Якби піднятись птахом в небеса
І над Дніпром високо пролетіти,
Аби навкруг простори оглядіти -
Що відбувалось по степах, лісах
У ті далекі вже тепер часи,
Коли ще Київ градом був маленьким,
Князі сиділи на горах тихенько,
Бо ж вороги обсіли, наче пси.
То від древлян наругу всяку жди,
То роси з півдня не дають спокою.
Щоправда, сіверяни за рікою
Лиш позирали іноді сюди.
У них там вдосталь власної землі.
Коли набридне у лісах сидіти,
На південь можна, у степи сходити.
Там вдосталь волі та і, взагалі,
Став гради та і землю обробляй.
Ніхто тобі не буде заважати.
Живи, працюй та й вдосталь будеш мати.
Освоюй необжитий іще край.
Тож скоро з лісу люди потяглись
На південь. Вздовж річок селитись стали,
Міста собі і села будували.
Так поступово край і заселивсь.
Із міст найпершим Славія була,
Постала ген над Трубежем високо.
Ще й Альтою прикрилася із боку.
Хоч мурами хвалитись не могла
Та жителі отим не переймались.
Бо хто ж на них зі степу нападе?
Кочовиків давно нема ніде,
Мабуть, шукати здобичі подались.
Орали землю, а вона в отвіт
Їх щедро годувала і поїла.
Вже скоро вся україна розцвіла…
Та все тривожніш озивався схід.
Хозари там міцніли з року в рік,
Народи всі навколишні скорили,
А тих, хто чинив опір – розорили
Та хижо позирали на цей бік,
Де племена слов’янські розжились.
Багаті землі муляли їм очі.
Каган слов’ян також скорити хоче,
Як обри, що ходили тут колись.
Болгарські орди стали все частіш
Понад Дніпром за здобиччю блукати,
Кагану нових данників шукати.
Та хижо позирали за Трубіж
На Славію, що розрослась тоді
Над Трубежем. Там здобичі багато.
Чужинцям лише річку подолати
І все добро дістанеться орді.
Чим більше степом купчилось орди,
Тим більший пил угору піднімався,
Загрозливими хмарами збирався
І хижий вітер гнав його туди,
Де, поки мирні села і міста,
З тривогою на південь позирали,
Звідтіль страшної пошесті чекали,
Бо ж знали, що у тих одна мета –
Нехай усе загине у огні,
Нехай весь люд під шаблями поляже
Та здобичі надбає сила вража
В спустошеній слов’янській стороні.
Кидали свої рала ратаї,
Не вірячи, що можуть хліб зібрати,
Гадаючи: чекати чи тікати,
Життя хоча б рятуючи свої.
В надії озирались на ліси,
Де можна від орди було сховатись.
З нажитим було важко розлучатись.
Хоч шепотіли: «Боженько, спаси!»
Та перші вже до лісу потяглись,
Забравши все, що було найцінніше.
З тривогою на них дивились інші
Та теж свій скарб збирати узялись.
Зірвався люд, не стало і кому
Від орд розбійних землю боронити.
На північ всі шляхи були забиті,
І селами брели, й по одному́.
Збезлюднів край, що досі іще цвів.
Міста і села пусткою стояли.
Десь там лише збиралася навала
Та не було того, хто б її стрів…
…У Хорсуні в один із ясних днів
Зібралися на раду два кагани,
Обговорити добре і погане,
Що кожен з них у світі углядів,
Про орди, що блукали по степах.
Не те, щоб роси там когось боялись,
Про їхню силу вже усі дізнались,
Тож зачіпати би завадив страх.
Каган із роду родіїв почав
Про наболіле, звісно, говорити:
- Нам стало важко понад Россю жити,
Край затісний для племені вже став.
Ми ж, наче, на тім острові живем,
Оточені слов’янами, як морем.
Уже і місця не лишиться скоро.
Чи то не час шукати нам нове?
Бо ж, справді, стільки тулиться нас тут,
Розрісся рід і в мене, і у тебе.
Набіги не вирішують потреби.
Щоб то не стало приводом для смут?!
- Ти пропонуєш знятися і йти
Кудись землі привільної шукати?
