(не зовсім історична поема, навіяна першим Майданом)

Історія повторюється двічі.
А, може, й не історія, а так.
Когось я, може, надто возвеличив,
Когось принизив надто та, однак,
Я й не збиравсь історію писати,
Дотримуватись давніх тих подій,
Отож, не треба помилки шукати
В безхитрісній історії моїй.

І
Усяк буває та не все минає,
Не все зникає у часу ріці.
Буває, знову й знову повертає
Лиш трохи помінявшись у лиці.
Другі імена та слова новіші,
Але то все нічого не міня:
Той новий вигляд – новий зовні лише,
Від нього тим же старим відганя.
І я дивлюся на усе навколо
Та постає у пам’яті моїй
Вся безсумнівна безпристрасність гола
Далеких нині фактів і подій.
ІІ
У темряві народжується зло.
Завжди так було і завжди так буде.
І темряву не люблять чесні люди,
Її підступні люблять. Щоб було
Свої злочинні помисли ховати
В її безмежній глупій чорноті
І обирать злочиннії путі
Та в спину ніж скривавлений стромляти.
У темряві народжується зло.
Отак воно народжувалось нині
Не у старенькій лісовій хатині,
У теремі високім то було.
Серед самого Новгорода-града.
Зібрались троє – люди чи людці,
Лукавий погляд в кожному лиці
І кожен має кожному пораду,
Як саме кожен поступати має
Руками жар чужими загребти
Аби мети своєї досягти,
Яку він завше при собі тримає.
Один – посадник Гостомисл. Із ним
Великий волхв і ще старий посадник,
Як він вважав: обом їм кращий радник,
Оскільки знає,що в житті по чім.
- Ну, що ж,- промовив Гостомисл,- отут
Нам треба добре втрьох помізкувати
Кому найкраще владу передати,
Щоби самим не втрапити у кут.
Прийде якиїсь горлодер, тоді
Почнуть питати: звідки наші гроші
Та розпускати думки нехороші
Про наші статки. То вже буть біді.
Я пропоную: коли час прийде ,
Зібрати віче і сказати людям,
Що, хай я й далі на посаді буду.
Тоді біда вже точно не прийде.
- Ти певен, що тобі повірить люд?
Чи він не бачить, як ти множиш статки,
Рідня твоя все цупить без оглядки
Не боячись людський і божий суд?
- Народ мене ізнову обере.
Він мене любить і мені він вірить…
Тут волхв озвався, що мовчав допіру:
- Якщо до того шкуру не здере?
Та надто прямо, Гостомисле, правиш.
Народ потрібно так уміть дурить,
Щоб він не в змозі був і зрозуміть,
Що його дурять. Керівник держави
Не той, хто вміє шаблею махать,
А той, хто вміє добре управляти,
Усіх в покорі й вірності тримати.
Отож, нам слід як слід поміркувать.
- Що пропонуєш?- обізвавсь з кутка
Старий посадник, хитрая лисиця,
Який устиг в посадниках нажиться
І мав чимало статків у руках.
- Я мислю так,- промовив волхв тоді,-
Не слід народ нам надто нервувати
І, перш за все, суперників прибрати
Так, щоби наших не було слідів.
Одних купити славою й грошима.
Є і такі – ми знаєм ціну їм.
Плітками шлях устелимо другим,
Щоб слід брудний тягнувся вслід за ними.
Кого у поруб – знайдемо за що,
Кого ославим, щоб народ повірив,
Країну їм нізащо не довірив.
Їх перетворим зовсім на ніщо.
Чим більше бруду, тим довіра краща.
Народ наш любить бруд перебирать,
Навряд чи схоче потім обирать
Таке брудне, затягане ледащо!
- Тоді народ і обере мене?!-
Знов Гостомисл на лаві підхопився.
- Послухай, що ти в посох учепився?-
Старий посадник ледь не ковирне,-
Я от пішов та й досі не жалію.
Ти он керуєш та не спиш ночей,
Як той Сірко – де би сховать очей,
А я спокійний. Не ховаю шию,
Бо ти керуєш, але ж правим ми,
Тихенько владу із тобою ділим
І маєм добрі гроші поміж ділом
Та ще і добру славу між людьми.
Не той керує, в кого посох є,
А той, хто ним зуміє керувати.
Ми кого хоч посадимо в палати,
Але, все рівно, матимем своє.
- І хто ж той хтось?- посадника скривило.
- Та хоч би й Рюрик – ладозький варяг.
Він не тутешній, а це добрий знак.
У нього є також варягів сила.
- Та хто ж його на вічі обере?
- То наша справа і не скоре діло.
Як провернути все, як слід, уміло,
Ніхто супроти цього не попре.
Розхвалим, зробим ідола із нього.
Хай обіцяє, грошей роздамо,
Сторицею, все рівно, вернемо.
Тут головне аби обрати свого.
Він буде свій, бо тут же він чужий.
Рідні немає – тож нема опори.
І, хоча віче буде ще не скоро,
Потрібно вже розпочинати бій.
Зберем найперше відданих людей,
У плани всі посвячувати не будем.
Надійніш справа, коли менше люду
Посвячуються в суть твоїх ідей.
Деталі вже розробим опісля.
Чи згода ваша? – Згода! – Добре, згода!..
Тривожний місяць заглядав у воду,
Немов боявся чогось, звіддаля.
А місто спало,бо того не знало,
Що у хоромах влада замишля.
І дихала ще спокоєм земля,
В яку насіння зла уже упало.

