Сонце ліпить насмішливу посмішку
На своїх сотнях тисячах облич,
А тому важко тепер почуватися зимі
Разом із своїм нареченим,
Місяцем груднем, яким опанували лихі думки,
Ніби кермо зігнутим колесом,
Аби він заморозив землю до її первісного стану,
Коли їй ще нібито не вистачало вогню,
Оскільки дід Петро у той час ще не мав своїх вус
І не вистроїв іще своєї печі,
У хаті де ходив пішки під стіл.

Так само і ми тоді ще не виплекали своїх бажань,
Виліплених із червоної глини,
На тілі, поміж кучерявого волосся,
Що спадає так легко на плечі зажуреної верби,
Аж до самого підніжжя, до самого її кореня
Куди, ніби незапрвлена сорочка, вилізли її коси,
Заплетені підігрітим літом,
Настояним для нас на холодній мяті,
Що проткнулася десь поміж травами
У саду дозимового періоду.