ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Насипаний
2026.08.09 23:16
Солом’яного сонця капелюх
Ще нині крутить небом досить швидко.
Лякає спека, наче лихо з лих.
Лелечить тихо люд у гнізда вікон.

Роздерта на стовітрі джинсосинь.
Авто блукають довго в джунглях вулиць.
Когось впіймати хоче хитра тінь,

Ольга Садкова
2026.08.09 22:20
Вухань засмикався: ой, лихо!
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —

Світлана Пирогова
2026.08.09 21:58
У бабусі на городі
Я побачив пташку-одуд.
Чубчик-віяло. Дзьобатий.
Пір'я в одуда строкате.
Хочу я про нього знати.
А чи має одуд хату?
- Уд. уд, уд, - почав співати,
Прилетіли ще пташата.

Євген Федчук
2026.08.09 17:20
Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за

Володимир Бойко
2026.08.09 15:52
Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.

Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,

Борис Костиря
2026.08.09 13:08
Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па

хома дідим
2026.08.09 10:35
обіцяючи
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш

Віктор Кучерук
2026.08.09 07:12
Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.

Ірина Вовк
2026.08.09 00:07
Перші кроки серед руїн Посеред цього згарища, оточені щільним кільцем німецьких тілоохоронців Цезаря, з'явилися володарі доль. Юлій Цезар ішов першим. На ньому був похідний панцир, але поверх нього – пурпуровий плащ імператора. Його обличчя виглядало

Ольга Садкова
2026.08.08 21:48
Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…

Не чекав з бюджету гроші,

Іван Потьомкін
2026.08.08 20:10
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв

Юрій Лазірко
2026.08.08 19:31
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля

Юхим Семеняко
2026.08.08 17:13
Не піду під щитом я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.

Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,

Ігор Терен
2026.08.08 16:11
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.

***
А ботаніки люльку курили

Артур Курдіновський
2026.08.08 15:10
Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.

Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати

Борис Костиря
2026.08.08 13:44
Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?

Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ярина Діброва
2026.08.07

Анастасія Ехо
2026.08.01

Фел Ходак
2026.07.22

Ольга Садкова
2026.07.18

Анна Марчук
2026.07.12

Паб Лімерик
2026.07.12

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Похід русів у Табаристан і Гілян в 909-912 роках
Пливуть-пливуть по Каспію човни,
Біліють в морі сотнями вітрила,
Розправили, мов птахи свої крила,
Тримають шлях в далекий край вони.
На першому, найбільшому човні
Стоїть каган Руальд і пильним оком
Вдивляється у небеса високі
Та морську далеч. Лиш хмарки одні
Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
Ніхто не бачить і ніхто не знає,
Що скоро руси з’являться у краї.
Тож поки сплять спокійно вороги.
Біля кагана сивий-сивий дід
Стоїть, спокійно в море поглядає.
Він шлях оцей не перший раз долає,
Вже бачив цей далекий русам світ.
Каган же з нетерплячки аж горить.
Йому скоріше хочеться дістатись
Країв, де він збирається зостатись,
Щоб землю русам і собі скорить.
Там він свою державу заснує.
Державу сильну, звісно і багату.
Йому би там ногою міцно стати,
А там уже він забере своє.
- Ну, Ікморе, іще повідай нам,
Як ви минулий рік в похід ходили.
- Та ж ми про це не раз вже говорили.
- Скажи іще раз, як було все там.
Помовчав Ікмор, мов думки збирав
Та й став слова вже звичні говорити,
Як йшли Дніпром човни минулім літом,
Шістнадцять їх каган в похід послав.
Про Руське море, Меотиду та
Ітиль, яким до Каспію спустились.
Хозари лише мовчки подивились,
Ніхто спиняти їх човни не став.
- Хваліським морем далі ми пішли
Знайомим шляхом понад узбережжям.
Ішли лише ночами обережно
Аби місцеві бачить не могли.
До Абескуна підійшли вночі,
Аж до зорі ранкової чекали,
А потім несподівано напали.
Вже не таїлись, хай усяк кричить.
Чим більше шуму – тим сильніший страх.
А нам його якраз було і треба.
Юрба металась у страху від себе,
Ніхто не брався заступати шлях.
Щоб знали, як же мало нас було,
То, може бути, опір би чинили.
А так лише від жаху голосили…
Тож, поки лико Хорсове зійшло,
Ми вже над містом владарі були,
Усе, що цінне до човнів стягали.
Достатньо часу для грабунку мали,
Отож багато віднайти змогли.
Не встиг ніхто скарби свої сховать,
Тож нам було від чого поживитись.
Не встигли, навіть, добре і втомитись,
Як Сфенкел повелів в човни сідать,
Що від добра аж сіли у воді.
Рабів не брали, місця було мало.
Та вони б нам добряче заважали.
Пройшлися ще вздовж берега тоді.
Пограбували все, що на шляху
За два-три дні по березі зустріли,
А далі вже додому полетіли,
Щоб долю не накликати лиху.
В Ітилю здобич нашу продали.
Чого із нею аж на Русь тягтися…
Он хмари дивно купчаться, дивися.
Там місце, де б сховатися могли.-
Махнув рукою сонцю навздогін,-
Вели човнам до берега вертати,
Там бурю зможем ми перечекати.-
І знов на небо подивився він.
Під сильний вітер витягли човни
Скоріш на берег від води подалі.
Нещадну бурю там перечекали,
А тоді далі подались вони.
- На Абескун ми, звісно, не підем.
Навряд за рік вони розбагатіли.
Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
Нехай і не при березі воно,
Але найменше там вони чекають,
Що хтось напасти на них з моря має.
А нам би місто захопить одно
І ми би звідти покоряли край.
Хай спробують за мурами дістати.
- Там місто не таке уже й багате.
Та й мури там зовсім слабкі. Давай
На Решт підемо. Він і ближчий нам.
І там візьмемо здобичі багато…
- Ні, Решт ми поки що не будем брати,
Нехай побільше їх збереться там.
Тоді уже ми й прийдемо туди,
Аби належну здобич собі взяти…
І полетіли здобичі шукати
Ті білі птахи посеред води.
Сарі спокійно спалося в ту ніч,
Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
І, коли перші крики пролунали,
Ніхто не сполошився, певна річ.
Та гвалт зростав, котився звідусіль.
Метались люди в пошуках спасіння.
Літали руси містом, наче тіні,
Долали опір зовсім без зусиль.
А незабаром місто зайнялось.
Палало все, що лиш могло горіти.
В огні, диму ніяк не усидіти,
Тож місто залишити довелось.
І руси поза містом розбрелись,
Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
Хапати все, що може буть товаром,
Та ще й рубати голови взялись
Тим, хто надумав опір їм чинити.
Людей хапали - чим же не товар.
Відправлять й продадуть поміж хозар.
На тому можна гарно заробити.
Коли вже Хорс піднявся в небесах,
Велів Руальд всім у човни вертати.
Аби до ночі здобич зрахувати
Та визначити свій подальший шлях.
На Сарі вже надії не було.
Згоріло місто, що у нім сидіти?
Подумати б – яким заволодіти,
Щоб враже військо взяти не змогло.
А вже по краю розлетілась вість
Про те, що руси з моря знов напали.
Правителі десь військо вже скликали,
Копичачи на русів свою злість.
На Решт тепер надумались піти,
Отож човни на захід повернули.