ІІІ
Тривожна ніч у Новгороді-граді,
Холодний вітер вітами хита,
З країв північних хмари заверта,
Радіє, що вони у його владі.
Далекий свист доноситься знадвору,
Неначе Див поверх дерев гука
І мимоволі затремтить рука
Та очі з ляку повертають вгору.
В світлиці морок, блима каганець,
Легенький протяг полум’я колише.
Гарячий шепіт обриває тишу,
Коли комусь вривається терпець.
Та Гостомисл лиш цикне і умить
Нетерпеливий свого рота стулить,
А сам господар тихо та, щоб чули,
Свою промову далі гомонить:
- Старий я, браття, час уже сплива.
Ці вісім літ, немов один, промчали.
Я сподіваюсь: зроблено немало,
Хоча хвалебні і не жду слова.
Спливає строк. Отож зібрав вас нині
Я не для того, щоб хвалу почуть.
Рішити треба, як нам далі буть,
Щоби порядок зберегти в країні.
Два роки сплинуть за якуюсь мить,
Що ми не встигнем, навіть, обернутись.
Скажіть: чи хочем усього позбутись,
Що за ці роки спромоглись нажить?
А це можливо, як прийде у нас
Байстрюк до влади, як її полишу.
І все майно нажите в нас опише.
І піде прахом все життя ураз.
То може бути той самий Вадим
Хоробрий, бидла нашого заступник.
Через два роки прийде, як наступник.
Чи ви готові примиритись з цим?
Чи ви готові кревним поділитись
Із голодранством, що навкруг кишить?
Порадьте, як ми маєм поступить
Аби на долю потім не жалітись?
Настала тиша. Вітер завивав
Десь понадворі, у шпарини пхався.
А тут в світлиці кожен намагався
Пораду дати, яку сам шукав.
Загомоніли кожен за своє,
Гнів і тривога у словах звучали.
А злії духи по кутках мовчали,
Свого чекали. Час до ранку є.
Та Гостомисл до ранку не чекав,
Скривив обличчя, в полум’ї пожовкле
І цикнув люто аби всі замовкли,
А далі слово скарбнику надав.
Зам’явся той, посмикав за борідку,
Кахикнув тихо коротко в рукав,
Увесь одразу смикатись почав,
Немов пацюк, який потрапив в клітку.
- Я теє…Тобто…Я скажу одне:
Давити треба голодранців клятих
Аби не сміли й голови підняти,
А то біда і справді не мине!
- Давити? Як? Їх бачиш, яка сила?
Нас, благородних, купка усього,-
Хтось у світлиці перебив його.
- Ну, я не знаю,- скарбника скривило.
- А, може, трохи поділитись нам,
З добра частину виділить голоті?
Дивись - притихнуть та не будуть проти.
- Та я свого нікому не віддам!
Іще чого! – затіпалось в світлиці.
- Не буде того! Дзуськи їм усім!
Та краще ми добро своє згноїм,
Аніж з голотой будемо ділитись.
Шум наростав, гнів нуртував і бивсь,
Здавалось, зараз вихлюпне назовні.
Усі схопились зі своїх ослонів,
Немов збирались кинутись кудись.
Та гнів зітлів, затих і шум слідом.
Всі знов розсілись пітні, розпашілі,
Задихані, неначе на весіллі
Після танку запального гуртом.
І в тиші з напівтемного кутка
Озвався голос тихий, хриплуватий,
Але такий – аж зашпори у п’яти:
- Не кип’ятіться. Справа нелегка,
Але можлива. Як розумно взятись,
То можна владу й гроші зберегти
Та ще й добра в господи натягти
І ніяку голоту не боятись.
Той голос був верховного волхва,
Який на люди рідко потикався
Та без якого й хліб не піднімався,
В чиї завжди вслухалися слова.
От і тепер, затихли всі умить,
Чекали поки слово своє скаже.
А він замовк, немовби його важив
І думав: говорить – не говорить.
- Я дам пораду,- мовив врешті він,-
Перун говорить, я то добре чую,
Що нас варяги лише порятують
Від тих зовсім не бажаних нам змін.
- Варяги?- наче видихнули всі.
- Чому варяги? Як то розуміти?
Як врятувати можуть нас бандити
Від тих недобрих і лихих часів?
Волхв зачекав, аж доки гомін стих
І мовив далі, голос не піднявши:
- Рятівники, оті бандити, наші,
Нема надії лише як на них.
І наш посадник мудрий Гостомисл
Все передбачив, про усе подумав,
Як нам зробити тихо і без шуму,
Щоб змін ніяких вітер не заніс
Варяги – так, бандити. Через них
Товари наші спокою не мають,
Але ж варяги різними бувають?!
Чому б не мати нам варяг своїх?
Згадайте, саме вісім літ тому,
Як Гостомисл порадив поступити,
Щоб від варягів землі захистити?
Честь і хвала тепер за це йому.
Прислухалися ми тоді, отож
Собі варяг з-за моря запросили
Аби вони у Ладозі осіли,
В Ізборську й Білоозері також.
Бандити?Хай!Але ж саме вони
Нас від варягів других захищають.
Хай і самі частенько промишляють.
Та краще мир найліпшої війни.
Тож є порада нам варяг отих
Сюди поближче в місто запросити,
Наобіцяти і грошей, і сите
Життя та всякі радощі для них.
Варяги в місті – нам спокійніш буде.
Їм голодранці ці усі чужі,
Як треба – швидко здіймуть на ножі,
Бо їм звідсіль діватися нікуди.
Тож вірно будуть лише нам служить,
А ми за ними житимем спокійно.
Це ж груба сила. Їх стихія – війни,-
Холодний голос зупинивсь на мить,-
Нам думається: Рюрика нам слід,
Не дивлячись, що він розбійник лише,
Узяти князем! – У тривожній тиші
Слова звучали дзвінко, наче лід,
Що тріскається на швидкім морозі:
- І не важливо хто і звідки він.
Поставим князем, хай бере загін
І стане тут на нашому порозі.
Як дуже вміло ним покерувать,
То й горлопанам швидко дамо раду.
Нехай по світові шукають правду,
Як не захочуть вдома помирать.
Він хоч тупий, той Рюрик, та одна
У нього є над нами перевага:
Він буде перти напролом. Ватага
Такого не зупинить і стіна.
А нам потрібно, повторюсь ще раз,
Уміло цим варягом керувати,
Багато влади надто не давати.
І він, я вірю, зробить все для нас.
Як щось не так – то ми тут ні при чому.
Варяги винні – хай народ й пита
Із них. А наша істина проста:
Збирать докупи гривні та й по всьому.
Ну, як ви – згодні? – стихло все на мить,
А потім у світлиці як прорвало:
- Так, згода!Згода! Істину сказали.
Ми саме так і будемо робить!
Ще схід не встиг й ледь-ледь порожевіть,
Як чорні тіні містом розбігались.
Часи жорстокі слідом насувались,
Яких нелегко буде зупинить.

ІV
Широка лава і великий стіл
Серед кімнати. За столом в задумі
Схилився Рюрик. Очі повні суму,
В душі неспокій. І вона навпіл,
Немовби, в тій тривозі розділилась.
Що далі буде?Що йому чекать?
Чи то додому ліпше повертать,
Туди, де все минуле залишилось?
Він не жалів. А лише пригадав
Діла минулі, Вагрію далеку,
Де до батьків приніс його лелека
І де життя своє він починав.
Життя нелегке. Сирота ізмалу
Пізнав багато лиха і нужди
Та не зігнувся від тої біди,
Хоч як вона його і не ламала.
Своє зубами вчився видирать,
Якщо потрібно – ліз із кулаками
Та й в люди вибивсь. Власними руками
Своє майбутнє вчився будувать.
В той час варяги в морі панували,
Їх кораблі озброєні, лихі
Були грозою всіх морських шляхів
І з того всього свій здобуток мали.
Хто вдаліш був – багато здобував,
Мав кораблів не одного, а кілька.
Уже й на морі не бував, а тільки
Свій флот куди потрібно направляв.
Під його парус вільні вагри йшли,
Там могли славу і грошей здобути,
Хоча, могли загинути, втонути,
Це вже чи вдалі, чи то ні були.
Сам Рюрик із дрібного починав.
Хотів, щоб сам – нікому не служити.
Та в порубі прийшлося посидіти,
Коли до рук дружинників попав.
Заледве вибравсь. Добрий чоловік
Тоді за нього бідного вступився,
Тож він на нього ледве не молився.
Пропав би, звісно. Навіть, юний вік
Не врятував би його від розплати.
Із тих часів він добре зрозумів:
Триматись треба сильних ватажків
Аби тебе не смів ніхто чіпати.
І він пристав до однії з ватаг,
Служив ватагу вірно, не ховався
Та вибитися в люди сподівався,
Щоб кораблі водити по морях.
І таки вибивсь. Без роду і плем’я
Не загубивсь в морях. На кораблі
На власнім врешт відчалив від землі.
Та то уже історія окрема.
Хто зна, як доля б склалася його:
Десь би наткнувся на ворожу силу,
Яка б усі надії підкосила.
Адже в варяга недруги кругом.
Та тут з-за моря посланці прибули,
Які збирали вільнії мечі
Тих, хто в краях у їхніх живучи,
Їх захищали б. В ті часи відчули
Варяги, що кінчається їх час.
Не так вже вільно плавалось на морі,
Князі порядки вводили суворі,
Давалась здобич важче кожен раз.
А тут можливість досить вільно жити
І заробляти на життя мечем.
Коли нагода трапиться іще
Так оборудку вдало учинити?
Тож Рюрик швидко на усе пристав
І з своїм військом чи то ба – загоном,
Відкинувши страхи і забобони
У край далекий кораблем помчав.
І от він тут. Пройшло вже вісім літ,
Як він в далеку Ладогу примчався.
Чи мав він те, до чого сподівався?
Чи сам собі закрив дорогу в світ?
Життя привільне та нудьга до болю –
Пороги, річка, місто, глухомань…
Хіба усе це варте сподівань?
Хіба така судилась йому доля?
Він уві сні під парусом стояв
І корабель ловив високі хвилі…
А тут усе, немовби, у могилі.
Як для варягів – ніяких забав.
Ну, мед поп’ють, посмикають купців.
Але куди їм здобич ту дівати?
А ворогів і зовсім небагато.
Який би дурень аж сюди заплив?
Тож він не знав куди себе подіть.
Назад вертати?А куди?Бувало,
Купці заїжджі їм розповідали,
Що там на морі не солодко жить.
Притисли їхню вольницю-таки,
Взялись добряче, крові не жаліли.
Кого ловили, а кого топили,
Аби покінчить з нею навіки.
Туди вертатись – то на вірну смерть,
А тут сидіти – можна здичавіти.
Хотілося крові комусь пустити
Аби наповнить нею душу вщерть.

