А Роман (послав) великі дари Х-л-гу, цареві Русії, і підмовив його…
І прийшов він вночі до міста С-м-к-раю і взяв його злодійським способом…
І пішов…і воював проти Кустантіни на морі чотири місяці. І згинули там богатирі його…
І пішов він морем в Персію, і загинув там він і весь стан його.
Кембріджський документ. Х ст.


- От, кажете ви – Святослав, Святослав –
Великий воїтель, скоритель держав,
Поставив хозар на коліна.
А я пам’ятаю ще давні літа,-
Казав сивий дід, хоч ніхто й не питав,
На сонечко гріючи спину. –
Було то з півсотні тому, мабуть, літ.
Ми хижо уже позирали на світ,
Бажаючи слави здобути.
Аби не іржавіли наші мечі,
Готові до бою і вдень, і вночі,
Лиш голос кагана почути.
Було їх аж троє тоді на Русі
І рівні були між собою усі.
Один був каганом у росів.
Він в Хорсуні славнім на Росі сидів,
І містом, і родом своїм володів.
Другий – в Переяславі правив.
Рід родіїв був під началом його,
Отримав по праву від батька свого,
Хоч імені ще не прославив,
Та був молодий і гарячий, однак.
Хельгедом по-роськи той звався юнак.
Про нього розмова і піде.
У Києві князь на горах цих сидів,
Він родом полянським тоді володів,
Що роським родам був сусідом.
Князь київський рівним з каганами був
І право те прадід його ще здобув.
Й поляни вже руссю прозвались.
Як правив князь Дір на полянах, чомусь
Синів не дали грізні боги йому.
Нічого йому не зосталось,
Як видати заміж дво доньок своїх.
Одна подалася в далекі краї,
За Рюрика у Новий город.
Друга за Аскольда у Хорсунь пішла.
Як Дірові смертна година прийшла,
Аскольд зміг піднятись на Гору.
Полянами й росами правити став.
Та Хорс йому щастя у тому не дав.
Невдалий похід до Царьграда
Та голод у Києві…Син був один,
Загинув в бою із болгарами він.
Аскольд, врешті, Хорсові зрадив
І віру чужинську ромейську прийняв,
Мов захисту в бога чужого шукав.
Народ збунтувавсь проти того.
Прогнали Аскольда із Києва всі,
Бо зрадникам місця нема на Русі.
Без князя зосталися свого.
Тож кинули клич і послали послів,
Щоб Рюриків син місце князя посів.
Не Рюрик… Та й він в ту годину
Відправився вже до богів на віки.
Син Ігор, хоча й був маленький поки,
Мав право на Київ єдино.
Він в Київ із дядьком Олегом приплив.
Аскольда Олег із засі́дки убив.
В Угорському княжа могила.
Поки Ігор ріс, поки сил набиравсь,
Олег на Русі був, немов, справжній князь.
З часом набирав лише сили.
Скорив навколишні Русі племена.
Рікою до нас попливла данина,
Що перше хозари збирали.
Древлян підкорили та уличів ще,
По всіх непокірних пройшлися мечем
І аж до Царьграда дістали.
Вказали ромеям їх місце в житті,
Аби не стояли в Русі на путі,
Щита на воротях прибили.
Аби досягти того, слід було всім,
Єдиною силою буть на Русі,
Тож родії, як не хотіли,
Під руку Олегову мусили йти.
Хоч їхній каган владу мав зберегти,
Але, що за влада під кимось?
Як Ігор підріс, владу всю перебрав
І князем над Руськими землями став,
Зміцнив лише владу над ними.
В часи ті й з’явився був Хельгед на світ.
З дитинства все мріяв про дальній похід,
Про славу, у битвах здобуту.
Як виріс, каганом у родіїв став.
Дитячої мрії він не забував.
Та й як її можна забути?
А ще хотів власну державу здобуть,
Аби під чужою рукою не буть.
А був він, казав я, гарячий.
