«Подібно до Емерсона,
я пишу над дверима своєї бібліотеки:
«Примха»…»

(Оскар О’Флахерті Вайлд)

Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.

Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.

Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.

Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.

Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.