V
Ледь темна ніч спустилася на град,
Як чорні тіні знову замелькали.
Скрипіли двері, коли їх пускали,
Немов лякались підлості й неправд.
Знов Гостомисла дім приймав гостей,
Знов в ньому чорні задуми творились.
Коли, нарешті, гості всі розсілись
У сподіванні втішливих вістей,
Встав Гостомисл і мову розпочав:
- Сьогодні, браття, беремось до справи.
Не ради грошей і не ради слави,
А, щоби кожен в Новгороді знав,
Що ми – навіки і що нашу владу
Нікому ми нізащо не здамо.
Заради цього тут і сидимо,
Щоб панувала лише наша правда.
Тож план у нас складається такий:
Ми маєм гроші, треба мати й силу
Аби старання наші захистила.
Я – про потребу сильної руки.
Між нас такої сили, бач, нема,
Бо вої наші – ненадійна сила.
А що, як віче їх до себе схилить?
Адже у них порода та ж сама,
Що і у цих місцевих горлодерів,
Які покони ревно стережуть
І нам зміцнити владу не дадуть.
Та ще й, дивись, покажуть нам на двері.
Тож треба нам за будь-яку ціну
Варягів в місто наше залучити.
Вони, крім того, що-таки бандити,
Ще і чужинці. Їм давай війну
І вони будуть голови рубати
Кому завгодно. Тільки пальцем ткни.
І ніякого почуття вини
Ніхто, при тому, неспроможний мати.
Завдання наше – впевнити народ,
Що ці варяги – то не зло, а благо,
Майбутнє наше, впевненість – варяги.
А горлодерам всім заткнути рот.
Тож я пошлю до Ладоги гінця,
Щоб Рюрик швидко в Новгород збирався,
Але при тім не надто вихвалявся,
Поки усе не здійсним до кінця.
А ви народ повинні готувать:
Плітки пускайте та хваліть варягів
І не жалійте ні медів, ні браги,
Простіше п’яних розуму навчать.
А горлодерів треба пристрахать
Аби не надто голос подавали
І своє місце в нашім місті знали.
Нам головне – варягів дочекать,
А з ними лад ми наведемо швидко.
Як треба буде, то і пустим кров.
Ми їм покажем, що таке любов,
Аж і самій Морені стане гидко.
Тут двері стиха скрипнули, слуга
Ввійшов тихенько, крадучись під стіну,
Зігнув в поклоні неслухняну спину,
Шепнув на вухо. Наче вість блага
Зненацька Гостомисла осіяла.
Розправив плечі, кинув: - Хай чека.
До столу потягнулася рука,
Хвилинна тиша в теремі настала.
Посадник швидко в руки себе взяв,
Слугу відправив і продовжив знову:
- Все зрозуміли?Будемо готові,
Щоб владу в нас ніхто не перейняв.
Ну, а тепер хутенько по домах,
Велику справу маємо почати,
Отож, часу не будемо втрачати,
Поки ще все у наших у руках.
Ледь гість останній вийшов за поріг
Аби розтануть у пітьмі півночі,
Посадник плеснув у долоні:- Хлопче!
Слуга в світлицю тую ж мить забіг.
- Давай гінця! – А слідом і гонець,
З дороги, видно, ще не відпочилий,
Щоб не упасти, докладає сили.
- Ну, що мовчиш?Кажи вже, накінець!-
Від нетерпіння Гостомисл озлився,
Хоча гонець лиш мить назад зайшов,
Ще в його грудях стугоніла кров
Доріг далеких. Він лише схилився
В легкім поклоні, на слугу кивнув,
Мовляв, казати буду не при ньому.
І, ледь той зник, гонець, забувши втому,
Почав. І ось що Гостомисл почув:
- Я від Якуна, твойого слуги,
Його слуга і віддана людина.
Ось подивися – та сама хустина,
Яку ти дав йому. На береги
Нарови-річки він привів варягів,
Як, пане, ти йому тоді велів.
Вони тут будуть через кілька днів,
Прийдуть з Ільменя їхнії ватаги,
Звідкіль ніхто їх, звісно, не чека.
Якун з Черехи пройде до Шелоні
Та вдарить, як все місто буде сонне
І кров’ю вся заповниться ріка.
Схиливсь гонець, закінчив свою мову,
Чекав, що скаже Гостомисл йому.
Та в цю хвилину – довгу і німу
Лиш крики півнів чулись знову й знову.
А Гостомисл задумливо мовчав,
Якіїсь думи купчилися в ньому,
Але про те невідомо нікому.
Гонець терпляче відповідь чекав.
Не дочекався. Гостомисл його
Відправив мовчки: йди, мовляв, не муляй.
І знову двері скрипнули заснулі,
Глибока тиша вкрила все кругом.
За півгодини ще один гонець
Погнав коня до Ладоги, мов птаха.
Спав Новий город в спокої, без страху,
Не знаючи, що мирові кінець.

VI
Похмурий ранок віщував негоду,
Свинцеві хмари вкрили небосхил.
Пориви вітру піднімали пил
І зморшками чіплялися за воду.
Вдивлявся Рюрик в річки течію,
Яка повільно в Ладогу котила,
Пінястим слідом билася у схили
І думав думу тяжкую свою.
Вже вісім літ він у оцій дірі
Без моря,де він звик ризикувати,
Позбавлений можливості ступати
По палубі. Тепер о цій порі
Він може лише згадувать минуле –
Тривожні ночі та щасливі дні
В своїй далекій рідній стороні,
Де вже його, напевно і забули.
Тоді, коли він рішення приймав,
Не думав зовсім, що його чекає.
Тоді здавалось – він на час втікає,
Щоб повернутись. Котрий рік промчав,
А він ще тут. І годі повернутись.
Вже й кораблі поточені згнили,
Вони, хоча б, до Ладоги дійшли.
Де нові взяти?Як надалі бути?
Його дружина розділила хліб
З своїм ватагом, теж в дірі цій скніє.
Хтось, може б, вже подався в гречкосії,
Хоч і не вміє. Хтось годує риб,
Бо проти волі Рюрика попхався.
А він не любить тих, хто супроти.
Йому б мету, але нема мети
І час, і простір проти нього склався.
З фортеці чути голосні пісні,
Дружина тугу медом заливає,
А потім кожен винного шукає
В цій домовині – затхлій і тісній.
Чи кинуть все і в море знов податись?
Хай під мечі князівські, а, проте,
Дружина скоро мохом поросте,
Бо в цім болоті нічим і зайнятись…
Тривожні думи тупіт перервав.
Хтось над рікою гнав коня. І боги
Самі гінця направили до нього.
І Рюрик із надією чекав,
Що добру вість несе до нього доля,
Що врешті він поверне до життя,
Згадає знов далекі відчуття,
Коли ще був на морі і на волі.
Гонець коня спинив аж біля ніг,
Не зліз, а сповз по змиленому боку,
Зробив землею два непевні кроки,
Немовби сили для чогось беріг
І прохрипів: - Від Гостомисла, пане,
Два сонця стрітив, доки мчав сюди.
Збирай дружину, в Новогород веди.
Такий наказ посадника. Нежданно
Якиїсь ворог з Ілмеря прийшов.
Що і до чого – хоч убий, не знаю.
Та Гостомисл велів: «Хай поспішає!»
Ураз заграла у варяга кров,
Де і поділись туга і нудьга.
Гінця полишив і подавсь у місто,
Велів негайно кинуть пити-їсти
Своїм варягам. Тятива туга
Враз розпрямилась. Хміль кудись подівся,
Заметушились в Ладозі усі,
Чого не було ще із тих часів,
Як Рюрик тут з ватагою з’явився.
Кінець сидінню, справа до мечів.
Нарешті справжня почалась робота.
А це сидіння у глухім болоті
Давно в варягів викликало гнів.
Тож збір недовго у похід тривав,
А що там, власне, воїну збирати,
Що звик в порядку зброю всю тримати?
Сорочку чисту, сухарів поклав
В тугу торбину та і вже готовий.
За півгодини ладен в довгу путь.
А вже куди дороги приведуть:
До слави, смерті чи легкої крові?
То знають боги. Їхній то уділ,
А воїн має лише воювати,
На полі слави власної шукати
І не жаліти ні крові, ні сил.