Надумав і кинув між родіїв клич,
Кого до кісток допекла уже піч,
Хто смерть дещо іншою бачить,
Нехай відправляється з ним у похід.
І слави здобуде й багатства у рід.
Якщо вже помре – то у битві.
І нас кілька тисяч до нього зійшлось.
Достатньо човнів для походу знайшлось.
Ніщо не могло нас спинити.
Дніпром ми спустились в самісінький Понт,
Херсон проминули у Тавриці й от
Вночі до Самкерца дістались.
Каган наш і був ще, хоча, молодий,
Але нерозумно не кидався в бій.
Це ми уже потім дізнались.
Задумавши лише далекий похід,
Він все у купців розпитався, як слід,
Тож знав все про місто, що треба:
Хозарський правитель подався кудись
І вої десь слідом за ним подались.
Для нас – подарунок від неба.
Вночі ми у місто тихенько ввійшли
І стіни, і замок без бою взяли.
Прокинулось місто уранці,
Вже підданим не у хозарських царів…
(Хоч люд за цим, видно, зовсім не жалів
Та взявся спокійно до праці).
А ми за околиці скоро взялись,
Щоб землі поблизу теж нам піддались,
Бо ж місто – то ще не держава.
Збирали, як завше із них данину
Та проти хозар готували війну,
Хотіли мечі закривавить.
І довго чекати їх не довелось,
Під стінами військо хозарське зійшлось,
Щоб силою нас подолати.
Ми вийшли у поле, зійшлися в бою.
Такого не бачили в тому краю.
Та нам до війни не звикати.
Війна ж бо у русів з малого в крові.
І заздрили мертвим хозарам живі,
Від трупів не було де стати.
І, врешті, хозари таки подались,
А ми доганяти і бити взялись…
Хоч чув від купця я одного,
Як той воєвода хозарський Песах,
Свою «перемогу» тоді розписав.
Сміявся я лише із того.
Хозари пішли, ми в Самкерці були,
Округу собі підкорити змогли,
Хоч Хельгед не надто був радий.
Він більшого, мабуть, від того хотів.
Тому невеселий в Самкерці сидів,
Приносячи Хорсові кради.
І відповідь, наче, від Хорса прийшла,
Бо з Києва рать на Царьгород пішла,
Сам Ігор за море подався.
І Хельгед, почувши цю вістку, зрадів,
В похід готуватися всім нам велів.
У місті загін наш зостався,
А інші всі в лодії сіли й гайда
За Понт, де багатство нас всіх вигляда,
Бої, звісно… Слава чекає.
Хоча на Царьград Хельгед нас не повів,
Він слави своєї здобути хотів.
Собі Ігор сам хай шукає.
Поки Ігор там із ромеями бивсь,
Царьграду самому розором грозивсь,
В Віфінії суші пристали.
Є там у ромеїв багата земля,
Великі простори, родючі поля.
Тож здобичі було навалом.
Місцевий народ нас вороже зустрів,
З багатством прощатись ніяк не хотів
І владою нас визнавати.
Отож довелось брати в руки мечі
І неслухів всіх уму-розуму вчить,
Щоб думали з ким справу мати.
Ми сіяли смертю, щоб страхом зійшло
І потом кривавим вкривало чоло
Та все виявлялося марно.
Багатства ми, звісно, собі здобули
Та край цей скорити ніяк не могли,
Розвіялась мрія примарна
Про власну державу в багатих краях.
Зав’язли надовго в кривавих боях
З ромеями, що нагодились.
Зібрались на нас полювати, як пси,
Стягли з усієї імперії сил.
Хоч як ми хоробро не бились,
Та їх забагато було проти нас,
Тіснили й тіснили до моря весь час.
Ще звістки сумні долетіли,
Що Ігоря ворог таки подолав,
Десь флот його в морі уже відпалав,
Їм море було за могилу.
Лиш решткам малим удалось відійти
Та Ігоря-князя заледве спасти.
Ромеї з того осміліли
І кинули сили усі проти нас.
Та Хельгед здаватись зовсім не збиравсь.
Стягнувши докупи всі сили,
Ми врешті прорвали вороже кільце.
І слава велика кагану за це.
Дістались до моря, до лодій.
Хоч ворог й на морі на нас пантрував,
Відплисти спокійно ніяк не давав.
Та нас зупинити їм годі.
Вночі понад берегом ми подались,
Лишили мечі і за весла взялись,
Минули спокійно сторожу,
А далі у море і спробуй – знайди.
Вода поховала всі наші сліди,
Не знайде їх сила ворожа.
В Самкерц купи здобичі ми привезли,
Усе, що в Віфінії взяти змогли,
Безмірно багатими стали.
Але не раділи багатству тому.
У місті малому затісно йому.
Та й ми не за те воювали.
Хотіли кагану державу знайти,
Але знов далеко від тої мети…
За місяцем місяць минає.
Хозари кружляють навколо, однак
До бою із нами не стануть ніяк,
Бо ж силу уже нашу знають.
Аж ось надсилають до нас посланців,
І мовлять хозари каганові ці,
Що хочуть із нами миритись.
Що вісті хороші вони принесли
І місце чудове кагану знайшли,
Де можна йому збагатитись.
Отам на Кавказі є річка Кура,
На ній у Бердаа є купи добра,
Які тільки сили чекають.
Народ від багатства розніжений там
І мужності в ньому немає й на грам.
Араби те місто тримають.
Арабів прогнати і знай – володій.
То місто багатства, то місто надій!
І шлях не такий і далекий.
Хозари по землях своїх проведуть,
У поміч ще й підданих власних дадуть,
Тож взяти його буде легко.
То слухав каган і в душі розцвітав.
Про місто оте від купців уже знав.
Хоч хитрість хозарську і бачив:
Самкерц вони силою взять не змогли,
Виманювать з міста тепер почали.
Пізнали каганову вдачу.
Бо тут знову місто залишиться їм
Та ще й допоможемо добре у тім,
Що зможем арабів здолати,
А ті ж вже хозарам життя не дають.
І так одним махом двох зайців уб’ють…
Кагана ж не треба й вмовляти.
Засидівся він у дірі цій тісній,
Жадає походу та рветься у бій,
Тож згодився швидко на теє…
Щоправда, із ними я вже не подавсь,
Бродячий алан мені в полі спіткавсь
І вразив стрілою своєю.
Відлежавсь в Самкерці, а далі куди?
Хельгеда за горами спробуй, знайди.
Тут роські купці нагодились.
Вертались на Русь, тож мене узяли,
Для захисту в диких степах найняли.
Бач, тут мої вміння згодились…
Отак із купцями отими на Русь
Я, врешті, з походу того й повернувсь.
Що, кажете з Хельгедом стало?
Ходили чутки – крізь хазарів пройшли
І легко доволі Бердаа взяли.
Населення там не чіпали,
Бо ж думав каган,що держава його
Почне розширятись від міста того.
Він стане володарем краю.
Хоч пхались араби, щоб росів прогнать,
І ледь не щотижня кривавая рать.
Та наших же хто подолає?
Де сила арабська здолать не змогла
Там клята різачка їй допомогла.
Як пошесть по місту пройшлася.
І купка із тих, хто лишився живий,
Хто витримав з тою хворобою бій,
З проклятого міста знялася.
Та мало хто з того походу вернувсь,
Невтішна за ними поплакала Русь,
Про долю загиблих дізналась.
І Хельгед лишився навік в тім краю,
Не знаю – загинув він був у бою
Чи смерть від хвороби дісталась.
Та досі й забулось його вже ім’я,
Хіба пам’ятаю про те лише я.
Та скоро й мене вже не стане.
І хто тоді славне ім’я це згада?
Не лишиться в пам’яті, навіть, сліда.
Без пам’яті ж жити погано.