Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
Бабуся будити чомусь не іде.
Рішила: онучок нехай ще поспить,
Бо ж зранку малому нема що робить:
Вода ще холодна у річці, тому
Піти покупатись ще рано йому.
Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
Набігались добре, не хочуть вставать.
Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
З відра на криниці лице сполоснув.
Продер оченята, волосся змочив,
Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
За тин подивився – на лавці нема.
Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
Метнувсь на город, може там десь вона,
Минув соняхи, що стоять, мов стіна
І там за картоплею врешті уздрів.
По стежці хутенько до неї побрів.
Бабуся сапою полола рядки,
Де вже піднімались, росли буряки.
Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
Іванко очима услід не встигав.
Стояв і дивився – мов диво яке,
Адже полоття – діло то нелегке.
Як легко в бабусі виходить, однак.
Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
Бабуся, мов погляд відчула його,
Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
- Чого ти так рано? Поспав би іще…
А я от полю…Бо ж лякають дощем.
З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
І спробуй тоді прополоти його…
Та вже закінчила. До хати ходім.
Тебе нагодую й сама щось поїм.
- А це бурячки ти полола, еге ж?
- Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
- А ти пам’ятаєш, казала колись
Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
- Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
Колись ще дідусь мені розповідав…
Та що ж ми отут на городі стоїм?
Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
- Було то у час, коли весь наш народ,
Отримавши землю від Божих щедрот,
По краю великому вже розселивсь,
Міста будував, працював, веселивсь.
На землях чудових хліб щедро родив,
Тож край рік за роком все більш багатів.
Та жадібні жили сусіди навкруг,
Яким було братися ліньки за плуг.
Їм краще прийти і готове забрать,
Спалити хати і людей повбивать.
Тож мусили люди за плугом іти
Зі зброєю та навсібіч стерегти.
Нелегке в краю почалося життя,
Як мухи на мед розбишаки летять.
Лиш пил або дим запримітить встигай
І в полі роботу негайно кидай
Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
Отак от жилося тієї пори.
Тож часом засіятись люд не встигав,
Бо ворог зненацька на села напав,
А часом палали вже стиглі поля
І попелом сірим вкривалась земля.
Тож або у полі за плугом ходи,
Або захищатись від ворога йди.
Зібрались старійшини мудрі тоді
Щоб якось зарадити лютій біді.
І довго сиділи, гадали вони
Як край захистити від злої війни,
Як ворога ще у степу перестріть,
Поки ще він шкоди не встиг наробить.
Народ наш трудящий іще з прабатьків,
Йому хліб б ростити було од віків.
Як можна від плуга когось відірвать
І в степ пантрувати розбій відіслать?
Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
Коли саме час в полі з плугом ходить?
Тож довго сиділи, гадали діди
Як край врятувати із тої біди.
Нарешті підвівся один старий дід,
Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
- Я думаю, щоб рідний край врятувать,
Але ратаїв аби не відривать,
Давайте пошлемо в степи тільки тих,
Які не бажають у поле іти.
Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
Зберемо в загін отаких парубків
Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
І спокій та мир у краю бережуть…
Ідею підтримали…Скоро загін
Відправився в степ. А йому навздогін
Підводи із харчем із сіл відбули
Аби в «козаків» битись сили були.
Відправили ледарів край захищать,
Самі ж подалися в поля працювать.
Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
Знов орди з’явились в краю, як колись.
Знов села палали, горіли поля,
Стогнала від орд знавіснілих земля.
А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
Як ворог зненацька на них напосів?
Поки шаблі в руки взяли ратаї,
Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
Зібрався столітній геть сивий вже дід,
Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
Подався у степ, де послали загін.
Гадав, що загиблих знайде лише він.
Але серед поля у балці уздрів
Живих і здорових своїх «козаків».
Ямок накопали, залізли й сидять,
Чуби лиш одні над землею стирчать.
Харчі, що народом збиралися їм,
Поїли, тож пику вже кожен наїв.
Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
Чи ж гідно сидіти отак козакам?
Там ворог лютує, палають поля
Та кров’ю вмивається рідна земля.
А ви тут розсілись, немов буряки…
Тьху…Мовити думав «немов будяки».
Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
Навіщо даремно нам вас годувать?
Бач, пики наїли…От Божий би гнів
На голови ваші! – Дід аж сполотнів
Від гніву на ледарів клятих отих.
Скарав би, напевно, якби лише міг.
А ті, хто повз вуха усе пропустив,
А дехто від сорому почервонів.
Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
- Якби Божий гнів вам на голови впав!
Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
Як вам ні робить, а ні край боронить.
Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
Ні діла нема, ні надії нема.
Сказав, розвернувся та й степом побрів…
Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
Прогнали в степи уже кляту орду,
Відве́ли, здається від краю біду.
Знов відбудувались…й згадали про тих,
Що край захищати відправили їх.
Послали гінця…Той за тиждень примчав
І дивнії речі казати почав.
Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
Та дивні рослини ростуть замість них.
Великі «бебе́хи» стирчать із землі
І гички чубами на них чималі.
Одні із них світлі, здорові були,
А другі – червоні і менші зросли.
Аби брехуном не взивали його,
Він вкинув в ланту́х і того, і того.
Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
Та як називається диво таке.
А діло те, я вам скажу, нелегке.
Отут і з’явився старий сивий дід,
Напруживши пам’ять, згадав все як слід
І мовив, що плід той зовуть буряком,
Бо перше назвав він його отак о.
Та промисел Божий іще нагадав,
Бо ж користь для краю із ледарів дав.
Хай буде наука для ледарів всіх:
За лінь перетворить Бог в овочі їх.