VII
У полі чистім йшов кривавий бій.
Списи летіли і кресала криця.
В бою мелькали розпашілі лиця
У вирі цих безжалісних подій.
Лилася кров і падали під ноги
Ті, хто ще жити міг би все життя.
А ще живі ішли без каяття,
Торуючи тілами шлях-дорогу.
Точився бій над Волховом самим,
До Новгорода лиш рукой подати.
Прийшли варяги, звідки не чекати,
Заледве не ввірвалися у дім.
Добро, сторожа вгледіла завчасно,
Зняла тривогу і усі, хто міг,
Схопили зброю й миттю за поріг,
Щоб рятувати місто. Сонце красне
Заледве землю встигло осіять,
Як почалась заутреня кривава,
Кому до смерті, а кому до слави,
Кому ще жити, кому – помирать.
Вадим Хоробрий – тисяцький тоді,
Якраз збирався у Перинь до бога,
Але не встиг переступить порога,
Як дзвін ударив гучно по біді.
Не став чекати, зброю ухопив,
Зібрав охочих, що в дорозі стрілись
І навперейми ворогу. Зчепились
В бою кривавім без ніяких слів.
Тим часом з міста поміч надійшла,
Спинили, наче, люте військо враже,
Де кожен сильний, раз махне, то ляже
Словен по кілька. Тож Вадим з чола
Не устигав кривавий піт втирати
І бився сам, і військом керував.
Здавалось, наче скрізь він устигав
Аби варягам міста не віддати.
Варягів менше, ніж словен було,
Але ж варяги, то велика сила,
Війна їх добре битися навчила.
Від їх мечів вже стільки полягло.
Словени брали у бою числом,
Раптовий напад не давав зібратись,
Тож вже в бою прийшлося шикуватись
І на ходу натягувать шолом.
А ворог пер, тіснив ряди словенів,
Немов їжак, ощерився навкруг,
Стоптав увесь понад рікою луг,
Перетворивши берег на арену.
На заборолі Гостомисл стояв
І споглядав згори на бій кривавий,
Де сам Перун свої обжинки правив.
І виглядав, немов чогось чекав.
Та все на північ скоса озиравсь,
Неначе, ждучи поміч чи сигналу
І руки посох, як змію стискали,
Коли здавалось – Новгород піддавсь.
Та шлях північний пусто виглядав,
Ніхто не їхав, не топтав пилюку.
А душу гризли неймовірні муки,
Бо не спромігся, бачте, прогадав.
Вже пополудні бій спинивсь, немов.
Спинив Вадим шалений натиск вражий,
Перун, здавалось долю бою важив,
На терези зливав пролиту кров.
І кров словенська гору узяла,
Варяги, врешті, раптом подалися,
Ще кожен з них, як і до того, бився
Та кількість силу вже перемогла.
І в той момент ожила і дорога,
Що із лісів північних пролягла.
Варязька сила на підмогу йшла,
Ще, навіть, і не знаючи нічого.
У Гостомисла з серця відлягло,
Погнав слугу до Рюрика навстрічу,
Нехай варяги вдарять. Своїм кличем
Звитягу збудять. Все, як слід, ішло.
Другий слуга до Волхова помчав
Аби знайти Хороброго Вадима,
Щоб взяв негайно воїв і із ними
До Гостомисл миттю поспішав.
У шалі бою ледве зрозумів
Вадим, що саме той від нього хоче.
Спитав: - Навіщо?Що там сталось, хлопче?
Але слуга йому не відповів.
Вадим не довго думав і гадав:
Щось небезпечне, раз посадник кличе.
Зібрав до себе тих, хто був поближче,
Микулі воєводство передав,
Повів загін під новгородські стіни,
Вдивлявсь тривожно: що воно і як.
Хоч попереду ніяких ознак
Від небезпеки. Бій позаду лише.
А попереду новгородський люд,
Що обліпив всі стіни й забороли
Аби побачить те криваве поле,
Де боги творять справедливий суд.
Люд щось кричав, Вадим не розумів,
Гадав, що люди так його вітають.
Не знав, що вже варяги поспішають,
Яких на поміч Рюрик був привів.
Вони, мов кібці, вдарили у герць,
Варяг з варягом у бою зчепились
І ті, що ще живими залишились,
Враз зрозуміли, що настав кінець.
«Свої»варяги зайшлих не жаліли,
В них грала кров, застояна давно.
Ворожу кров ковтали, як вино,
До ніг жбурляли непотрібне тіло.
Вадим того не бачив усього.
Він крики чув, гадав, що ворог в місті,
Весь час шукав очима Гостомисла,
Ніде, проте, не бачачи його.
Аж ні, побачив врешті на стіні.
Спинив дружину, на стіну піднявся,
А той на крик шалений раптом знявся:
-Чого ти тут?Не там, у тій борні?
Як ти посмів залишить поле бою?
Утік?Злякався?Онде, подивись,
Якби не Рюрик вчасно нагодивсь,
Програли б битву!Ти ж забрав з собою
Ще й стільки сильних, відданих людей,
Які отам на полі мають бути!
Ти – підлий зрадник!Гей, сюди, Могуте!
Візьми булаву!Геть з моїх очей!
- Ти ж кликав сам?- Вадим уставив слово.
- Хто кликав? Я?Та ти іще й брехун?!
Продавсь варягам за десяток кун,
Тож з поля втік зовсім не випадково.
А люди, що стояли навкруги,
Дивились так, мов вірили насправді
У те, що чули, у можливу зраду
І вже були, неначе вороги.
Вадим побачив – марно опиратись,
Ніхто не буде й слухати його.
Від баченого, чутого всього,
Всі стали лише злістю наливатись.
- Не зрадник я,- все ж голову підняв,-
Втім, свідки боги. Але я скорюся.
Тримай булаву. Але я вернуся.
Мене твій підлий вчинок не зламав.
Я повернуся аби дати бій
Цій підлій змові і проклятій владі.
Я зможу всьому цьому дати раду,
Тож, Гостомисле, рано не радій!
Він повернувся і спустивсь з стіни,
Дивився гордо людям просто в вічі.
А ті свої відводили при встрічі
І замовкали. Лише бій волав
Там за стіною. Але на відміну,
Там зло добру вже показало спину,
А тут між ними бій лише почав.

VIII
Від тих подій проминув ледве рік.
У Новгороді нові дні настали,
На князя в місті Рюрика обрали,
Казали, що Вадим кудись утік
Від страху, що за зраду має стати
Перед судом. Хоч поміж себе люд
Жалів Вадима, бачачи, як тут
Уміє влада плітки розпускати.
Купці заїжджі вістку занесли,
Що він, мабуть, до Києва подався,
Там до дружини руської найнявся.
Дружинники там в почестях були.
І князь тамтешній радиться із ним,
Ні кун, ні гривень срібних не жаліє.
Вадим Хоробрий воювати вміє,
А ще ж відомий розумом своїм.
А тут у місті усе важче жить,
Взялася влада затикати рота.
Так і шукає, хто що скаже проти
Аби одраз варягів напустить.
Варягам що?Вони ж бо тут чужі,
Що влада скаже, то вони і чинять.
Нема Вадима, хто їх ще зупинить?
Хто проти них полізе на ножі?
Дивились люди, як свобода мре
Під спів хвалебний прихвостнів-холопів.
Чекали мовчки, доки Рюрик втопить
Її у крові чи як вовк зжере.
Звикали з часом кланятися в ноги,
Учились мовчки ляпаси приймать,
Останні крихти з столу віддавать,
Не вірячи ні в кого і ні в чого.
А Рюрик паном Новгородом йшов,
В чужій оселі вівся, як удома
І скільки пихи виявилось в ньому,
Немов текла князівська й справді кров.
Та рік пройшов і повернувсь Вадим
Не біглим татем – сильним і багатим,
За правду ладний знов до бою стати.
І молода дружина поряд з ним,
Єфанда, дочка київського князя.
Красуня, що очей не відвести.
З Вадимом ладна хрест тяжкий нести
Аби лиш бути з милим своїм разом.
Вадим вернувся, не ховав очей,
Ходив по місту, спілкувався з людом,
Який за ним ходив охоче всюди,
Послухати забутих тут речей.
Про те, як добре в Києві живеться
Бо там свій князь і люди всі свої.
Та про Царьград, походи і бої.
Із уст Вадима мова добре ллється
І надихає змучений народ
Розправить плечі, не схилятись в ноги.
За ними правда, тож за ними боги
І право жить без страху і турбот.
Це, звісно, і до змовників дійшло,
А скоро ж віче – владу обирати.
Так можна, чого доброго, й програти.
В них аж морозом по спині пішло.
Зібрались знову в темну-темну ніч
Утрьох в садибі того ж Гостомисла,
Бо небезпека чимала нависла,
Не про одну лише посаду річ,
А доведеться ж їм відповісти
За ту неправду, що вони чинили,
За все, що вкрали і кого убили.
Усі гріхи на суд людський нести.
- Як будем,браття?- Гостомисл почав,-
Що з горлодером учинити маєм?
Бо так ми владу справді не втримаєм.
Звідкіль цей клопіт та й на нас упав?
Давайте знов розпустимо плітки,
Що у Вадима жіночка-чужинка
І про усякі нехороші вчинки,
Вадим такий, мовляв, Вадим сякий.
Можливо, це народ і відверне?..
- А я вважаю – треба його вбити!
Хіба у нас варяги не бандити,
Дивись, меча чийогось не мине.
А ні, то трунок царгородський є,
Волхв, як завжди, до підлості вдавався,
Бо на відкритий бій не сподівався.
В бою відкритім підлість програє.
Старий посадник і собі устряв:
- Ми можем всього спробувати нині.
Якимсь макаром, та усе ж повинні
Перемогти його. Не до забав
І не до жиру, а живим би бути.
Холопів треба добре потрясти,
Тенета треба міцнії сплести
І в них Вадима того затягнути.
Холопи хай плітки у світ несуть,
Варяги хай мечами помагають
І то скоріше, часу хай не гають.
Тяжкі часи нас попереду ждуть.

IХ
Вадим по місту рідному ішов,
Ледь повернувшись з Києва додому,
Ще відчував в собі дорожню втому,
Ще небезпеки дух не поборов.
Навколо міста вулиці шуміли,
Неначе день – не цілий рік минув,
Вадим ті ж самі звуки міста чув,
Які з дитинства в голові засіли.
Душа раділа рідному всьому,
Чого не вистачало на чужині.
Яскраве сонце в ріднім небі синім
Другими видавалися йому.
Порипували дошки під ногами,
Що вулиця устелена була,
Якою вже людська ріка пливла
Поміж парканів, як між берегами.
Замріяно вдихав солодкий дим,
Що з кузень над дорогою стелився.
Ішов, під ноги,навіть,не дивився.
Не поспішав, не квапився Вадим.
І не помітив, як варягів стрів,
Їх четверо назустріч простувало
І всі дорогу зразу уступали
Заморським зайдам без ніяких слів.
Вони ж усю дорогу зайняли,
Готові тут же за мечі вхопитись,
Як не захоче хто їм поступитись.
А перехожі змушені були
Тулитись до парканів край дороги
Та поглядати з острахом на тих,
Хто мав би, може, захищати їх.
Та щось, мабуть, не так творили боги.
Задумавшись, Вадим не бачив їх
Аж доки серед вулиці зіткнувся
Плече в плече. Спинився, озирнувся.
Але одразу зрозуміть не зміг,
Чому варяги за мечі вхопились,
А люд навкруг тривожно погляда.
І тиша понад вулицю сіда,
Там, де життя ще хвилю тому билось.
«Я вибачаюсь!»- вимовив Вадим,
Гадав, що цього має досить бути,
Але поглянув на обличчя люті,
Що віщували скорої біди
І теж поклав на меч свою правицю,
Готовий миттю вихопить його,
Товариша надійного свого.
І, якщо треба, з цілим світом биться.
Не з військом, правда, але з чотирма
Йому до бою довелося стати.
І ще не встигли ті мечі дістати,
Як він в руці уже тримав свого.
Мечі зіткнулись, іскри полетіли
І закружляла люта круговерть.
А недалеко вже стояла смерть,
Щоб чиюсь душу розлучити з тілом.
Вадим одразу добре зрозумів,
Що має справу з справжніми бійцями,
Тому не став ходити манівцями,
Спиною до паркану відступив.
Хвилину – день тривав нерівний бій,
Того Вадим в запалі не помітив,
Своїм мечем варягів трьох помітив,
Один утік, був радий, що живий.
А троє інших корчились в крові,
Настил дубовий нею заливали.
І, мов такого зовсім не чекали,
Стояли люди, наче неживі.
Уперше хтось варягам не піддавсь.
Народ побачив, що їх можна бити,
Якщо вони ведуться, як бандити.
І ґвалт страшенний вулицею знявсь.
Усі кричали князеві хвалу
І кожен руку був потиснуть радий
Тому, хто перший заступивсь за правду.
Піт у Вадима лився по чолу,
Тремтіли руки від тяжкого бою,
Здіймались груди, як ковальський міх.
Він іще й слова вимовить не встиг,
Як був умить оточений юрбою.
Вона його вхопила й понесла,
Вона сміялась, гойкала, свистіла,
Свого страху звільнитися хотіла,
В якому стільки часу прожила.

Х
- Чолом тобі, Вадиме, славний княже!-
Спинився на порозі гурт людей.
Один, притисши руки до грудей,
Звертаючись до князя, басом каже.
Слова з густої плинуть бороди,
Не видно, чи і рота розкриває.
Та голос гучно в теремі лунає.
- Проходьте, люди, раз прийшли, сюди.
Розказуйте: що саме ви хотіли.
Чим зможу, тим допоможу. А ні,
То вже, шановні, вибачте мені,
Не все, на жаль, в цім світі нам по силах.
Всі закивали дружно у отвіт.
Кахикнув старший та й промовив знову:
- Нас люд послав до тебе на розмову,
Бо треба місто рятувать від бід.
Доки тебе у ньому не було,
Багато що в житті у нас змінилось,
Верхівці наші зовсім розходились,
Навколо себе так і сіють зло.
Ніхто не сміє рота розкривать,
Варяги так і шастають повсюди.
В постійнім страху стали жити люди,
Не знаючи, що завтра їм чекать.
Нема кому вступитися за нас.
Нема, кому могли б ми довіряти
Аби його посадником обрати
У цей нелегкий для держави час.
Старійшини нам сватають варяга,
Возносять його ледь не до небес.
Хай би він, чесно кажучи, пощез.
Та, бач, як він над нами править прагне.
Тож просить люд: і ковалі, й купці,
Усі, кого вже влада ця дістала
Аби тебе в посадники обрали,
Ти зможеш їх тримати у руці.
А ми тебе підтримати готові
Аби лише ти згоду свою дав!-
І кожен просто в вічі заглядав
Аби почути те жадане слово.
Вадим задумавсь. Чесно кажучи,
Він і вернувся аби бій їм дати,
Хто його місто змусив полишати.
І, кожен день в чужині живучи,
Чекати саме на оцю хвилину,
Коли народ закликає його,
Захисника, спасителя свого.
І він вже знав, що говорить повинен,
Але мовчав, мов підбирав слова.
І ходоки у відповідь мовчали,
Усі, неначе, знак якийсь чекали,
Після якого слово ожива.
Вадим порушив першим тишу ту,
Сказав:- Спасибі, браття, за довіру.
Я буду радий послужити миру,
Як оберете на оцім посту.
Я знаю, скільки ви зазнали кривд
І від варягів, і від ції влади.
Я знаю, що нема в державі ладу,
А влада й зовсім втратила вже стид.
Лише брехнею свій народ годує
Та набиває власні капшуки,
А берегами Волхова-ріки
Народ обдертий, зляканий бідує.
Я знаю скільки подалося в світ,
Щоб на чужині щастя пошукати,
Бо влада тут не хоче цінувати,
А на чужині славиться наш рід.
Я, як і ви, країні щастя хочу,
Щоб ми жили не згірш чужих країв,
Аби в нас кожен вдосталь пив і їв
У кого тільки руки є робочі.
Я хочу, щоб покинув страх людей,
Щоб кожен вільно говорив без страху.
І щоб за це не кидали на плаху.
Я вірю: скоро день такий прийде!
Клянусь богами: нині я ваш весь!
Ми переможем, коли будем разом.
Та хочу вам зізнатися одразу:
У мене є і власний інтерес.
- Це твоє право,- з гурту хтось озвавсь.
- Так, звісно, право, та всі мають знати:
Я не збираюсь підлості прощати,
Хто по моєму імені топтавсь.-
І грізно очі зблиснули його,
Так, що відразу зрозуміли люди,
Що він і справді то прощать не буде.
Такий дістане з-під землі того,
Хто так його насмілився образить.
Про честь і совість в боротьбі забув.
І схвально гурт у відповідь загув,
Готовий мстити із Вадимом разом.

ХІ
Похмуре небо дихало дощем,
Який щомиті ладен був полити.
І,хоч стояла середина літа,
Це викликало безнадію й щем
За справжнім літом і теплом жаданим,
Якого надто мало в цих краях.
І думка ця чіплялась, як реп’ях.
Та, що не дано, то уже не дано.
Не дивлячись на непогожий день,
Перинь була і гамірна, і людна,
Народ сюди стікався звідусюди
Аби хвалебних заспівать пісень
Перуну-богу із волхвами спільно,
Принести жертви, милості просить,
Спитати бога, як їм далі жить.
І, хоч юрба збиралася повільно,
Вже сотні душ стояли навкруги
Вогнів священих із гілок дубових,
Які волхви кидали знову й знову,
Щоб було більше у вогню снаги.
Палало вісім вогнищів по колу,
А в центрі ідол Перуна стояв
І сріблом-златом з пагорба сіяв,
Мов сонце, світло сіючи навколо.
Дим вогнищ стрімко вився в небеса,
Щоб там увагу бога привернути,
Крізь тріск вогню молитву було чути
Аби вогонь священий не згасав.
Великий волхв жертовник готував,
Де кров бика пролитися повинна.
Він вже стояв – великий і невинний,
Смиренно смерті власної чекав.
Чи то не знав того, що має статись,
Адже не рвав міцнії мотузки,
Хоч міг би, певно, порухом легким
Волхвів розкидать і у ліс податись.
Під стоголосий монотонний спів
Великий волхв у бубна свого вдарив,
Теж заспівав. Здавалося, він марив,
Не розумів про що і говорив.
Спів наростав, волхв шаленів щомиті,
Носивсь навколо ідола, тремтів,
В’їдався в душу люду його спів,
Мов намагався до кінця скорити.
І люд поволі тому піддававсь,
Відкриті очі широко дивились,
Кричали люди: бились чи молились,
Весь натовп співу тому в такт хитавсь.
Здіймались руки дружно догори,
Як тільки волхв наказував здіймати.
Хоча почав вже дощик накрапати,
Не бачив натовп і кричав: «Гори!
Палай вогонь!» І тішився від того,
Що жер вогонь ще свіжі полінці.
І ніж, що волхв тримав в своїй руці,
Уже чекав подати жертву богу..
Вже підвели до ідола бика.
Він, мов відчувши щось, захвилювався,
Напнув мотузки, заревів, подався
Та не здригнулась у волхва рука.
Ніж в саме серце устромивсь бикові
І на жертовник полилася кров.
Волхв щось кричав про віру, про любов.
Та хто його тепер ловив на слові?
Кривавий ніж у полум’ї блищав,
Краплини крові по волхву стікали,
А от бика вже й ноги не тримали
І він на мокрі камені упав.
З останніх сил ще намагавсь устати,
Волхви і смерть же тисли до землі.
Якби він знав хоч трохи людських слів,
То, може, не прийшлося б помирати.
А волхв і груди вже йому розтяв,
Підняв угору серце ще тремтяче.
Тут грім ударив – бог по небу скаче,
Почув, що люд до нього закликав.
- Скажи, Перуне!- волхв заголосив,-
Що наш народ попереду чекає?
Кого обрати на посаду маєм,
Щоб відвернути твій нестримний гнів?
Хто той достойник і обранець твій,
Вкажи народу, аби він побачив.
А ми уже, як зможемо, віддячим,-
Волхв руки зняв угору всі в крові.
І люд весь, також зняв угору руки
І впірив очі в сірі небеса,
Де вітер вільний поміж хмар гасав
І зграями кружляли чорні круки.
Варяги теж стояли в стороні
Із своїм князем Рюриком, дивились
Як волхвування у слов’ян творилось.
Їм звичаї здавалися чудні.
Але прийшли, дивилися стояли,
Бо волхв великий Рюрику сказав,
Аби той був. Напевно, щось він знав
Таке, що люди інші ще не знали.
Враз грім ударив поряд і вогонь
Там, де варяги купчились в ту пору,
Зметнувся раптом стрімко-стрімко вгору,
Немов Перун здмухнув його з долонь.
І тої ж миті волхв заголосив:
- Це знак Перуна!Хоче він сказати,
Що ми повинні Рюрика обрати
Аби на нас не впав великий гнів!
І натовп, щиро вірячи в слова,
Услід йому теж кинувся волати:
- Так, ми повинні Рюрика обрати!
І лише хижа посмішка волхва
Юрбою не помічена лишилась.
А Рюрик гордий над вогнем стояв
І руку міцно на мечі тримав
Та сподівався: врешті все звершилось!
Юрба горлала, дощик накрапав.
І раптом небо зблиснуло над ними
І грім страшенний зовсім поряд гримнув
Та змій вогненний із небес упав.
Вхопився міцно у сосну високу
І навпіл в одну мить переламав,
Її вершок на землю теж упав
З того ж таки варягового боку.
Варяги ледь відскочили убік,
Гіллям самого Рюрика дістало.
Сосна верхів’ям у вогонь упала
Та іскри вгору здійняла. Потік,
Мов із відра на землю враз полився,
Юрба завмерла і вогонь притих,
Ніхто нічого зрозуміть не міг.
Ба, навіть волхв і той на мить спинився.
Щось таємниче сталось і страшне,
Чого ніхто не знав,як пояснити.
А дощ із неба не спинявся лити,
Вогонь, здавалось, скоро захлине.
І раптом волхв прокинувся немов:
- Це знак Перуна!Подивіться, люди,
Страшна покара нам із вами буде!
А дощ змивав на нім ще свіжу кров
І він звивався в струменях колючих,
Кричав: - Ми маєм Рюрика обрать!
Але народ продовжував стоять,
Юрбу уже непевний сумнів мучив,
Хоча волхва ще вірили словам
Та вже не так, як перед тим кричали.
Ті шепотіли, інші лиш мовчали
І тліли душі, як в огні дрова.

ХІІ
Щось в Новгороді, начебто, змінилось.
Неначе, все, як і раніш було,
І торговище без кінця гуло,
Життя нестримне вулицями билось,
Зрання дзвеніли в кузнях молотки
І кожум’яки свої шкіри м’яли,
Шевці докупи полотно зшивали,
Встигаючи обговорить плітки.
День, як раніше, починавсь зрання
І гамір аж до ночі не спинявся
Та непомітно Новгород мінявся,
Щось відбувалось мало не щодня.
Кудись зникав безжурний сміх людський,
Усе тривожніш поглядали очі,
Бувало, хтось уголос крикнуть хоче
Та перейде на шепіт боязкий.
Ще й озирнеться – чи нема нікого,
Щоб не дійшло часом до вух чужих
Те, що раніше кожен просто міг
Сказати, геть не боячись нічого.
Уголос тільки похвала луна
Із уст холопів на адресу влади,
Хоч кожен знає, що то все неправда
Та правду, все ж, старанно обмина.
Без грошей в суд по правду не ходи,
Бо в кого гроші, того й правда буде.
За гроші суд і правого засудить,
Піди-но свою правду доведи.
Плати за те, аби знайти роботу,
Плати, аби варяг не зачепив,
Плати із того, що продав-купив,
За кожну краплю свого ж таки поту.
Жили привільно тільки-но свої,
Хто Гостомислу родичем доводивсь,
Чи то прибутком поділитись згодивсь
Та ще варягів годував-поїв.
Куди не кинься – гроші, гроші, гроші
За честь, за совість, навіть, за життя.
А в можновладців й краплі каяття
За те, що склали непосильну ношу
На плечі тих, хто їх же і обрав
Аби вони по совісті судили,
Аби народу правдою служили.
І сам тепер від них же потерпав.
По місту так і шнирять шептуни,
Які беруть на списки правдолюбів.
Отож, мовчи, сховай язик за зуби,
Сумнівні думки з голови жени.
Поволі містом осідає страх,
Як пил вкриває душі несвідомі.
У місті вже незатишно і в домі:
Що, як шептун там треться по кутках?
Юрба також збиралась неохоче.
Кричать варягам славу хто ж бажа,
За слово ж правди матимеш ножа
Чи то гостей небажаних з півночі.
Отож на шепіт місто перейшло
І то лиш з тим, до кого є довіра.
Боявся кожен розбудити звіра,
Правдивим словом викликати зло.
І це у місті, що страху не знало.
Непевність, бачте, небезпек страшніш.
Зло менш страшне, як перед ним стоїш,
А як не знаєш звідки воно впало,
То будеш озиратися навкруг,
Шукати, де б прикрити свою спину.
І тут уже не порятують стіни,
Якщо те зло зламало тобі дух.
Ні-ні, ніхто нікого не вбивав,
Лише плітки розходилися людом:
Все рівно Рюрик на посаді буде,
Хто б там чого другого не чекав.
А він усім і про усе згадає,
А потім всім і кожному воздасть.
Тож, хто на долю не бажа нещасть,
Хай, як належне, це усе сприймає.

XIII
Над Новим градом хмари все щільніш,
Погода, як сказилася, неначе,
Шодня гримить, постійно небо плаче,
На вулиці не надто постоїш.
Лиш зрідка пробігають перехожі,
Напевно, справи невідкладні в них,
Бо хто б інакше вийшов за поріг,
Коли така от днина непогожа.
Сиділи люди більше по хатах
Та у вузенькі вікна виглядали.
Чи то на днину сонячну чекали,
Чи вдома їх тримав якиїсь страх
Від того, що у місті відбувалось
І з чим вони змиритись не могли,
Але не в змозі зупинить були,
Хоча,по правді, і не намагались?
Хто ж вийшов, ті тулилися до стін,
Хутчій під стріхи від дощу спішили,
Зустрівшись там, тихенько гомоніли,
Поринувши у світ пліток й новин.
Такий от невеликий гурт туливсь
Під стріхою, що капала постійно.
Чи п’ять, чи шість їх підпирало стіну,
Чекаючи, щоб трохи припинивсь
Цей клятий дощ(це так вони бурчали).
А він весь час як із відра пускавсь,
До самих ніг струмками підбиравсь,
Які в ріку стікати не встигали.
І, вимушені справи відложить
Допоки угамується негода,
(Бо ж витрачати час даремно шкода)
Взялись життя-буття обговорить,
Та зачепили зразу наболіле:
- Я – за Вадима!- зголосивсь один,-
Порятувати здатен лише він
Нас від варягів, що навкруг обсіли.
А Гостомисл злодюга і брехун,
Це він варягів запросив у місто
Аби йому спокійно пити-їсти
Та напихати в скрині гривень,кун.
А нам нема ні грошей, ні роботи,
Немає чим сім’ю нагодувать.
А спробуй но відкрито це сказать,
Ураз варяги стулять тобі рота.
Вадим порядний, він нас захистить
І прожене варягів геть за море.
Як оберем його, повірте, скоро
Нам в місті буде щасливіше жить!
- Вадим твій, - голос іншого озвавсь,-
Брехун і зрадник. Світом волочився
Тоді, як Рюрик за свободу бився,
Як ворог ледве в місто не ввірвавсь.
- Та ж то Вадим спинив варязьку силу,
А Рюрик тільки справу закінчив!
- Та хто тобі таке наговорив?
Вадим твій тільки із жінками смілий.
Та ще, я чув, він з Києва вернувсь
Не просто так – з таємною метою,
Щоб здати місто Києву без бою.
Від Гостомисл я це чув, клянусь!
- Я ж і кажу, що Гостомисл – брехун!..
- То твій Вадим безсовісно продався!..
- Вгамуйтесь, хлопці,- третій обізвався,-
Бо ще почує й покара Перун.
Чого ви, наче ті півні звелись?
Я вам скажу, що брехуни обоє
І нам не варто битись між собою,
Невже ви на брехню їх повелись?
От я стараюсь взяти від життя.
Хто більше платить, той мені і ближче.
А там хоч дощ, нехай чи вітер свище.
Хіба ми розберемось до пуття
У справах тих, хто нагорі керує.
У них своє життя, у нас – своє,
Отож, хапай удачу, доки є,
Вона зігріє нас і нагодує.
Мені, що Рюрик, братці, що Вадим.
Кричу за того, завтра – за другого.
На хліб отримав і вже слава богу.
Потрібно жити розумом своїм.
- І добре платять?-ще один озвавсь.
- Брехати не буду. Рюрик щедрий дуже.
Бува, й по куні виділить на мужа.
Ну, звісно, нині він же таки князь!
- А що Вадим? – Не знаю, не платив.
Та чув, казали люди, наче чули,
Що уже гроші з Києва прибули
Аби Вадим все місто підкупив.
- Брехня то все! – Ні, не брехня, я знаю!
Багатії однакові усі,
Вони тримають люд простий за псів,
Кістки зі столу свойого кидають…
Уже і дощ над містом припинивсь,
Уже, неначе, просвітліло небо,
А ті усе кричали поміж себе,
Один все більше на другого зливсь.
А віче ще попереду було
І, як там буде, ще ніхто не знає.
Надію кожен при собі тримає,
Вважа, що інший – то суцільне зло.
А містом далі ходять шептуни,
Плітки пускають та народ тривожать.
І Новий город вже на вулик схожий
Напередодні справжньої війни.
Уже часом хапають за грудки
Тих, кому інший вибір до вподоби.
Лиш дехто відав, що то влада робить,
Розбити хоче місто на кутки,
Щоб рід на рід і свій, немов чужий.
Тоді народом легше управляти,
Коли його умієш розділяти,
Одного з другим зводити на бій.

XIV
Змінився Рюрик дуже,знахабнів
За двоє літ, що в Новгороді княжив.
Місцеву знать і ту уже зневажив,
Вважаючи усе навкруг своїм.
Сподобалося – брав і не питався.
Забув із чого, власне, починав.
Тепер він князем в Новгороді став,
Посадником теж скоро сподівався.
Дрібний злодюжка і простий бандит
Вважав, що врешті вибився у люди,
Князівську гривню почепив на груди
І вже учив, як жити білий світ.
Хоча, таким же він і залишивсь:
Простий дрібний злодюжка у короні.
І сивина посріблила вже скроні,
А він нічому так і не навчивсь.
Останнім часом сон йому не йшов.
Здавалось, все – варяги, гроші, влада
Та неспроможний подолати правду,
Яка йому псує постійно кров.
А все Вадим Хоробрий. Лише він
Люд новгородський наставляє проти.
Не може Рюрик того побороти,
А тут життя поставлено на кін.
Чи він Вадима, чи Вадим його –
Від того буде важити багато.
Якби Вадима клятого зламати
І досягти урешті-решт свого?
Не він один. Також і Гостомисла
Такі самі тривожили думки.
В бурхливий вир зливалися струмки,
Неспокій несли і на серце тисли.
Хоча вони і владою були,
Народ чи задурили, чи злякали,
Але, проте, що думали-гадали,
Не говорили вголос. Берегли
До часу, коли зміцнять свою владу
І вічем Рюрик обраний зійде
На пост високий. Аж тоді прийде
Година та, яку чекають радо.
Отож уголос мовили одне
Про свій народ, про відданість, свободу,
Пускали слово човником на воду,
Нехай пливе, дивись – не омине
Ні одного довірливого вуха.
Самі ж ховали справжнії думки,
Всі двері закривали на замки,
Аби ніхто їх часом не підслухав.
У Гостомисла по ночах збирались,
Як тільки темінь місто огорта
І всяка нечисть з сховок виліта,
Вони, як нечисть, в темряві ховались
І ледве не до ранку говорили
Та павутину підлості плели,
Над цим гадали, лише цим жили,
Без цього і не їли, і не пили.
Тож, бачачи, як заважа Вадим,
Сиділи ніч і не одну, гадали,
Як би їм боги із путі прибрали
Те сім’я кляте. Гостомисла дім
Плодив в собі і підлість, і тривогу,
Які вкривали місто і людей,
Здавалось, не сховаєшся ніде
І не врятують вже нікого боги.
У гніві не жаліли ні проклять,
Ні просто злого, нищівного слова,
Роздерти вже були когось готові,
Якби за це їм не відповідать.
Та час ішов, чекати було годі,
Тож хтось промовив врешті слово «смерть»
І душі,переповнені ущерть,
Зійшлися злом на клятій перешкоді.
І підхопили слово те усі,
І понесли. Те слово обростало,
Ножем, мечем, мотузкою ставало,
Як то бувало за усіх часів.
І, врешті-решт, отрутою зійшло –
Усе ж боялись убивать відкрито,
Бо треба буде людям пояснити,
Як то насправді, все-таки, було.
А так у них царьградський трунок є,
Він через тиждень не раніш подіє
І хто їх звинувачувать посміє?
Помер та й годі!І нагода є
У Гостомисла запросить Вадима
До себе в дім на тризну по жоні.
Зібралися старійшини одні
Та ще Вадим і Рюрик разом з ними.
Столи ломились і меди текли.
Усі, хто в змові, спокій видавали,
Але очей з Вадима не спускали.
Ось слуги й чашу з медом піднесли,
В якій був трунок. Ось Вадим пригубив.
Усі одразу затаїли дух,
Ловили кожен подих, кожен рух.
Від хвилювання цокотіли зуби
Об чаші. Чи пили, чи не пили
Та біля уст своїх також тримали.
«Коли ж доп’є? Коли ж доп’є?»- гадали.
Якби могли – уже б і залили.
Він, як назло, не поспішав неначе,
Пригубив раз і чашу опустив,
Неначе посміятися хотів.
Сам Гостомисл ледь з розпачу не плаче
Та примовля: - До дна п’ємо!До дна!
Негоже господаря ображати,
До дна потрібно чашу випивати.
Образиться покійниця-жона.
Вадим ізнову з чашею підвівся,
Пригубив ще. Аж той таки слуга,
(Буває, підвернулася нога)
Спіткнувся, за Вадима ухопився
Та чаша раптом випорснула з рук
І пійло кляте вилилося долі.
Чи то випадок був, чи божа воля?
В раптовій тиші чутно було звук,
Як срібло покотилось по підлозі.
Усі завмерли, зупинився час.
А Рюрик думав: «Чи вдалося в нас?»
І серце колотилося в тривозі.

