Угорі – літаки, літаченьки,
Літо бабине – знизу щемить.
Про минуще – думки гаряченькі,
Висне з раю осріблена нить.

Павутинка звисає до мене –
Ніби поміч палкý надає.
Та життя і без цього шалене,
Мало що в нім іде навзаєм.

І під небом відкрито стояти –
Ніби в лазню ввійти голяка.
А земля припікає у п’яти,
Знову Всесвіт мене налякав.

Не мене він побачив – піщину.
Адже нею себе я відчув.
І під ноги упала крижина,
Зорі, шепіт я пив досхочу.

А в оточенні яблунь і вишень –
Сенси різні ловив у словах.
Озивалися тіні колишні,
Тільки я не зважав на дива.