Після служби у війську я працював у науково дослідному інституті джерел світла. Якщо тверезо та критично оцінити мій науково технічний доробок, то серед створених мною штучних «світил-одноденок» ( приміром – лампа для перевірки грошових знаків), важливою і корисною є лише одна люмінесцентна лампа для лікування жовтухи у немовлят. Лампа має монохроматичне голубе випромінювання з довжиною хвилі у максимумі – 425 нанометрів. Світло ламп не викликає побічних негативних проявів на організм, бо це не ультрафіолетові промені.
Зразки ламп пройшли успішне клінічне випробування у пологовому будинку Києва. При вчасному опроміненні світлом ламп, хворе на жовтуху немовля можна було врятувати від подальшого каліцтва чи смерті…
Розроблена лампа була представлена на виставках і завоювала бронзові медалі. А ще я отримав грошову винагороду. Це тішило мене найбільше, бо заробітки наукового співробітника в ті часи були нікчемними.
Якось новий директор інституту вирішив оновити дошку пошани. Профком і адміністрація, враховуючи моє інженерне досягнення, включив і мене до списку. Я противився, казав їм, що я не публічна особа, що я то не люблю, але вони наполягли.
Моє фото висіло на дошці тижнів зо два, а далі зникло! Лишився лише напис під рамкою. Ну ми з колегами, виявивши пропажу, посміялися і все. Але наступного дня прийшов кадебіст з першого віддлу і, зо вельми серйозним виразом обличчя, почав ставити мені дивні запитання: чи я не знаю хто вкрав світлину, або кого я підозрюю у цьому і яка була мета крадіжки тощо. Я йому відповів, що я – не слідчий і не буду тратити свій час та енергію на пошуки.
Згодом (на вимогу директора) мені все ж довелося зробити для дошки пошани копію світлини. Добре, що у фотографа збереглася плівка. Відтоді минуло так багато часу, а я і досі не певний – хто ж поцупив знимок і навіщо.
Хоча – здогадуюсь…