XV
Вадим вертавсь нелегко до життя.
Усередині, як вогнем палило,
Біль, наче кігті, роздирав все тіло,
Вбиваючи всі інші відчуття.
Він марив, а, приходячи до тями,
Кричав від болю, корчився, стогнав,
Втрачав свідомість та не помирав,
Мабуть таки, рятований богами.
Над ним схилялись кращі відуни,
Відпоювали травами своїми.
Тривожно люд топтався за дверима,
Чекаючи, що вимовлять вони.
А ті мовчали. Що їм говорить?
Самі не знали: чи піде до богів,
Чи врешті-решт підніметься на ноги.
І ось настала довгождана мить,
Старий відун з’явився на порозі.
Юрба завмерла: «Ну ж бо, говори!»
Погладив сиву бороду старий
Та, радості утримати не в змозі,
Промовив: -Слава богу, буде жить!
Смерть відступила. Йому легше стало.
І люди, що з надією чекали
Й тривогою на цю жадану мить,
Заплакали і засміялись разом,
Мов скинули тягар важкий з плечей.
Зайшлась юрба від радісних речей,
Хоч дехто аж заходився од сказу,
Бо зовсім іншу новину чекав.
І рвав тепер на голові волосся,
Адже Вадима вбити не вдалося,
А він на смерть цю сподівання мав.

XVI
Неначе дзвін тривожний вічовий
Гуділо місто. Кожної години
З’являлись нові і нові новини.
У них Вадим то мертвий, то живий.
На Гостомисла й Рюрика кивали,
А ті кричали: - То свята брехня!
Вадим на нас усіх собак зганя,
А ми йому отрути не давали.
Та й звідки знати, що отрута то,
Напевно, з’їв чогось та й отруївся.
Та ж він хворів, відколи народився,
Хвороб у нього – знав би лише хто?
До чого ж ми?Он відуни говорять,
Які лікують від хвороб і нас:
З його здоров’ям трунок навіть квас,
Тим більше літо спекотне надворі.
А дехто із холопів далі йшов,
Плітки пускав: Вадим, мовляв, озлився,
Узяв і сам собою отруївся
Аби народу звоювать любов.
Все більше й більше місто розділяла
Ріка розбрату. Гостомисл її
Щодня брудними плітками поїв
Аби вона все ширшою ставала.
Верховний волхв гніздився, як павук
В своїй Перині, плів тонкі тенета
Тієї змови. І дзвінку монету –
Дирхеми східні роздавав із рук
Аби за кого слід могли кричати
І не шукали правди. Бо тоді
Прийдеться владі бути у біді,
Як ще і чернь візьметься мізкувати.

XVII
Все ближче віче – все тривожніш час
І, хоч, здавалось, звикло уже місто
До того, що у владі не все чисто
І що вона обдурить і цей раз,
Але в душі ще чогось сподівались:
Чи дива, чи прозріння саме тих,
Хто все до правди повернути міг.
Самі з собою в тій душі змагались,
Вслухались до солодких й злих речей,
Які кругом по вулицях звучали
Про те, що всі вже Рюрика обрали,
Бо він надійний, патріот та ще й
Зробив для міста більше всіх до нього.
І кожен нині має геть усе.
Та він ще більше щастя принесе,
Коли йому розчистити дорогу.
Народ не бачив, правда, тільки чув
Про те, наскільки краще стало жити.
Багато хто подався геть по світу,
Бо тут про хліба смак уже й забув.
Махав мечем у Києві, Царьграді,
Там заробляв, щоб було з чого жить.
Він не попався б, звісно, у ту сіть,
Що закидали тут холопи, раді,
Як тріпотить довірлива душа,
Що їх речам повірила брехливим.
І їй вбивали в голову хапливо
Хай за варяга кликать поспіша.
Самі ж ночами гроші рахували
За кожну душу, пійману у сіть.
Так сподівались капітал нажить,
Доки іще те віче не настало.
А заодно складали ще плітки
Аби на ранок містом розпустити,
Вадима-князя брудом тим облити,
Мовляв, і отакий він, і сякий.
І аж стрибали, коли хтось їм вірив,
Бо ж знали добре, що брехня то все,
Але ж вона їм гроші принесе,
Тому в брехні не відчували міри.
Бурлило місто, наче в казані,
Щодень все нові і нові новини,
Уже від бруду почорніли стіни,
А вже до віча залишались дні.
Вадим піднявся, хоч змінився дуже,
Отрута так спотворила лице,
Що і не взнати. Але він на це
Уваги майже не звертав. Одужав
Теж не зовсім. Та часу не було
Долікуватись та на ноги стати.
Вони хотіли геть його прибрати,
А не вдалося. І, смертям на зло,
Він встав, піднявся аби словом й ділом
Свому народу правду донести
І владу так добряче потрясти,
Щоб з міста більш знущатися не сміла.
Чинила влада сотні перепон,
Варяги люд від нього відганяли,
Сказати й слова правди не давали,
Кричали, що порушує закон.
Йому грозились кинути за грати,
За його друзів, спільників взялись,
Самі, неначе жаби надулись
Аби іще страшніше виглядати.
А заодно на дзвони вічові
Мотуз в’язали, щоб не надто бамкав,
Щоб менше було тих, хто ще не втямкав,
Кому взірцем залишився Вадим.
Холопів вчили, як на вічі бути,
Як слід кричать, щоб голосніш було,
Чужих навели чимале число,
Зняли із татей мотузяні пута,
Дізнались хто за кого, де живе
Аби того на віче не пустити,
Хто за Вадима. Поглядали сито,
Не сподівались розпрямить криве.
А ще, крім того, биричів повчали –
Їм визначати – хто все ж переміг,
Кому усі поклоняться до ніг.
Отож важливо, як порахували.
Кричати можна як завгодно та
Важливо, хто останнє скаже слово.
От бирич скаже: «Рюрик!» - і готово.
І вже ніхто нічого не спита.
Такого бруду Новгород не знав,
В якім він через владу опинився
І він у ньому борсався і бився,
Але все більше й більше загрузав.
День віча був похмурий і сумний,
Неначе і природа відчувала,
Яка неправда і біда чекали
Місцевий люд на площі вічовій.
Зійшлось багато люду, а, проте,
Варяги миттю деяких прогнали,
Мовляв, тут бути права ті не мали,
Хоч натякали:голос віддасте
За кого слід – проходьте, як на свято,
Ще й медовухи кухлика прийміть
Та голосніш за Рюрика кричіть,
А ми за вами будем наглядати.
Юрба росла і гомоніла, чуть
Було її по всіх кінцях далеких.
І влада відчувала небезпеку.
Що, як народ не схоче черню буть?
Сам Гостомисл, як пардус, бігав двором,
На власні поли ледь не наступав,
Холопів то гукав, то проганяв
Та шепотів: «Ну, скоро вже там, скоро?»
Верховний волхв за мотузок смикнув
І враз на площу биричі помчали.
Юрба, нарешті, дружно закричала
І дзвін, немов у відповідь, загув.
Настала тиша. Бирич із помосту
Закликав: - Слухай, славний Новий град!
Зібрались ми сюди усі підряд
Не задля того, щоб зустрітись просто.
Ми маєм нині владу обирать.
За кого крикне більше – той і буде
У нас посадник. Чи готові, люди,
Ім’я свого обранця прокричать?
Якщо готові, знайте, що робить:
По черзі будем імена кричати.
Хто з вас Вадима побажав обрати,
Махну рукою – зразу ж і кричіть.
Рука злетіла і піднявся крик,
Аж вороння в Перині здійнялося.
«Ва-а-адим!Ва-а-адим!»- неслося і неслося.
Сам Гостомисл вхопивсь за лівий бік
Від того крику. Він іще здіймався,
А бирич знов рукою замахав
І натовп «Рюрик!Рюрик!» закричав.
Ще більший крик над площею піднявся,
«Вадим» і «Рюрик» у одне злились,
Юрба кричала і не замовкала,
Одні стихали, інші починали,
Здавалось, «Рюрик» без кінця неслось.
Хоч перший крик був голосніш другого
Та вміло бирич скористався з того,
Що і варяги товпились кругом
І люди все ще вірили у нього.
Махнув рукою, щоб спинити крик
І мовив гучно аби всі почули:
- Вважаю, «Рюрик» голосніше було.
І тої ж миті із помосту зник.
Обдурена, зневажена юрба
На мить завмерла, щоби зрозуміти,
Хто смів її так підло обдурити.
А потім тишу гнівний крик зламав:
- Бий Гостомисла!Бий варягів клятих!
Мерщій червоних пустим їм півнів!
І весь майдан одразу загудів:
- Бий Гостомисла! Нічого чекати!.
Варяги миттю з міста подались,
Одразу, тільки гнів людський відчули,
Адже вони не самовбивці були,
Вони лише за гроші найнялись.
Волхв у Перині, змовники хто де,
Один лишився Гостомисл у граді,
Уже не здатний зупинити правду.
Чекав на кару. Знав, що вона йде.