Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.08
18:10
Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
2026.05.08
17:03
Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
2026.05.08
13:30
За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
2026.05.08
13:02
Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
2026.05.08
11:35
Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
2026.05.08
11:29
Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
2026.05.08
10:15
Знай!- за восьмим не завжди приходить сьоме,
Не тривке, марке, зманіжене, кошлате,
Тихо-мирно, проникати в підсвідоме
Тріскотінням довгим вправної цикади.
Дні друїдів ефемерні і тривожні,
Німфи Фів миліши нам за кола в ЦЕРНі*,
Є крихке передчуття,
Не тривке, марке, зманіжене, кошлате,
Тихо-мирно, проникати в підсвідоме
Тріскотінням довгим вправної цикади.
Дні друїдів ефемерні і тривожні,
Німфи Фів миліши нам за кола в ЦЕРНі*,
Є крихке передчуття,
2026.05.08
09:57
сьогодні був хороший день
а завтра буде ліпший
і я співатиму пісень
на пересічні вірші
чи споглядатиму усе
здійнявшись трішки вище
бо травень і кудись несе
природа ідентичність
а завтра буде ліпший
і я співатиму пісень
на пересічні вірші
чи споглядатиму усе
здійнявшись трішки вище
бо травень і кудись несе
природа ідентичність
2026.05.08
08:37
Я б тебе в юрбі пізнала
серед тисячі облич.
Чом же на воротах раю
просиш «Богу помолись»?
Нащо ті псалми читати
з помислом пустих благань?
Перед образом розп'ятим —
серед тисячі облич.
Чом же на воротах раю
просиш «Богу помолись»?
Нащо ті псалми читати
з помислом пустих благань?
Перед образом розп'ятим —
2026.05.07
19:50
Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну да
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну да
2026.05.07
19:40
Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
2026.05.07
18:11
Сліди, сліди... О , скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?
Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?
Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
2026.05.07
13:44
Летять роями —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
2026.05.07
13:41
По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
2026.05.07
13:16
собак простих із передмістя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
2026.05.07
12:27
Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Похід русів у Табаристан і Гілян в 909-912 роках
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Похід русів у Табаристан і Гілян в 909-912 роках
Пливуть-пливуть по Каспію човни,
Біліють в морі сотнями вітрила,
Розправили, мов птахи свої крила,
Тримають шлях в далекий край вони.
На першому, найбільшому човні
Стоїть каган Руальд і пильним оком
Вдивляється у небеса високі
Та морську далеч. Лиш хмарки одні
Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
Ніхто не бачить і ніхто не знає,
Що скоро руси з’являться у краї.
Тож поки сплять спокійно вороги.
Біля кагана сивий-сивий дід
Стоїть, спокійно в море поглядає.
Він шлях оцей не перший раз долає,
Вже бачив цей далекий русам світ.
Каган же з нетерплячки аж горить.
Йому скоріше хочеться дістатись
Країв, де він збирається зостатись,
Щоб землю русам і собі скорить.
Там він свою державу заснує.
Державу сильну, звісно і багату.
Йому би там ногою міцно стати,
А там уже він забере своє.
- Ну, Ікморе, іще повідай нам,
Як ви минулий рік в похід ходили.
- Та ж ми про це не раз вже говорили.
- Скажи іще раз, як було все там.
Помовчав Ікмор, мов думки збирав
Та й став слова вже звичні говорити,
Як йшли Дніпром човни минулім літом,
Шістнадцять їх каган в похід послав.
Про Руське море, Меотиду та
Ітиль, яким до Каспію спустились.
Хозари лише мовчки подивились,
Ніхто спиняти їх човни не став.
- Хваліським морем далі ми пішли
Знайомим шляхом понад узбережжям.
Ішли лише ночами обережно
Аби місцеві бачить не могли.
До Абескуна підійшли вночі,
Аж до зорі ранкової чекали,
А потім несподівано напали.
Вже не таїлись, хай усяк кричить.
Чим більше шуму – тим сильніший страх.
А нам його якраз було і треба.
Юрба металась у страху від себе,
Ніхто не брався заступати шлях.
Щоб знали, як же мало нас було,
То, може бути, опір би чинили.
А так лише від жаху голосили…
Тож, поки лико Хорсове зійшло,
Ми вже над містом владарі були,
Усе, що цінне до човнів стягали.
