Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.10
06:52
Ніким непереконана
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
2026.09.09
21:29
віршики
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
2026.09.09
19:40
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
2026.09.09
14:59
Де ж нам знайти королеву,
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
2026.09.09
13:21
Пробач, мій хороший, іще не готова
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
2026.09.09
12:53
«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
2026.09.09
12:31
Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
2026.09.09
12:01
Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Джона Донна
Із Джона Донна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Джона Донна
ЗАПОВІТ
Перш ніж заснуть навік, заповідаю,
Любове, я свій спадок, все, що маю:
Аргусу очі, як ще – мов юначі;
Й тобі віддам, любове, як незрячі;
Чуткам – язик мій, двоє вух – послам,
Потоки ж сліз жінкам чи морю дам.
Любове, був би щедрим більш, якби
Не та, що всі взяла мої скарби,
Нічого не лишивши, крім журби.
Мою постійність віддаю планетам,
А всю правдивість – при дворі поетам;
Хай вся умілість єзуїтам буде,
Мою ж задуму блазень хай здобуде;
Мовчання – тим, хто у чужім краю,
А гроші капуцинам віддаю.
Любове, в тої, що вручив їй крам
Свій весь, взамін не взяв нічого сам,
Й даю вже лиш таким же бідакам.
Католикам дарую мою віру,
Схизматикам – закон, число і міру;
Галантність всю і пафос пієтету
Заповідаю університету;
Простим солдатам скромність всю віддам,
Терпіння ж нехай буде картярам.
Любове, по твоєму це указу
Мене так обкрадала та щоразу,
Що й ці дари сприйме хтось, як образу.
Моя вся слава – друзям, і лиш їм,
А працелюбність – ворогам моїм;
Для вчених – усі сумніви й вагання,
Для лікарів – мої недомагання;
Природі – все, що я заримував,
Всі жарти – тим, з ким разом випивав.
Любове, ти звеліла ту любити,
Що все забрала, щоб ще більш гнобити,
Й з нічого маю заповіт робити.
Тим, чиїх днів кінчається пожиток
Також – мої рецепти; цей мій зшиток
Моральних настанов – для божевільні;
Мої ж медалі – тим, що підневільні
Й голодні; мова ж ця моя англійська –
Тим, хто за море йде служить до війська.
Любове, так на мене твої чари
Подіяли, що вибрав ту до пари,
З-за кого сам подібний вже до скнари.
Давати більш нема – й беру з собою
Світ весь, убитий горем і журбою;
Й твої красоти всі не більш відрадні,
Ніж золото, що ми знайти не здатні;
Й так же потрібні твої штучки милі,
Як сонячний годинник у могилі.
Любове, ти мене ту, що ганьбити
Уміє лиш, заставила любити
Й, самому вмерши, трьох усіх згубити.
ПОХОРОН
Як обряджати прийдете у час мій
Останній, до мольби усе б звелось:
О, не чіпайте це волосся пасмо,
Що навколо зап’ястка обвилось!
Це оберіг, таємний знак
Від тої, що на небі вже, – хотіла
Звістити для душі моєї так,
Щоб берегла від тління моє тіло.
Як нерви йдуть від мозку і беруть
У свої плетива тісні
Всі члени, щоб я міг єдиним буть, –
Так і це пасмо послане мені
Тоді, у час важкий,
Щоб рятувати від журби розлуки;
Чи, може, це ланцюг, в який
Закований, мов смертник, я для муки.
Так це чи ні – похороніть зі мною
Й це пасмо, щоб уже за мить
Тих, кому святість люба таїною,
До ідолопоклонства не схилить.
Я ж, переповнений смиренням,
Нікого вже й ні в чому не виню;
Й коли з моїм лишень іменням
Пішла – й тебе я дрібку хороню.
МОЩІ
Коли відриють мої кості,
Як хтось прийти захоче в гості
(Могила – жінка та ж: з тобою
Нудьга їй – веселіш з юрбою),
Й помітять вдень чи вранці
Браслет волосяний довкіл кісток –
Найперша буде із думок,
Що тут лежать коханці.
Можливо, й хитрість в цім була,
Як ще до Суду доля їх звела,
Щоб душам знов знайти свої тіла.
Якщо це буде місце й час,
Де вогник віри ще не згас, –
Могли б сенсацією стать:
Єпископ з королем звістять,
Що мощі це святі;
Й ти – Магдалина вже з тих пір,
А я – ким тішивсь її зір.
Й всі люди, знатні і прості,
Нас возвеличать за дива;
Й, щоб сумнів не закравсь, бува,
Про них скажу я слово-два.
Ледь перші кроки ми зробили,
Як уже віддано любили;
Ще стать не вміли розрізнити,
Мов ангели, й могли радіти
Цілунку, що для нас він був
Лиш знаком зустрічі й прощання,
А не чуттєвого бажання
Й тих насолод, які б здобув.
Дивами ж славні багатьма.
Слова де?.. Мово, ти німа!..
Вона це!.. Більших див нема.
Перш ніж заснуть навік, заповідаю,
Любове, я свій спадок, все, що маю:
Аргусу очі, як ще – мов юначі;
Й тобі віддам, любове, як незрячі;
Чуткам – язик мій, двоє вух – послам,
Потоки ж сліз жінкам чи морю дам.
Любове, був би щедрим більш, якби
Не та, що всі взяла мої скарби,
Нічого не лишивши, крім журби.
Мою постійність віддаю планетам,
А всю правдивість – при дворі поетам;
Хай вся умілість єзуїтам буде,
Мою ж задуму блазень хай здобуде;
Мовчання – тим, хто у чужім краю,
А гроші капуцинам віддаю.
Любове, в тої, що вручив їй крам
Свій весь, взамін не взяв нічого сам,
Й даю вже лиш таким же бідакам.
Католикам дарую мою віру,
Схизматикам – закон, число і міру;
Галантність всю і пафос пієтету
Заповідаю університету;
Простим солдатам скромність всю віддам,
Терпіння ж нехай буде картярам.
Любове, по твоєму це указу
Мене так обкрадала та щоразу,
Що й ці дари сприйме хтось, як образу.
Моя вся слава – друзям, і лиш їм,
А працелюбність – ворогам моїм;
Для вчених – усі сумніви й вагання,
Для лікарів – мої недомагання;
Природі – все, що я заримував,
Всі жарти – тим, з ким разом випивав.
Любове, ти звеліла ту любити,
Що все забрала, щоб ще більш гнобити,
Й з нічого маю заповіт робити.
Тим, чиїх днів кінчається пожиток
Також – мої рецепти; цей мій зшиток
Моральних настанов – для божевільні;
Мої ж медалі – тим, що підневільні
Й голодні; мова ж ця моя англійська –
Тим, хто за море йде служить до війська.
Любове, так на мене твої чари
Подіяли, що вибрав ту до пари,
З-за кого сам подібний вже до скнари.
Давати більш нема – й беру з собою
Світ весь, убитий горем і журбою;
Й твої красоти всі не більш відрадні,
Ніж золото, що ми знайти не здатні;
Й так же потрібні твої штучки милі,
Як сонячний годинник у могилі.
Любове, ти мене ту, що ганьбити
Уміє лиш, заставила любити
Й, самому вмерши, трьох усіх згубити.
ПОХОРОН
Як обряджати прийдете у час мій
Останній, до мольби усе б звелось:
О, не чіпайте це волосся пасмо,
Що навколо зап’ястка обвилось!
Це оберіг, таємний знак
Від тої, що на небі вже, – хотіла
Звістити для душі моєї так,
Щоб берегла від тління моє тіло.
Як нерви йдуть від мозку і беруть
У свої плетива тісні
Всі члени, щоб я міг єдиним буть, –
Так і це пасмо послане мені
Тоді, у час важкий,
Щоб рятувати від журби розлуки;
Чи, може, це ланцюг, в який
Закований, мов смертник, я для муки.
Так це чи ні – похороніть зі мною
Й це пасмо, щоб уже за мить
Тих, кому святість люба таїною,
До ідолопоклонства не схилить.
Я ж, переповнений смиренням,
Нікого вже й ні в чому не виню;
Й коли з моїм лишень іменням
Пішла – й тебе я дрібку хороню.
МОЩІ
Коли відриють мої кості,
Як хтось прийти захоче в гості
(Могила – жінка та ж: з тобою
Нудьга їй – веселіш з юрбою),
Й помітять вдень чи вранці
Браслет волосяний довкіл кісток –
Найперша буде із думок,
Що тут лежать коханці.
Можливо, й хитрість в цім була,
Як ще до Суду доля їх звела,
Щоб душам знов знайти свої тіла.
Якщо це буде місце й час,
Де вогник віри ще не згас, –
Могли б сенсацією стать:
Єпископ з королем звістять,
Що мощі це святі;
Й ти – Магдалина вже з тих пір,
А я – ким тішивсь її зір.
Й всі люди, знатні і прості,
Нас возвеличать за дива;
Й, щоб сумнів не закравсь, бува,
Про них скажу я слово-два.
Ледь перші кроки ми зробили,
Як уже віддано любили;
Ще стать не вміли розрізнити,
Мов ангели, й могли радіти
Цілунку, що для нас він був
Лиш знаком зустрічі й прощання,
А не чуттєвого бажання
Й тих насолод, які б здобув.
Дивами ж славні багатьма.
Слова де?.. Мово, ти німа!..
Вона це!.. Більших див нема.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
