроводжуючи знудженим поглядом кожну автівку. Ліхтарі, що світили лише півгодини тому, вже згаснуть, а позад тебе почнуть шикуватися люди. Але тобі буде байдуже, бо того дня ти будеш першим.
Тебе звуть Вільґельмом. Зрештою, тоді тобі не буде жодного діла до власного імені, та й до розповіді це не має жодного стосунку, але коли тебе це зараз так хвилює, будь Вільґельмом. Ім’я не краще й не гірше за тисячі інших, дарма що рідковживане.
Перед собою ти бачитимеш скляні двері з пластиковою ручкою і наліпками сигналізації по той бік скла. Скло можливо трохи запріє і ним котитимуться тонкі патьоки конденсованої вологи. Крапельки гарно мінитимуться зеленим блиском, коли на них потраплятиме світло автомобільних фар. Однак, тебе напевне відриватимуть від споглядання, до того ж, не один раз.
Нехай першого разу це буде якась старенька з онучком дев’яти-чотирнадцяти років, на вибір. На онучка буде вдягнений довгий мамин дощовик, навиворіт, щоб чорна підкладка опинилася назовні, а на голові стримітиме чудернацький крислатий і гостроверхий капелюх. Ти зауважиш, що у чималенькій вже черзі за тобою труться чимало дітей і підлітків у чудернацькому вбранні та їхніх невиспаних батьків. У декого будуть при собі мітли.
Старенька підійде до тебе впритул і довірливо загляне в обличчя:
– Молодий чоловіче, я звісно перепрошую, але чи не могли б ви пропустити нас із Васею перед себе? Розумієте, ми так чекали цього дня, Вася позначив на календарі, скільки днів лишилося, як тільки оголосили точну дату...
Ще говорячи, вона вже знатиме відповідь із твого незворушного обличчя. Ти вкрай чемно, але впевнено похитаєш головою, можливо, промовиш якісь вибачливі слова, а потім знову втупишся на патьоки у скляних дверях. У склі одбиватиметься засмучене обличчя онучка з такими ж патьоками... Хоча, любий Вільґельме, ти завжди мав бурхливу уяву.
Підійде якийсь інтелігент, запитає, чому ти вирішив витратити час на дитячу забавку. З-за його спини виглядатиме дитя і ти, одразу ж збагувши, куди він хилить, відповіси на доволі таки ввічливе питання, що чергою не поступишся. Інтелігент зло скривиться і з досадою скаже тобі щось на кшталт „ім’я Вільгельм німецького походження не пишеться через ґ, Wilhelm, літера h транслітерується, як м’яка г”. Ти навіть не встигнеш запитати його, звідки він дізнався такі подробиці, як інтеліґент (з вашого дозволу) зникне у хвості черги.
Коли до відкриття лишатиметься менше двадцяти хвилин, біля крамниці припаркується чорний джипоїд. Із джипоїда вискочить огрядний дядечко або фарбована тітонька, витягне із заднього сидіння синка – невисокого хлопчину із білим прилизаним волоссям у справжній мантії і підійде до тебе.
– Здрастуйте! Не дивуйтеся, будь-ласка. Ми хочемо купити ваше місце в черзі. Скільки ви хочете? Сто? Двісті?
Огрядний дядечко чи нафарбована тітонька дістане тугий гаманець із кишені брюк чи із дамської сумочки і помахає тобі перед носом пачечкою шорстких сірих папірців. Головне, любий Вільгельме, щоб цей його чи її жест не вивів тебе з рівноваги, бо тоді тебе легко прибере з черги хлопець у синій формі, що постійно чергуватиме за рогом. Добре, що хоч тоді ти це зауважиш...
Скажеш, що гроші тобі ні до чого і відвернешся, щоб не бачити, як червоніє у дядечка шия або бліднуть губи у тітоньки.
– Нічого, любий, – звернеться він або вона до синка. – Ми однаково купимо найперші!
І пара з джипоїда з незалежним виглядом почимчикує до задніх дверей крамниці. Тобі стане смішно.
Скоро відкриються двері і ти увійдеш до крамниці мокрим і задоволеним. Тебе зустріне симпатична продавщиця і веселий лисуватий дядечко з бакенбардами. За дверима примостяться кілька репортерів з камерами.
– А ось і наш найперший покупець! – радісно оголосить дядечко з бакенбардами. Заклацають невидимі фотоапарати. – Найперша людина в Україні та СНД, яка прочитає наш переклад „Гаррі Поттера”! Ось вона, ось, така жадана книга...
Він обернеться до прилавку, щоб піднести тобі грубезний том у глянцевій обкладинці, але тут озвешся ти:
– Та я, власне, прошу пана, хотів би купити „Джури козака Швайки”...
– Перепрошую?.. – перепитає дядечко, опускаючи протягнуту руку із книгою. Хтось із репортерів коротко реготне.
– Я хочу купити „Джури козака Швайки”. Чи ви маєте цю книгу? – єлейним голосом запитаєш ти. Дядечко з бакенбардами перезирнеться із продавщицею і, здвигнувши плечима, подасть тобі з полиці іншу книгу. Ти розплатишся і скажеш „До побачення!”
При виході ледь не зіткнешся зі знайомою бабусею і онучком, оченята малого палатимуть від захвату. Бабуся кине зацікавлений погляд на палітурку твоєї книги, але не помітить підміни. Вже зачиняючи за собою двері крамниці, ти почуєш слова дядечка з бакенбардами:
– А ось і наш найперший покупець! Найперша людина в Україні та СНД...