Вже третій рік, як Хорсові жерці
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.