Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
Про щось поміж собою гомонять
Та кісточки усім перемивають.
Малий Андрійко поміж них сидить
Та нудиться. Йому то не цікаво,
Як у селі ідуть у кого справи.
Йому б кудись побігти, побродить.
Але бабуся в спеку не пуска.
«Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
А в хаті мух, хіба що рахувати…
Сидить, якусь оказію чека.
А раптом друг якиїсь прибіжить.
Удвох бабусю якось «уламають»,
Бо там вже річка їх давно чекає.
Бабуся з другом може й відпустить.
Та краєм вуха слухає-таки,
Про що розмова між бабусь ведеться.
Можливо, і цікаве щось знайдеться,
А не лише одні пусті плітки…
- А чула, - баба Настя почала,-
Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
А та сватів не лагідно зустріла
Та гарбуза здорового дала.
- І правильно. Таміла ж он яка -
Красуня прямо писана. Микола
За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
А сам миршавий, ледве два вершка
Понад горшком. А свататися пхає.
Хоч і багатий, а хіба такий
Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
А далі бабу Настю і питає:
- А що то значить – дати гарбуза?
- То так, онучку, вигляда відмова.
Як йти за когось дівка не готова –
То «з гарбузом» жених іде назад.
- А звичай цей узявся звідкіля?
Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
- Ой, то діла давно уже минулі…
Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
Мені малій іще розповідав
Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
Чому невдатним женихам давався.
Дідусь такого, ох, багато знав!..
Отож, було то все у давній час
В селі одному…Назву геть забула…
Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
Так от…жила в селі отім якраз
Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
Жили заможно, навіть і багато,
Змогли землі чималий шмат придбати
Та мали коней купу і возів.
В село не знати й звідки прибули.
Казали людям, що козак із Січі.
Ходив на турка двічі чи то й тричі,
Тож звідти в нього й грошики були.
Чи правда то, чи вигадки пусті,
Того в селі не відали, звичайно.
Але обжився чоловічок файно
І кожен рік все більше багатів.
Хоч, зазвичай, сам мало працював.
За нього в полі наймити робили.
Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
Тож він, як кнур добрячий виглядав.
Та і жона товстенною була.
Як два опецька по селу ходили.
Але ж багаті, тож всі їм годили…
Отож, сім’я та у селі жила.
І був у них один-єдиний син.
Стецьком назвали й панькали з малого.
Усе для нього, все навколо нього.
Не мав відмови ні у чому він.
Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
З ним гратися нізащо не хотіла,
Сміялася та «підсвинком» дражнила.
Бо треба ж було бачити Стецька…
Був, кажуть, ширший аніж довший він,
І по селу не йшов, а, мов, котився.
На те дражніння кулаком грозився.
Хоча страшним не був нікому він.
Нехай спочатку дожене когось.
Та й замість м’язів в нього одне сало.
Все тіло салом тим позапливало.
Чого комусь боятися його?...
Та час минав, зростала дітвора.
Стецько також вже парубком зробився,
Вже й на дівок з цікавістю дивився.
Уже й женитись надійшла пора.
Жила в селі тім дівчина одна,
Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
Хоча на панськім полі спину гнула
Та гордою завжди була вона.
Тож бігали за нею парубки
В надії, що на когось оком кине.
Ловили хоча б посмішку єдину…
Й Стецько також був поміж отаких.
Хоча себе він красенем вважав,
І звик - відмови ні у чім не має –
Скажи батькам і вже вони подбають,
Щоб мав синочок все, що забажа.
Тож якось він Оксану перестрів,
Давай казати, що женитись хоче.
А та йому сміється прямо в очі:
- Ти мене взяти заміж захотів?
- А чому ні? Я ж видний он який!
Та і батьки грошима не обділять.
Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
А та: - Пішла б за тебе залюбки.
Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
Я ж хочу, щоби на руках носили,
А де у тебе,хлопче, стільки сили?
Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
Чи як в Миколи – то приходь до хати.
Тебе з сватами буду я чекати.
Тепер пусти, бо йти мені пора.
Чи посміялась дівка, а чи ні,
Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
Не може вже спокійно, навіть, їсти.
Надумався, що на наступнім дні
Візьметься м’язи на собі качать.
Та вранці встав, поліно взяв у руки…
Але тяжка здалася та наука…
Та й батько, й мати почали кричать.
Сів та й задумавсь: як би так було,
Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
Бо ж це часу і сил піде чимало…
І тут йому у голову прийшло:
А чи до відьми часом не сходить?
Живе така у лісі недалеко.
Вона ті м’язи йому зробить легко…
Надумався та і помчав за мить.
Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
- Ти хто такий? – вона його питає,-
Стара зовсім, уже недобачаю.
- Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
- А знаю-знаю… А чого примчав?
- Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
І щоб була в мені велика сила.
Щоб я на це часу не витрачав.
Зітхнула відьма: - Знаю я один
Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
Потрібно зілля з певних трав зварити.
Та тільки не зовсім безпечний він.
Ти будеш сильний…тільки не хвались.
Похвалишся так двічі чи то тричі
І далі вже хвалитись буде нічим…
А то ще й гірше…Знала я колись,
Що то за гірше та уже забула…
- То не біда. Вари давай бігом
Напій із зілля різного свого!...
Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
…Напій він випив і розвеселивсь,
Відчув в собі непереборну силу.
Подякував… А відьма шепотіла:
- Дивись же тільки, синку, не хвались!
Прийшов додому парубок, бігом
До дзеркала – себе оглянуть має.
А воно, справді, м’язи так і грають.
Стецько зумів добитися свого.
Тепер до дівки зі сватами йти.
Вона йому відмовити не зможе.
Та й у селі боятись буде кожен,
Де проти нього сили їм знайти?
А вже самого так і розпира
Аби комусь ті м’язи показати.
З сватами – то ще кілька днів чекати…
Казала щось про хвастощі стара,
Тож він батькам нічого не сказав,
Пішов Бровкові – псові похвалятись.
То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
Вже так і так ті м’язи показав,
Хоч пес впівока з буди виглядав,
Але Стецькові й з того легше стало…
На другий день ішов селом помалу,
Оксану стріти на шляху гадав,
Але зустрів лиш кілька парубків,
Що «підсвинком» знов стали обзивати.
Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
Ви колись м’язи бачили такі?
Задер рукав і руку вмить зігнув.
І знов заграли м’язи попід шкіру.
І хлопцям, що сміялися допіру,
Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
Бо, справді, м’язи були ого-го.
Таких вони й не бачили ніколи
Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
Тож стороною обійшли його…
І от Стецько з сватами на поріг
Ступив до хати дівчини Оксани.
На неї хитро з посмішкою глянув
І, зрозуміло, стриматись не зміг.
Задер рукав і каже їй: - Дивись!
Та ледве він зігнув у лікті руку,
Як похвальба злу з ним зіграла штуку
І на гарбуз він вмить перетворивсь.
Усі завмерли, дивлячись на те,
Ніхто і слова вимовить не в силах.
Щось скоїлося їм незрозуміле.
Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
Прийшла Оксана першою у себе:
- Ви сватати прийшли за Гарбуза?
Ну, то візьміть його собі назад,
Мені такого жениха не треба!
З тих пір по селах так і повелось:
Як дівка того парубка не хоче,
Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
Нехай шукають іншого когось.