Вже сивий та досить міцний іще дід
Сидів на колоді великій під тином,
На сонці свою вигріваючи спину
Та сторожко все ж оглядаючи світ.
Обличчя і руки у шрамах страшних,
Мабуть, довелося в походах бувати.
Устиг за життя своє повоювати.
Та ран він зовсім не цурався своїх.
То пам‘ять його і то слава його,
Немов нагороди, в походах здобуті.
Інакше для руса не може і бути,
Він лише мечем здобуває всього.
Так звичай велить із далеких ще літ –
Від батька лиш меч сину перепадає,
Все інше мечем він собі здобуває,
Скоряючи хижий навколишній світ.
І він свого часу отримав меча,
Хоч нікому нині його передати,
За довге життя не зумів батьком стати,
Хоча воювати ще юним почав.
Так склалось життя. Не його в тім вина.
Самотньо тепер он сидить на колоді
Та згадує, мабуть, бої і походи.
Лишилась у нього утіха одна.
Дивився, як плине кудись тиха Рось,
На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
І вже до роботи весняної брався,
Як від прабатьків тут іще повелось.
Та і не помітив, як враз перед ним
Спинився боярин кагана Руальда.
І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
Звернувся до діда він басом густим:
- Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
Нагальна у нього до розмова до тебе.
- А що від старого йому іще треба?
- Не знаю, та волив сказать, що чека.
Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
Піднявся старий, наче і без охоти,
Хоча у душі був, звичайно, не проти,
Коли у кагана востаннє він був?
В великій світлиці каган його стрів,
Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
Спитав про здоров’я та поряд усівся.
Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
Кажи напрямки, не ходи навкруги!
Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
Чи правда, що морем Хваліським ходили
Ви з дідом моїм супроти ворогів?
- І правда, і ні. У похід я ходив.
Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
- А можна дізнатись – було то як саме?
- А чому ж ні. Я ж лишився один
Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
- А що спонукало до того походу?
- Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
Пливуть по Хваліському морю вони,
До самого Рея, буває, доходять,
Там збут для товарів для наших знаходять,
Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
Раби, яких також буває багато.
У Реї то вигідно все продавати,
Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
Купцям аби вигода з того була,
Вони й на край світу готові податись,
Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
Дорога вторована в край той була.
Там склади свої вже купці завели,
Везли свій товар, хоч хозарам платили
Аби безборонно ті їх пропустили.
Все добре…Але дайлеміти прийшли…
У тих мусульман спробуй-но розбери,
Вони між собою постійно гризуться.
Хоч бог і один та по різному звуться.
Так от, дайлеміти тієї пори
Змогли захопити весь Табаристан
І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
Склади́. В них купці всі товари тримали.
А ті, захопивши торгові міста,
Забрали усе, що було на склада́х,
Будівлі спалили,побили усіх,
Хто слово хоча би сказав проти них.
Купців, добре знаних у наших краях,
Схопили і кинули в Реї в зіндан,
В’язниця у них так по-їхньому зветься.
І їм так довіку сидіть доведеться.
Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
На Русь понесли цілий з кривдами міх
Кагану, як бідні вони постраждали
І скільки товарів даремно пропало.
А там же й каганова доля між них.
Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
З купцями із руськими так поступати,
Надумав зухвальців за те покарати.
Тож військо негайно збирати велів.
А то була зовсім ще рання весна,
Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
Бажаючих вдосталь сідати на весла
Та ж тільки маленька проблема одна -
Замало човнів. Ще слов’яни поки
Дуби чималі з півночі не пригнали.
Із них би човнів вдосталь ми збудували.
А Івор же був на розправу стрімкий.
Чекати не став. Скільки є – буде й так.
Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
Каган сам збирався в похід той, однак
Вести за собою маленький загін
Кагану, здавалось, якось не по чину.
Тож він ту ідею із часом покинув,
Лишився із військом між Хорсунських стін.
А за воєводу Руара послав,
Той досвід вже мав у далеких походах,
Бував і в степах, і на горах, на водах.
Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
Човни зготував та й подався Дніпром
Униз аби вийти у Руськеє море.
До моря, щоправда, дістались не скоро,
Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
Де поміж камінням водою пропли́ли,
Де волоком наші човни протягли.
На Хортиці, врешті спокійно зійшли
І Хорсові жертви завдячні лишили.
А там уже й море. Тавриду кругом
Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
- Так от, врешті-решт подолали його.
І Доном - угору, Ітилем – униз,
Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
Хозарин спокійно дивився на військо
І битися зовсім із нами не ліз.
Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
А флоту свого у хозарів немає.
То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
Тому вони так себе тихо вели.
А далі ми морем на південь пішли
Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
Вночі налягали на весла і скоро
До острова ми Абескун підійшли.
Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
Не да́рма таїлись від берега далі.
Здалеку помітили місто і стали,
Чекали, щоб час найтемніший настав.
Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
Вже й зорі усіяли темнеє небо,
А ми все чекали. Діждатися треба,
Щоб, навіть, останній у місті заснув.
І вже, коли скоро ранковій зорі,
Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
Неначе від подиху грізних вітрів.
Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
Із моря ніхто небезпек не чекає.
Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
Човни вже на березі і, вже за мить
Ми легко, як пардуси, стін досягли.
Задертись на стіну – то звичне нам діло.
Вже перші і поміж зубцями сиділи,
А місто ще спить. Всю сторожу взяли
Умить на мечі…І потіха пішла.
Від зойку і крику здригнулися стіни,
А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
Коли своє лико Хорс в небі підняв,
Ми містом отим вже цілком володіли.
Хто опір чинити збирався – убили
І здобичі кожен удосталь вже мав.
Руар повелів повертатись в човни,
Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
Вертались та не припиняли бурчати.
Хоч добре і знали закони війни
Та плани подальші неві́домі нам.
Зграбоване місто позаду лишили
І в море від острова далі відпли́ли,
З очей щоб сховатися лише, а там…
Були поміж нами і ті, хто ходив
З купцями в сторожі в краї ті незнані.
Водили шляхами отут каравани,
Тож знали, як саме податись й куди.
Вони нас у бухту вузьку привели,
Де скелі високі з очей закривають.
Човни тут чекати повернення мають,
Бо ми суходолом до Рею пішли.
Руар на стрімкий сподівався набіг.
Поки з Абескуна докотяться вісті
І військо у поміч помчиться до міста,
Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
Дорога, скажу я, була нелегка.
Пустельні місця, ні води, ні дороги.
Іди і дивися постійно під ноги,
Щоб часом змія не вкусила яка.
Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
Тож Рею дістатися швидше хотіли,
Долали пустелю заледь не бігом.
Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
Хоча й стереглися, сторожу пускали.
Та ті дайлеміти уже нас чекали.
Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
Зайшли у глибоку долину між гір
І тут зусібіч враз долинули крики,
З’явилося військо чужинське велике,
Яке лиш таїлося тут до цих пір.
І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
Лишалося бій цей нерівний прийняти,
І, як личить русам, з мечем помирати,
Бо ж війська ворожого більше в стократ.
Ми стали стіною спина до спини,
Прикрились щитами, мечі зготували.
Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
З’явилась мечам нашим гарна робота.
Ми зводити стіни взялися навпроти,
Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
За кожного нашого десять лягло.
Мечі у руках наших втоми не знали
І, мов під косою чужинці лягали.
Та їх же, на жаль, геть до біса було.
Я, хоч молодий, наче й не відставав,
Меч крові напився, я кров’ю умився,
Одного вбивав, на другого дивився.
Не бачив, як поряд товариш упав.
І тут щось важке гупнуло об шолом,
Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
І я вже не знаю, як далі було.
До тями прийшов, як вже місяць висів.
Та я його лиш краєм ока побачив,
Лежав бо, камінням придавлений, наче.
Піднявся б, та гомін чужих голосів
Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
Але не помер, слава Хорсу, ожив.
Як гомін затих вже під ранок й виття
Хижацької зграї почулося зблизька,
Я лише єдиний піднявся із війська,
Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
Всі руськії вої на полі лягли,
Один до одного востаннє тулились.
Ворожі ще вогнища досі курілись
Та зграї бенкет свій уже почали.
Я йшов без меча. Все, що цінне було,
А перше - мечі, дайлеміти забрали.
У них вони ціну високую мали.
Добро абескунське, що легко прийшло,
Отак саме легко у нас і пропало…
Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
Але хижаки мене не зачіпали.
Їм досита їжі й без того було…
Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
Аж доки до місця того не дістався,
Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
Як я подивився на залишки суден,
Розкидані поміж каміння тіла…
Та доля мене ще по світу вела,
Тож слово я дав – помирати не буду,
Але до Русі все-таки повернусь.
Шлях довгий прийшлося мені подолати,
Ходив з караванами охороняти
Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
А там у кагановій гвардії був.
Там наших багато каганові служить.
Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
Служив би ще довго, але не забув
Про клятву – вернутися врешті на Русь.
І от, вже під старість-таки повернувся.
Я думав: народ вже про мене й забувся.
А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
Каган підхопився, тоді знову сів,
Хотілось, напевно, багато сказати,
Але він не знав, з чого саме почати:
- Нелегко каганам тепер на Русі…
Олег усю владу собі перебрав,
Усівся у Києві, звідти і править,
А в нас, навіть тут відбирає те право,
Яке на Русі кожен з нас колись мав.
Тоді незалежними були роди
І кожен каган володів своїм родом.
Сидів в своїм граді, водив у походи…
Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
Ми маєм Олегу єдино коритись.
А хочеться власну державу створити,
Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
От Табаристан – то ж багаті краї?
- Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
І не володіти тим краєм багатим?
Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
- Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
І вдарити разом, зайняти міста…
- Оце моя, Ікморе, нині мета:
Ногою міцною у тім краї стати.
Тож хочу вперед надіслати загін,
Який би на край той зблизька подивився.
Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
Ще раз абескунських дістатися стін,
Оглянути сили та й здобичі взять.
Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
- Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
Мені уже скоро і так помирать.
А хочеться вмерти з мечем у руці,
Як кожному справжньому русу належить.
Тож згоден – піду…На печі не улежу,
Зітну ще ворожих голів у кінці