
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.22
19:30
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Музика-піна
Музика-піна
2025.06.22
14:26
Вийде «Адмірал… їх …Кузнєцов»,
Аналогів якому в світі «нєту»,
Так засмердить одразу всю планету,
Бо так уже димить, що будь здоров.
Вони ж гордяться всі коритом тим,
Бо ж, бачте, то у них авіаносець.
Щоправда, літаки не часто носить,
Все більш вони
Аналогів якому в світі «нєту»,
Так засмердить одразу всю планету,
Бо так уже димить, що будь здоров.
Вони ж гордяться всі коритом тим,
Бо ж, бачте, то у них авіаносець.
Щоправда, літаки не часто носить,
Все більш вони
2025.06.22
11:17
Чи задумувалися ми над тим, чому так часто у нас буває нудьга, тривога і поганий настрій? Звісно, знайти безліч причин нескладно: війна, стреси, перевтома, невизначеність, криза, проблеми зі здоров’ям та в особистому житті. Об’єктивно ці речі впливають на
2025.06.22
10:23
Шлюзування необхідно
Тільки там, де гребля є, –
Де ріка невідповідна
Берегам своїм стає.
Шлюз ворота відчиняє,
Вивільняючи маршрут, –
Водосховищем безкраїм
Яхти весело снують.
Тільки там, де гребля є, –
Де ріка невідповідна
Берегам своїм стає.
Шлюз ворота відчиняє,
Вивільняючи маршрут, –
Водосховищем безкраїм
Яхти весело снують.
2025.06.22
09:36
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
2025.06.21
21:40
Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
2025.06.21
20:15
Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
2025.06.21
17:06
Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
2025.06.21
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ілюзія
О
Ілюзія
О
2025.06.21
15:16
Маючи за плечима 12 років досвіду роботи в психіатрії та 9 — у психотерапії, я щодня стикаюся зі складністю людських переживань. Поряд із цією професійною діяльністю моє життя завжди супроводжує любов до поезії — як до читання, так і до написання. Нерідко
2025.06.21
12:57
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
2025.06.21
05:06
Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:51
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
2025.04.25
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Бравліна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Бравліна
По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського
І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.
Життіє Стефана Сурожського
І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію