В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
Никонівський літопис

Коли у них помирає хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину покійника. Після цього отвір могили закладають, і жінка вмирає в ув'язненні.
Ібн-Русте. Дорогі цінності.


- Орда іде! – злетів над містом крик,-
Болгар без ліку сунеться із поля!
З тривогою гляділи всі в той бік,
Тут же болгар не бачили відколи.
Давно орда вже оминала край,
Бо ж русів зачіпати всі боялись.
Від них такої відсічі чекай,
Що добре, як самі би врятувались.
Вони ходили в землі до слов’ян
Та печенігів часом зачіпали.
Тож дуже був здивований каган,
Коли до нього сто́рожі примчали.
- Звідкіль взяли, що то болгари є?
- Та ж ми, кагане, у степу з малого,
Щоб відрізнити плем’я де чиє.
Болгари то. – Багато війська того?
- Чимало їх кучкується в полях.
Звести докупи – то багато буде.
Сюди на північ прокладають шлях.
Уже снує сторожа їхня всюди.
З одними ледь не стрілися уже,
Коли сюди, до тебе поспішали.
Вдалося прошмигнути нам вужем,
А то б вже десь побитими лежали.
Каган задумавсь: - Скоро їх чекать?
- Гадаю – скоро, коли їх сторожа
За Трубежем вже дозволя блукать.
Седмицю-півтори і прийдуть, може.
- Ну, за седмицю ми зберемо рать.
Пошлем у Хорсунь, Київ по підмогу.
Тож буде з чим орду ту зустрічать.
Вели гінцям ладнатися в дорогу! -
То вже слузі,- Нехай летять мерщій.
Збираєм сили, щоб орду стрічати
Ти досі тут? Біжи бігом, не стій!
Не можна нам й хвилини утрачати.

Аскольд в своєму теремі сидів
У роздумах – як далі йому жити.
Відтоді, як на шию хрест надів
І перестав на требище ходити,
Якась, неначе, виросла межа,
Що його від народу відділила.
А він Русі лише добра бажав,
Вкладаючи у те свої всі сили.
То все жерці! Вони мутять народ!
Вони зневіру у кагана сіють.
Аякже, без каганових щедрот
Мошна у слуг у Хорсових пустіє.
Із Хорсуня аж в Київ дістають,
Аби йому побільше насолити.
Та по-старому, звісно, вже не буть,
Бо ж нова віра набирає сили…
І тут у сінях рипнуло, когось
Принесло йому думи обірвати.
Озвався грубим голосом: - Чого?
Не можна було трохи зачекати?!
- Ніяк не можна. Там гонець примчав
Зі Славії. Говорить – терміново.
- Ну, що ж, зови.- Аскольд із лави встав,-
Послухаєм гінця отого слово.
Ввійшов гонець, каганові вклонивсь:
- Біда, кагане. Поміч твоя треба!
Болгарський хан з ордою нагодивсь.
Не можем сподіватись лиш на себе.
Каган у Хорсунь і сюди послав,
Щоб воєдино сили всі зібрати…
«Ну, що ж, від дум пора уже й до справ.
Коли зібравсь, не буде хан чекати!»
- Добро! Іди! Я поміч надішлю.
Отак кагану й можеш передати.
Сам не піду та синові велю.
Пора йому вже самостійним стати.-
Це вже про себе ледь прошепотів.
Велів негайно відшукати сина.
Той швидко до світлиці улетів,
Вже знаючи, напевно, що повинен.
Тож посмішка широка на вустах
Його бажання миттю видавала.
Дір перед батьком своїм сивим став,
Високий, гарний. - Чого, тату, звали?
- Болгари, кажуть за Трубіж ідуть,
Тож родії про допомогу просять.
Із Хорсуня дружини приведуть,
Багато там заядлих у Пороссі.
Ти ж візьмеш гридів і також рушай.
Не слід в дорозі часу витрачати.
Устигнути до раті треба край,
В однім строю із родіями стати.
Ти вже зі мною на Царград ходив,
Тож бачив, як воно на полі бою.
Уважно на обставини гляди
Та і не ризикуй дарма собою,
Бо ти ж у мене лиш єдиний син.
Тобі від мене владу переймати.
Візьми Руара, допоможе він,
Завжди щось мудре може підказати.
Давай, вже гриді ладяться в похід.
Іди на Заруб, там перейдеш бродом.
А далі шлях торований на схід
І Славія – мета твого походу.
Каган востаннє сина обійняв.
Уже дорослий, виріс вище батька.
Хоч батькового досвіду не мав
Але каганом добрим може стати…
Дір гридів вів понад Дніпром униз,
Хоч був постійно у думках далеко.
Дніпровський проминули перевіз
І Вітечівський брід позаду. Легко
Йшли вої, сили вдосталь в молодих,
Що їм якісь далекі переходи.
Та Дір постійно думав не про них,
Він військо вів і був від того гордий.
Хотілось всім на світі довести́,
Що на великі справи він спроможний.
Що може воєводський меч нести
Із честю. На те зважиться не кожний.
Раніше все під батьком він ходив.
Отой Царград – то батькова заслуга.
Він слави тої також би хотів,
Тож вирішив, що батька не послуха.
До Славії не піде, поведе
Загін свій аж під Родень, далі бродом
У степ, а там, як стан орди знайде,
Накинеться, завдасть такої шкоди,
Що ті не будуть знати і куди
Їм утікати…У рожевих мріях
Минув він Заруб. – Нам же слід туди,-
Руар до нього. – Знаю я, що дію!-
Відрізав Дір, - Не заважай мені.
Руар в тривозі мусив відступитись.
А гриді молоді та голосні
Ішли вперед в надії – скоро битись.
У них гаряча нуртувала кров.
Були б бояри батькові. Ті, звісно,
Уперлись би… Тож мовчки вслід пішов,
Але у грудях серцю стало тісно…
Здолавши брід, у поле перейшли,
Сторожу на всі боки розіслали
Аби якісь сліди орди знайшли.
Тоді б вночі зненацька і напали.
Та що за досвід був у молодих?
Болгар з малого у степу зростає.
Він знає, як сховать слідів своїх.
Чужі сліди він миттю відшукає.
Поки сторожа плуталась в траві,
Болгарські вої полем пантрували.
Їх на дружину хутко слід навів,
Вони вже й кількість й силу усю знали.
Побачивши, що більш нема ніде
Других загонів руських – пораділи.
У пастку воєвода тих веде.
Тихцем зібрали сили, оточили
І вигулькнули раптом із ярів,
Коли на них і зовсім не чекали.
Руар з усіх найпершим зрозумів
В яку халепу всі вони попали.
Не встиг ще Дір відкрити, навіть рот,
Як той велів усім «стіною» стати.
Лиш кілька митей ми́нуло і от
Рать вже готова ворога стрічати.
Щити червлені із усіх боків
«Стіну» оту від ворога закрили,
Град сулиць лави вершників зустрів
Й вони своїм під ноги полетіли.
Списи зустріли гостряками тих,
Хто через трупи все-таки проскочив.
Вони хотіли русів збити з ніг.
Та мало хто чого на світі хоче.
Коли «стіною» стала руська рать,
Її уже не просто подолати.
Тут сили і уміння треба мать
Та й досвіду військового багато.
Кружля орда, кидається щораз,
Лишає трупи й знову відступає.
Дір вже прийшов у себе на той час,
Атаки серед перших відбиває.
Карта себе, що дурно так вчинив,
Що батька не послухав і Руара.
В кривавий меч весь свій вкладає гнів
Та сам на себе накликає кари.
Й накликав. Гостра здалеку стріла
Крізь поле бою раптом прилетіла.
Комусь, можливо, смерть вона несла
Та бог змінив їй лет і просто вцілив
У око Діра. – Княжича рятуй!-
Почув останнє і завмер навіки.
Узяв Руар на себе битву ту,
Не дивлячись, що ворога без ліку…

- Біда, кагане! Битва в полі йде!
Болгари росів київських напали!
Каган на ноги підхопився; - Де?
- Біля Супою! – Як туди попали?
- Не знаю, але точно то вони.
- Скликай дружину хутко! Вирушаєм!..
Здалеку чути – в полі сталь дзвенить
І тупіт, крики. Вороння літає.
Орда навколо росичів кружля,
В запалі бою геть про все забула.
Дрижить від її тупоту земля,
Здається, перемогу вже відчула.
Зненацька смерть обрушилась на тих,
Хто вже готовий був і святкувати.
Коней і піших геть збивали з ніг,
Мечі взялися голови стинати.
Поки останніх гострий меч карав,
Передні все ще росів обступали.
І хан орду весь час у наступ гнав,
От-от, здавалось, роси впасти мали.
Коли ж, нарешті, до болгар дійшло,
Що щось непевне чиниться навколо,
То для орди запізно вже було:
Оточені, всі збилися у коло.
Затиснуті, немов між двох вогнів,
Металися і виходу шукали.
Хто зміг у степ прорватися – вцілів,
А інші або мертвими упали,
Або пішли до русів у полон.
Сам хан болгарський ледве врятувався.
Але й без нього здобичі було.
Та мало хто із русів посміхався.
Бо ж тіло Діра мертвого лежить
Між гридями, які навкруг стояли.
Як в очі їм Аскольдові глядіть,
Бо ж синові життя не врятували?

Страшна у Київ прилетіла вість,
Яка у серце вразила кагана:
І жаль, і відчай, ненависть і злість.
Кривавила в душі болюча рана.
Якби то знав – то сам би в степ пішов,
Повів дружину. Сам у всьому винен.
У скронях глухо стугоніла кров.
Усе б віддав аби вернути сина.
Не чув, як містом чу́тки поповзли,
Що то покара від богів за зраду.
Жерці той наклеп Хорсові звели
І на кагана сіяли неправду.
Та ще й вину: то винен він, мовляв,
Що скільки гридів молодих пропало.
Це Хорс і русів за оте карав,
Що проти зради божої не стали.
Аскольд нічого того і не чув.
Коли б почув – то йо́му не до того.
Він біля сина десь далеко був,
Про щось молив тепер до Бога сво́го…

Як тіло сина в Київ прибуло,
Стояв, дивився мовчки через силу.
Лиш нові зморшки пролягли чолом
І сивина всю голову покрила.
Велів могилу синові робить
Там, де всіх знатних русів поховали.
Взялися ледве та тут жрець біжить,
Велить аби нічого не копали.
Оскільки винен в смерті гридів він,
Хорс проти того аби тут ховати.
Нехай каган шука – де його син
Окремо від усіх буде лежати.
Аскольд озлився та змирив свій гнів,
Бо ж донесли йому про настрій люду.
А люд не за кагана говорив,
Супроти нього говорили всюди.
Тож сам боярам місце указав,
Де мали б його сина поховати.
Щоб він з Гори можливість завжди мав
Могилу ту здалека споглядати.
Хоч був каган уже християнин
Та сина ще по-роськи поховали,
Бо ж нову віру не прийняв ще він.
Глибоку яму спершу прокопали,
Обклали стіни деревом аби
То було схоже на останню хату.
Робити те примусили рабів
Яких в бою в степу вдалося взяти.
Коли ж усе закінчили, знесли
У ту могилу тіло, положили.
Туди ж усякі речі почали
Складати, щоб йому і там служили.
Поклали одяг, у якім ходив.
І золоті браслети біля нього.
Поклали безліч поряд з ним харчів,
І посуд із напоями в дорогу.
Монет іще карбованих туди
Поклали, щоб йому не бідувати.
Коня, що під малим іще ходив
Привели з стайні, стали опускати.
Він злякано очима лиш водив,
Хропів сердито, доки й опустили.
Там жрець меча у груди засадив
І кров’ю той скропив оту могилу.
Нарешті і рабиню привели.
Дір досі не жонатий був за віком,
А без жони сховати як могли?
По-руськи – жінка йде за чоловіком.
Споїли зіллям сонним і її
Спустили теж до Діра у могилу.
Тоді взялись за заступи свої,
Могилу щільно деревом укрили
Й насипали над нею ще й курган.
Коли ж вже Хорс іти зібрався спати,
Велів напоїв принести каган
Та їжі – тризну синові справляти.
Сам же над тим курганом простоя́в,
Не чув, не бачив навкруги нічого.
Слова гіркі постійно повторяв
Та все чогось просив у свого Бога.