Достатньо часу для грабунку мали,
Отож багато віднайти змогли.
Не встиг ніхто скарби свої сховать,
Тож нам було від чого поживитись.
Не встигли, навіть, добре і втомитись,
Як Сфенкел повелів в човни сідать,
Що від добра аж сіли у воді.
Рабів не брали, місця було мало.
Та вони б нам добряче заважали.
Пройшлися ще вздовж берега тоді.
Пограбували все, що на шляху
За два-три дні по березі зустріли,
А далі вже додому полетіли,
Щоб долю не накликати лиху.
В Ітилю здобич нашу продали.
Чого із нею аж на Русь тягтися…
Он хмари дивно купчаться, дивися.
Там місце, де б сховатися могли.-
Махнув рукою сонцю навздогін,-
Вели човнам до берега вертати,
Там бурю зможем ми перечекати.-
І знов на небо подивився він.
Під сильний вітер витягли човни
Скоріш на берег від води подалі.
Нещадну бурю там перечекали,
А тоді далі подались вони.
- На Абескун ми, звісно, не підем.
Навряд за рік вони розбагатіли.
Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
Нехай і не при березі воно,
Але найменше там вони чекають,
Що хтось напасти на них з моря має.
А нам би місто захопить одно
І ми би звідти покоряли край.
Хай спробують за мурами дістати.
- Там місто не таке уже й багате.
Та й мури там зовсім слабкі. Давай
На Решт підемо. Він і ближчий нам.
І там візьмемо здобичі багато…
- Ні, Решт ми поки що не будем брати,
Нехай побільше їх збереться там.
Тоді уже ми й прийдемо туди,
Аби належну здобич собі взяти…
І полетіли здобичі шукати
Ті білі птахи посеред води.
Сарі спокійно спалося в ту ніч,
Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
І, коли перші крики пролунали,
Ніхто не сполошився, певна річ.
Та гвалт зростав, котився звідусіль.
Метались люди в пошуках спасіння.
Літали руси містом, наче тіні,
Долали опір зовсім без зусиль.
А незабаром місто зайнялось.
Палало все, що лиш могло горіти.
В огні, диму ніяк не усидіти,
Тож місто залишити довелось.
І руси поза містом розбрелись,
Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
Хапати все, що може буть товаром,
Та ще й рубати голови взялись
Тим, хто надумав опір їм чинити.
Людей хапали - чим же не товар.
Відправлять й продадуть поміж хозар.
На тому можна гарно заробити.
Коли вже Хорс піднявся в небесах,
Велів Руальд всім у човни вертати.
Аби до ночі здобич зрахувати
Та визначити свій подальший шлях.
На Сарі вже надії не було.
Згоріло місто, що у нім сидіти?
Подумати б – яким заволодіти,
Щоб враже військо взяти не змогло.
А вже по краю розлетілась вість
Про те, що руси з моря знов напали.
Правителі десь військо вже скликали,
Копичачи на русів свою злість.
На Решт тепер надумались піти,
Отож човни на захід повернули.
Поки війська ворожі не прибули,
Ще можна вдосталь здобичі знайти.
Та з поспіху не врахував каган
Що і рабів, й поранених багато,
Човни окремі стали пропускати.
Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
Щоб все добро на березі лишить
Аби воно в бою не заважало.
Нехай би на повернення чекало.
Бо час не жде. Потрібно поспішить.
До берега приправили човни,
Які уже ремонту вимагали.
Туди ж добро з човнів все поскладали,
Лишили триста воїв, щоб вони
Добро оте з рабами стерегли
Та і човни, як треба, полатали.
Самі ж на весла налягати стали
Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
Місцеві за тим часом піднялись,
Побачили, що русів зовсім мало.
Ватаги чималі своїх зібрали
І битися із ними подались.
Вночі вони підкралися тихцем
Та і човни всі руські підпалили,
Тоді на русів кинули всі сили,
Затиснувши їх у тісне кільце.
То був жорстокий і кривавий бій.
Не так то просто русів подолати,
Хоч не вдалося їм «стіною» стати
Та кожен меч кривавив сміло свій.
Навкруг лягали трупом вороги.
Один десяток забирав з собою.
Та мало їх було для того бою,
На ранок всіх побили до ноги.
