- Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
Кричить Андрійко радісно із саду.
Почула його мама, підійшла,
Поглянула: - То, синку, не троянда.
- Як не троянда? Пишна ж он яка.
І пелюстки рожеві… Подивися!
Хіба на світі є іще така?
Всміхнулася: - Ти, синку, помилився.
Бо квітку цю півонія зовуть.
А на троянду схожа?! То про теє
Історію доводилося чуть
Давно вже від бабусі ще своєї.
Як хочеш, то й тобі переповім,
Як з того часу ще запам’ятала.
- Звичайно хочу! – То ходімо в дім,
Сніданок я тобі приготувала.
Поки ти будеш їсти, я тобі
І розкажу історію ту давню.
Андрійко хутко снідати побіг,
Бо вже, і справді, зголоднів ізрання.
А мама сіла поряд на стілець
Й під стукіт ложки розповідь поча́ла,
Щоб передати сину, накінець
Те, що з дитинства ревно зберігала.
- Колись всі квіти в віданні були
Богині Флори. Всі її любили.
Де вона скаже – там вони й росли.
І розцвітали, як вона веліла.
Та якось раз надумалося їй
По світові самій помандрувати.
Знайти якиїсь, може, цвіт новий.
Але кого за себе залишати?
Кого всі будуть слухатися так,
Немов її саму? Зібрала раду
Всіх квітів. Всі зібралися, однак,
Затрималася десь в путі троянда.
Наряди всі яскраві одягли
І аромати навкруги стояли.
Розмови про призначення вели
Та більшість на троянду натякали.
Бо ж не було їй рівних по красі
І аромату, й пишноті наряду.
І з цим, здавалось, згодні були всі.
Півонія одна лиш непорядно
Себе вела, вважаючи, що їй
Троянда і в підметки не годиться.
Бундючилась в затятості своїй,
Мовляв – я краща від усіх, дивіться!
І надувалась, пнулась з усіх сил,
Щоб за троянду більше виглядати.
Та зверхньо озиралася навкіл
І вимагала лиш її обрати.
Її зухвалість вразила усіх.
Коли ж троянда врешті-решт з’явилась,
Красою миттю покорила їх
І всі за неї разом зголосились…
Окрім, хіба, півонії. Вона
Кричати стала: «Я із цим не згодна!
Я краща неї! Я така одна!
Мене обрати маєте сьогодні!»
Розсердилася Флора врешті-решт:
- Дурна і горда квітка ти,- сказала,-
Твоє нахабство вже немає меж.
Я про таке й уявлення не мала.
За те самовдоволення твоє
Товста й роздута так і залишайся.
Нехай метелик твій нектар не п’є
І на бджолу також не сподівайся.
Цілунків їхніх не спізнать тобі,
Дівчата не вплетуть тебе в віночки.
Втішатись будеш лиш сама собі…
Іди, я тебе бачити не хочу!
Отак тоді і сталося воно,
Що квітка на троянду й схожа, наче
І, водночас, не схожа все одно…
- А я бджолу на квітах її бачив!
Змінила Флора рішення своє?
- Можливо, синку. Час усе міняє.
Й півонія все кращою стає,
Бо ж нині видів розмаїття має.
Красою й ароматами вона
Одна із перших між садових квітів.
Напевно, їй простилася вина
За те,що колись встигла наробити.