Поки війська ворожі не прибули,
Ще можна вдосталь здобичі знайти.
Та з поспіху не врахував каган
Що і рабів, й поранених багато,
Човни окремі стали пропускати.
Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
Щоб все добро на березі лишить
Аби воно в бою не заважало.
Нехай би на повернення чекало.
Бо час не жде. Потрібно поспішить.
До берега приправили човни,
Які уже ремонту вимагали.
Туди ж добро з човнів все поскладали,
Лишили триста воїв, щоб вони
Добро оте з рабами стерегли
Та і човни, як треба, полатали.
Самі ж на весла налягати стали
Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
Місцеві за тим часом піднялись,
Побачили, що русів зовсім мало.
Ватаги чималі своїх зібрали
І битися із ними подались.
Вночі вони підкралися тихцем
Та і човни всі руські підпалили,
Тоді на русів кинули всі сили,
Затиснувши їх у тісне кільце.
То був жорстокий і кривавий бій.
Не так то просто русів подолати,
Хоч не вдалося їм «стіною» стати
Та кожен меч кривавив сміло свій.
Навкруг лягали трупом вороги.
Один десяток забирав з собою.
Та мало їх було для того бою,
На ранок всіх побили до ноги.
Руальд у морі полум’я уздрів
І зрозумів, що то човни палали,
Велів своїм аби всі повертали,
Але, на жаль, спізнився, не зумів
Нікого зі своїх порятувати.
Нападники ж розбіглися умить,
Ледь довелося руський флот уздріть,
Хоч встигли добре стан пограбувати.
Був дуже тим розлючений Руальд.
Своїх побитих руси всіх зібрали,
В могилі братній разом поховали.
А що тепер? Вертатися назад?
Та гнів каганом вже заволодів.
Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
Але каган вже помстою затявся,
Збиратись знову на човни велів.
І знов летять по Каспію човни,
Неначе птахи сонце доганяють,
Помститись руси за убитих мають,
Бо саме так велить закон війни.
На ранок вже до берега дійшли.
Ще з моря видно стало - у долині
Біліли міста невисокі стіни.
На берег руси із човнів зійшли
І стрімко подалися навпростець
Через долину в жадобі скоріше
Кривавим цвітом Хорсові потішить,
Помститися за вбитих, накінець.
Але не встигли близько підійти,
Як стало військо з міста виступати
І русам шлях у Решт перепиняти.
Та руса за пів кроку від мети
Хіба можливо було зупинити!
Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
Мечі до бою. Вітер аж війнув
В обличчя смерті від бажання битви.
Та ледве знову рушила «стіна»,
Як десь позаду крики рознеслися:
- Назад кагане швидко подивися!
Із моря флот ворожий вирина!
І справді, йшли великі кораблі.
На них від шабель аж суціль блищало.
Уже вернутись руси не встигали,
Прийдеться бій прийняти на землі.
Отож звернувсь до воїнів каган:
- Пробачте, браття, що завів у пастку.
Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
Усім померти від смертельних ран.
Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
В бою з мечами прадіди вмирали.
Хіба онуки гірші за них стали?
Один раз жить, один раз помирать!
Отож покажем нині ворогам,
Що значить – руси. Помремо у славі!
Хотів створити власну тут державу
Та голову складу, напевно сам.
За мною, браття! Кров’ю ворогів
Заллєм долину Хорсові в дарунок.
Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
Зустрінемось на небі у богів!
І вдарила шалено руська рать.
Мечі співали дружно пісню смерті.
Допоки русу кожному померти,
Встигав він щедрий урожай зібрать.
Та тут наспіли сили з кораблів,
З усіх боків на руську рать насіли.
Були до того вже нерівні сили,
Тепер переважали взагалі.
Упав каган, пронизаний наскрізь.
Зступились руси, тіло заступили,
Віддати на поталу не схотіли.
А ворог без упину ліз і ліз.
Все менше русів, рушиться «стіна»,
Яка здавалась досі ще міцною.
Все менше здатних лишилось до бою.
Та тішить думка всіх живих одна:
Що помирати їм не на печі,
Як справжнім русам – у бою вмирати,
Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
Стискаючи з останніх сил мечі.
Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
Іще лишився серед поля бою.
На військо глянув поперед собою.
Батьківський меч узяв міцніше свій.
І усміхнувся ворогам в лице,
Аж ті від страху крок назад зробили.
Звідкіль в цього старого стільки сили?
Але не мали відповідь на це.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-11-14 19:16:58
Переглядів сторінки твору 760
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.860 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.729 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.731
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2026.08.09 17:22
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2021-11-15 21:16:59 ]
Трохи вихляє. Подивіться наголоси.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Євген Федчук (Л.П./Л.П.) [ 2021-11-18 19:23:22 ]
Дякую за підказку. Перегляну. Хай щастить.