Руальд у морі полум’я уздрів
І зрозумів, що то човни палали,
Велів своїм аби всі повертали,
Але, на жаль, спізнився, не зумів
Нікого зі своїх порятувати.
Нападники ж розбіглися умить,
Ледь довелося руський флот уздріть,
Хоч встигли добре стан пограбувати.
Був дуже тим розлючений Руальд.
Своїх побитих руси всіх зібрали,
В могилі братній разом поховали.
А що тепер? Вертатися назад?
Та гнів каганом вже заволодів.
Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
Але каган вже помстою затявся,
Збиратись знову на човни велів.
І знов летять по Каспію човни,
Неначе птахи сонце доганяють,
Помститись руси за убитих мають,
Бо саме так велить закон війни.
На ранок вже до берега дійшли.
Ще з моря видно стало - у долині
Біліли міста невисокі стіни.
На берег руси із човнів зійшли
І стрімко подалися навпростець
Через долину в жадобі скоріше
Кривавим цвітом Хорсові потішить,
Помститися за вбитих, накінець.
Але не встигли близько підійти,
Як стало військо з міста виступати
І русам шлях у Решт перепиняти.
Та руса за пів кроку від мети
Хіба можливо було зупинити!
Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
Мечі до бою. Вітер аж війнув
В обличчя смерті від бажання битви.
Та ледве знову рушила «стіна»,
Як десь позаду крики рознеслися:
- Назад кагане швидко подивися!
Із моря флот ворожий вирина!
І справді, йшли великі кораблі.
На них від шабель аж суціль блищало.
Уже вернутись руси не встигали,
Прийдеться бій прийняти на землі.
Отож звернувсь до воїнів каган:
- Пробачте, браття, що завів у пастку.
Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
Усім померти від смертельних ран.
Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
В бою з мечами прадіди вмирали.
Хіба онуки гірші за них стали?
Один раз жить, один раз помирать!
Отож покажем нині ворогам,
Що значить – руси. Помремо у славі!
Хотів створити власну тут державу
Та голову складу, напевно сам.
За мною, браття! Кров’ю ворогів
Заллєм долину Хорсові в дарунок.
Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
Зустрінемось на небі у богів!
І вдарила шалено руська рать.
Мечі співали дружно пісню смерті.
Допоки русу кожному померти,
Встигав він щедрий урожай зібрать.
Та тут наспіли сили з кораблів,
З усіх боків на руську рать насіли.
Були до того вже нерівні сили,
Тепер переважали взагалі.
Упав каган, пронизаний наскрізь.
Зступились руси, тіло заступили,
Віддати на поталу не схотіли.
А ворог без упину ліз і ліз.
Все менше русів, рушиться «стіна»,
Яка здавалась досі ще міцною.
Все менше здатних лишилось до бою.
Та тішить думка всіх живих одна:
Що помирати їм не на печі,
Як справжнім русам – у бою вмирати,
Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
Стискаючи з останніх сил мечі.
Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
Іще лишився серед поля бою.
На військо глянув поперед собою.
Батьківський меч узяв міцніше свій.
І усміхнувся ворогам в лице,
Аж ті від страху крок назад зробили.
Звідкіль в цього старого стільки сили?
Але не мали відповідь на це.
Біліють в морі сотнями вітрила,
Розправили, мов птахи свої крила,
Тримають шлях в далекий край вони.
На першому, найбільшому човні
Стоїть каган Руальд і пильним оком
Вдивляється у небеса високі
Та морську далеч. Лиш хмарки одні
Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
Ніхто не бачить і ніхто не знає,
Що скоро руси з’являться у краї.
Тож поки сплять спокійно вороги.
Біля кагана сивий-сивий дід
Стоїть, спокійно в море поглядає.
Він шлях оцей не перший раз долає,
Вже бачив цей далекий русам світ.
Каган же з нетерплячки аж горить.
Йому скоріше хочеться дістатись
Країв, де він збирається зостатись,
Щоб землю русам і собі скорить.
Там він свою державу заснує.
Державу сильну, звісно і багату.
Йому би там ногою міцно стати,
А там уже він забере своє.
- Ну, Ікморе, іще повідай нам,
Як ви минулий рік в похід ходили.
- Та ж ми про це не раз вже говорили.
