ЗАПОВІТ

Перш ніж заснуть навік, заповідаю,
Любове, я свій спадок, все, що маю:
Аргусу очі, як ще – мов юначі;
Й тобі віддам, любове, як незрячі;
Чуткам – язик мій, двоє вух – послам,
Потоки ж сліз жінкам чи морю дам.
Любове, був би щедрим більш, якби
Не та, що всі взяла мої скарби,
Нічого не лишивши, крім журби.

Мою постійність віддаю планетам,
А всю правдивість – при дворі поетам;
Хай вся умілість єзуїтам буде,
Мою ж задуму блазень хай здобуде;
Мовчання – тим, хто у чужім краю,
А гроші капуцинам віддаю.
Любове, в тої, що вручив їй крам
Свій весь, взамін не взяв нічого сам,
Й даю вже лиш таким же бідакам.

Католикам дарую мою віру,
Схизматикам – закон, число і міру;
Галантність всю і пафос пієтету
Заповідаю університету;
Простим солдатам скромність всю віддам,
Терпіння ж нехай буде картярам.
Любове, по твоєму це указу
Мене так обкрадала та щоразу,
Що й ці дари сприйме хтось, як образу.

Моя вся слава – друзям, і лиш їм,
А працелюбність – ворогам моїм;
Для вчених – усі сумніви й вагання,
Для лікарів – мої недомагання;
Природі – все, що я заримував,
Всі жарти – тим, з ким разом випивав.
Любове, ти звеліла ту любити,
Що все забрала, щоб ще більш гнобити,
Й з нічого маю заповіт робити.

Тим, чиїх днів кінчається пожиток
Також – мої рецепти; цей мій зшиток
Моральних настанов – для божевільні;
Мої ж медалі – тим, що підневільні
Й голодні; мова ж ця моя англійська –
Тим, хто за море йде служить до війська.
Любове, так на мене твої чари
Подіяли, що вибрав ту до пари,
З-за кого сам подібний вже до скнари.

Давати більш нема – й беру з собою
Світ весь, убитий горем і журбою;
Й твої красоти всі не більш відрадні,
Ніж золото, що ми знайти не здатні;
Й так же потрібні твої штучки милі,
Як сонячний годинник у могилі.
Любове, ти мене ту, що ганьбити
Уміє лиш, заставила любити
Й, самому вмерши, трьох усіх згубити.

ПОХОРОН

Як обряджати прийдете у час мій
Останній, до мольби усе б звелось:
О, не чіпайте це волосся пасмо,
Що навколо зап’ястка обвилось!
Це оберіг, таємний знак
Від тої, що на небі вже, – хотіла
Звістити для душі моєї так,
Щоб берегла від тління моє тіло.

Як нерви йдуть від мозку і беруть
У свої плетива тісні
Всі члени, щоб я міг єдиним буть, –
Так і це пасмо послане мені
Тоді, у час важкий,
Щоб рятувати від журби розлуки;
Чи, може, це ланцюг, в який
Закований, мов смертник, я для муки.

Так це чи ні – похороніть зі мною
Й це пасмо, щоб уже за мить
Тих, кому святість люба таїною,
До ідолопоклонства не схилить.
Я ж, переповнений смиренням,
Нікого вже й ні в чому не виню;
Й коли з моїм лишень іменням
Пішла – й тебе я дрібку хороню.

МОЩІ

Коли відриють мої кості,
Як хтось прийти захоче в гості
(Могила – жінка та ж: з тобою
Нудьга їй – веселіш з юрбою),
Й помітять вдень чи вранці
Браслет волосяний довкіл кісток –
Найперша буде із думок,
Що тут лежать коханці.
Можливо, й хитрість в цім була,
Як ще до Суду доля їх звела,
Щоб душам знов знайти свої тіла.

Якщо це буде місце й час,
Де вогник віри ще не згас, –
Могли б сенсацією стать:
Єпископ з королем звістять,
Що мощі це святі;
Й ти – Магдалина вже з тих пір,
А я – ким тішивсь її зір.
Й всі люди, знатні і прості,
Нас возвеличать за дива;
Й, щоб сумнів не закравсь, бува,
Про них скажу я слово-два.

Ледь перші кроки ми зробили,
Як уже віддано любили;
Ще стать не вміли розрізнити,
Мов ангели, й могли радіти
Цілунку, що для нас він був
Лиш знаком зустрічі й прощання,
А не чуттєвого бажання
Й тих насолод, які б здобув.
Дивами ж славні багатьма.
Слова де?.. Мово, ти німа!..
Вона це!.. Більших див нема.