Сонце ліпить насмішливу посмішку
На своїх сотнях тисяч мінливих облич,
А тому надто тяжко докіль почувається зимі
Разом зі своїм грізним до зсуплених брів нареченим,
Місяцем груднем, яким уже опанували лихі думки,
Ніби кермо врешті-решт украй зігнутим колесом,
Аби той заморозив землю до її первісного стану,
Коли усім нібито не вистачало вогню і тепла,
Оскільки дід Петро у той час ще не мав своїх вус
І не вистроїв своєї гаряченної печі,
У хаті, в якій не було нічого окрім дубового стола,
Під котрий він тоді ходив пішки.

Так само і ми тоді ще не виплекали усіх своїх бажань,
Виліплених не нами із червоної глини,
Що лягали зморшками на наше чоло під випрямленним волоссям,
Котре так легко спадало на плечі зажуреної верби
Аж до самого її підніжжя, до самого кореня,
Куди, ніби завіяна вітром сорочка, летіли її коси,
Позолочені осінню і призахідним світлом сонця,
Зчервонілого, як достигле міцне вино,
Що вихлюпувалось на нас разом із Божою благодаттю,
Відсвіжене, ніби холодна м'ята у ранковій росі,
Серед мережива тіней на травах та бабиного літа,
Яке так непомітно впліталося сивиною
У волосся твоєї буйної дівочої коси,
Тоді як ми тішилися у саду дозимового періоду.