- Скажи іще раз, як було все там.
Помовчав Ікмор, мов думки збирав
Та й став слова вже звичні говорити,
Як йшли Дніпром човни минулім літом,
Шістнадцять їх каган в похід послав.
Про Руське море, Меотиду та
Ітиль, яким до Каспію спустились.
Хозари лише мовчки подивились,
Ніхто спиняти їх човни не став.
- Хваліським морем далі ми пішли
Знайомим шляхом понад узбережжям.
Ішли лише ночами обережно
Аби місцеві бачить не могли.
До Абескуна підійшли вночі,
Аж до зорі ранкової чекали,
А потім несподівано напали.
Вже не таїлись, хай усяк кричить.
Чим більше шуму – тим сильніший страх.
А нам його якраз було і треба.
Юрба металась у страху від себе,
Ніхто не брався заступати шлях.
Щоб знали, як же мало нас було,
То, може бути, опір би чинили.
А так лише від жаху голосили…
Тож, поки лико Хорсове зійшло,
Ми вже над містом владарі були,
Усе, що цінне до човнів стягали.
Достатньо часу для грабунку мали,
Отож багато віднайти змогли.
Не встиг ніхто скарби свої сховать,
Тож нам було від чого поживитись.
Не встигли, навіть, добре і втомитись,
Як Сфенкел повелів в човни сідать,
Що від добра аж сіли у воді.
Рабів не брали, місця було мало.
Та вони б нам добряче заважали.
Пройшлися ще вздовж берега тоді.
Пограбували все, що на шляху
За два-три дні по березі зустріли,
А далі вже додому полетіли,
Щоб долю не накликати лиху.
В Ітилю здобич нашу продали.
Чого із нею аж на Русь тягтися…
Он хмари дивно купчаться, дивися.
Там місце, де б сховатися могли.-
Махнув рукою сонцю навздогін,-
Вели човнам до берега вертати,
Там бурю зможем ми перечекати.-
І знов на небо подивився він.
Під сильний вітер витягли човни
Скоріш на берег від води подалі.
Нещадну бурю там перечекали,
А тоді далі подались вони.
- На Абескун ми, звісно, не підем.
Навряд за рік вони розбагатіли.
Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
Нехай і не при березі воно,
Але найменше там вони чекають,
Що хтось напасти на них з моря має.
А нам би місто захопить одно
І ми би звідти покоряли край.
Хай спробують за мурами дістати.
- Там місто не таке уже й багате.
Та й мури там зовсім слабкі. Давай
На Решт підемо. Він і ближчий нам.
І там візьмемо здобичі багато…
- Ні, Решт ми поки що не будем брати,
Нехай побільше їх збереться там.
Тоді уже ми й прийдемо туди,
Аби належну здобич собі взяти…
І полетіли здобичі шукати
Ті білі птахи посеред води.
Сарі спокійно спалося в ту ніч,
Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
І, коли перші крики пролунали,
Ніхто не сполошився, певна річ.
Та гвалт зростав, котився звідусіль.
Метались люди в пошуках спасіння.
Літали руси містом, наче тіні,
Долали опір зовсім без зусиль.
А незабаром місто зайнялось.
Палало все, що лиш могло горіти.
В огні, диму ніяк не усидіти,
Тож місто залишити довелось.
І руси поза містом розбрелись,
Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
Хапати все, що може буть товаром,
Та ще й рубати голови взялись
Тим, хто надумав опір їм чинити.
Людей хапали - чим же не товар.
Відправлять й продадуть поміж хозар.
На тому можна гарно заробити.
Коли вже Хорс піднявся в небесах,
Велів Руальд всім у човни вертати.
Аби до ночі здобич зрахувати
Та визначити свій подальший шлях.
На Сарі вже надії не було.
Згоріло місто, що у нім сидіти?
Подумати б – яким заволодіти,
Щоб враже військо взяти не змогло.
А вже по краю розлетілась вість
Про те, що руси з моря знов напали.
Правителі десь військо вже скликали,
Копичачи на русів свою злість.
На Решт тепер надумались піти,
Отож човни на захід повернули.
Поки війська ворожі не прибули,
Ще можна вдосталь здобичі знайти.
Та з поспіху не врахував каган
Що і рабів, й поранених багато,
Човни окремі стали пропускати.
Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
Щоб все добро на березі лишить
Аби воно в бою не заважало.
Нехай би на повернення чекало.
Бо час не жде. Потрібно поспішить.
До берега приправили човни,
Які уже ремонту вимагали.
Туди ж добро з човнів все поскладали,
Лишили триста воїв, щоб вони
Добро оте з рабами стерегли
Та і човни, як треба, полатали.
Самі ж на весла налягати стали
Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
Місцеві за тим часом піднялись,
Побачили, що русів зовсім мало.
Ватаги чималі своїх зібрали
І битися із ними подались.
Вночі вони підкралися тихцем
Та і човни всі руські підпалили,
Тоді на русів кинули всі сили,
Затиснувши їх у тісне кільце.
То був жорстокий і кривавий бій.
Не так то просто русів подолати,
Хоч не вдалося їм «стіною» стати
Та кожен меч кривавив сміло свій.
Навкруг лягали трупом вороги.
Один десяток забирав з собою.
Та мало їх було для того бою,
На ранок всіх побили до ноги.
Руальд у морі полум’я уздрів
І зрозумів, що то човни палали,
Велів своїм аби всі повертали,
Але, на жаль, спізнився, не зумів
Нікого зі своїх порятувати.
Нападники ж розбіглися умить,
Ледь довелося руський флот уздріть,
Хоч встигли добре стан пограбувати.
Був дуже тим розлючений Руальд.
Своїх побитих руси всіх зібрали,
В могилі братній разом поховали.
А що тепер? Вертатися назад?
Та гнів каганом вже заволодів.
Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
Але каган вже помстою затявся,
Збиратись знову на човни велів.
І знов летять по Каспію човни,
Неначе птахи сонце доганяють,
Помститись руси за убитих мають,
Бо саме так велить закон війни.
На ранок вже до берега дійшли.
Ще з моря видно стало - у долині
Біліли міста невисокі стіни.
На берег руси із човнів зійшли
І стрімко подалися навпростець
Через долину в жадобі скоріше
Кривавим цвітом Хорсові потішить,
Помститися за вбитих, накінець.
Але не встигли близько підійти,
Як стало військо з міста виступати
І русам шлях у Решт перепиняти.
Та руса за пів кроку від мети
Хіба можливо було зупинити!
Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
Мечі до бою. Вітер аж війнув
В обличчя смерті від бажання битви.
Та ледве знову рушила «стіна»,
Як десь позаду крики рознеслися:
- Назад кагане швидко подивися!
Із моря флот ворожий вирина!
І справді, йшли великі кораблі.
На них від шабель аж суціль блищало.
Уже вернутись руси не встигали,
Прийдеться бій прийняти на землі.
Отож звернувсь до воїнів каган:
- Пробачте, браття, що завів у пастку.
Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
Усім померти від смертельних ран.
Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
В бою з мечами прадіди вмирали.
Хіба онуки гірші за них стали?
Один раз жить, один раз помирать!
Отож покажем нині ворогам,
Що значить – руси. Помремо у славі!
Хотів створити власну тут державу
Та голову складу, напевно сам.
За мною, браття! Кров’ю ворогів
Заллєм долину Хорсові в дарунок.
Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
Зустрінемось на небі у богів!
І вдарила шалено руська рать.
Мечі співали дружно пісню смерті.
Допоки русу кожному померти,
Встигав він щедрий урожай зібрать.
Та тут наспіли сили з кораблів,
З усіх боків на руську рать насіли.
Були до того вже нерівні сили,
Тепер переважали взагалі.
Упав каган, пронизаний наскрізь.
Зступились руси, тіло заступили,
Віддати на поталу не схотіли.
А ворог без упину ліз і ліз.
Все менше русів, рушиться «стіна»,
Яка здавалась досі ще міцною.
Все менше здатних лишилось до бою.
Та тішить думка всіх живих одна:
Що помирати їм не на печі,
Як справжнім русам – у бою вмирати,
Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
Стискаючи з останніх сил мечі.
Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
Іще лишився серед поля бою.
На військо глянув поперед собою.
Батьківський меч узяв міцніше свій.
І усміхнувся ворогам в лице,
Аж ті від страху крок назад зробили.
Звідкіль в цього старого стільки сили?
Але не мали відповідь на це.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
