Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.27
23:18
про що було воно тоді
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
2026.10.27
21:29
Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
2026.10.27
17:19
Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
2026.10.27
15:53
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
2026.10.27
13:24
Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
2026.10.27
06:09
Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Бравліна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Бравліна
По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського
І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.
Життіє Стефана Сурожського
І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