- Та ні. Навіщо звідси всім рушати?
Своїм я хочу місце віднайти.
Он за Дніпром спустів слов’янський край,
Чекаючи болгарської навали.
Нас би ці землі, звісно, влаштували,
Усе обжите, йди та осідай.
Я б сам у їхній Славії осів.
Колись бував там, місце до вподоби,
Лише постав високі стіни, щоби
Ніхто без спросу сунутись не смів.
Орда болгарська не страшна для нас.
І не таким бува давали раду.
Та й ви у поміч надійде́те, правда?
- Ну, звісно. То ж, хіба у перший раз.
- А тут іще проблема є одна.
Жерці у Хорса надто прагнуть крові.
З купцями в нас відносини чудові
Та їх ота лякає новина,
Що чужоземців кидають жерці
На треби Хорсу. І не в нашій владі
Аби тому хоча б яко́сь зарадить.
Тримають міцно цим нас у руці.
А за Дніпром їх влада не страшна.
Там ми купців і будемо приймати,
Самі ходити світом, торгувати.
Тож нам від того вигода двійна.
Я вже на то старійшин всіх підбив,
Лишилось віче родове зібрати.
Можливо й буде проти хтось кричати
Та більшість не послуха його слів.
І треба швидко те усе зробить,
Поки орда і справді не наспіла…
- Що ж, можете туди рушати сміло,
Ми зможемо вам вчасно підсобить…
Не так багато часу і минуло,
Як бродом перші родіїв полки
На схід походом рушили стрімким,
Вздовж Трубежа до Славії майнули.
Через Трубіж всі броди зайняли
І каравани із добром прикрили,
Які повільно у цей край ступили,
Де до цих пір слов’яни лиш жили.
Цей край мав стати новим домом їм.
Займали села кинуті і хати.
Жінки двори взялися обживати,
Чоловіки ж до Славії пішли,
Де вже збиралась в повній силі рать.
Каган сторожу розіслав степами,
Аби болгари потай не напали
І став вістей у Славії чекать.
Тривожні вісті скоро прибули:
Нарешті орди з силами зібрались,
До Трубежу нестримно наближались.
Із дня на день дістатися могли.
Тоді каган і вивів руську рать
За річку в поле ворога стрічати.
Не встиг її до бою зготувати,
Як вже сторожі з поля хутко мчать.
А слідом, пил здіймаючи, орда
Летіла степом стрімким хижим птахом.
Чекали її родії без страху,
Щитами перекривши шлях. Гадав
Болгарський хан, що легко подолає
Слов’янські раті. Та ж того не знав,
Що не слов’янський князь його стрічав,
З каганом руським битися він має.
Нестримна хвиля хижої орди,
Немов на острів раптом налетіла,
Зім’яти, змити легко захотіла,
Але розбилась, лишивши сліди
Криваві та поранених і вбитих,
В степ відкотилась. Кинулася знов.
На суху землю полилася кров,
Мов прагнула її тим напоїти.
Та руська рать стояла, як стіна.
Можливо, десь зім’ялася, прогнулась,
Але не відступила. Як не пнулись,
Як не кидались, втрималась вона.
Коли ж орда, утративши запал,
Топталась ще в кривавому болоті,
З останніх сил хотіла побороти
Рать руську, хоч сконав вже битви шал,
Зненацька в тил їм вдарили полки.
То росії у поміч підоспіли.
В орди не бу́ло й боронитись сили.
Хто зміг, тікати взявся від ріки.
Та більшість так у полі й полягла…
Відтоді руська Славія зробилась.
Тут родії навколо оселились –
Це нова батьківщина їх була.
Один каган у Хорсуні сидів
І росіями правив - своїм родом.
Другий сидів у Славії на сході
І родіями, звісно, володів.
Слов’янам, що гляділи із лісів,
Лишалося одно лише зітхати:
Їх Славію вдалося переяти
І руський рід навіки там засів.
Тож Переята Славія вони
Поміж собою місто й називали,
А, як спростили – Переяслав стало.
Так і стоїть із тої давнини
Одне із трьох великих на Русі,
Куди Олег ще призначав уклади…
Згубилася про ті події правда,
А я її відкрити хочу всім.