
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.20
22:19
Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
2025.07.20
18:01
Гірка і чорна, ніби кава, п’ється ніч.
У ній себе від смутку не сховати.
Розчинить трохи час думок на чашки дні.
Неспокій кличе в стрій нічної варти.
І я в молитві щирій світлом проросту.
А світ мене повторить раз по разу.
Підкину місяця монету зо
У ній себе від смутку не сховати.
Розчинить трохи час думок на чашки дні.
Неспокій кличе в стрій нічної варти.
І я в молитві щирій світлом проросту.
А світ мене повторить раз по разу.
Підкину місяця монету зо
2025.07.20
14:49
Бажання бути вище від усіх
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих
2025.07.20
07:19
Ніби в танці із моря зринув
Їх військовий галеон
Дикунів підкорити
І палацом у сяйві сонць
Був сей берег Монтесуми
Із листям коки золотим
Довгі зали з таємницями
Їх військовий галеон
Дикунів підкорити
І палацом у сяйві сонць
Був сей берег Монтесуми
Із листям коки золотим
Довгі зали з таємницями
2025.07.20
06:38
У пошуках щастя земного,
Від міста іду до села, –
Устелена терном дорога,
Між глодом густим пролягла.
Дивлюся під ноги й навколо
Невтомно спрямовую зір, –
Здається – ходжу я по колу,
Раз бачу щодня до цих пір
Від міста іду до села, –
Устелена терном дорога,
Між глодом густим пролягла.
Дивлюся під ноги й навколо
Невтомно спрямовую зір, –
Здається – ходжу я по колу,
Раз бачу щодня до цих пір
2025.07.20
01:17
Мода на патріотизм стає модною так само, як донедавна мода на зраду.
Люди, що з якогось дива зараховують себе до когорти великих, мають схильність до дрібного паскудства.
Писаки, що довго і марно претендують на визнання власної геніальності, в очік
2025.07.20
00:48
Назустріч снам запрошує мене
Не виправдана дійсністю надія.
Я знов будую речення складне,
Здогадуючись: кожний гість – месія.
Побачу сяйво – синє, крижане,
Йому червоне – явна протидія.
Гарячий колір високо стрибне…
Не виправдана дійсністю надія.
Я знов будую речення складне,
Здогадуючись: кожний гість – месія.
Побачу сяйво – синє, крижане,
Йому червоне – явна протидія.
Гарячий колір високо стрибне…
2025.07.19
22:05
Лунає крик зозулі з тої далі,
Де ти живеш в надії та печалі,
Де розчинились мрії і думки,
Де йдуть назад змарновані роки.
Я продерусь крізь зелень живодайну,
Крізь сумніви стривожені і давні
Де ти живеш в надії та печалі,
Де розчинились мрії і думки,
Де йдуть назад змарновані роки.
Я продерусь крізь зелень живодайну,
Крізь сумніви стривожені і давні
2025.07.19
19:28
от і все
набігались думки за правдами
та кляп у роті замість лірики
утрати стали непоправними
і слів нема на панегірики
зі сходу дме есересер
приспів:
набігались думки за правдами
та кляп у роті замість лірики
утрати стали непоправними
і слів нема на панегірики
зі сходу дме есересер
приспів:
2025.07.19
18:35
Під мостами клошарами Франції
Розглядались державні вакансії.
А не в офісах десь.
Ви чогось боїтесь
Під мостами пожити у Франції.
Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Розглядались державні вакансії.
А не в офісах десь.
Ви чогось боїтесь
Під мостами пожити у Франції.
Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
2025.07.19
11:15
Зранку до вечора сонячні мандри
ллються промінням, лоскочуть теплом,
створюють літній на згадку альбом.
Хмари біліють - розв'язані банти.
Сукня небесна в палітрі відтінків,
ніби прасована ніжна блакить.
Персик пахучий медами п'янить,
а від крисан
ллються промінням, лоскочуть теплом,
створюють літній на згадку альбом.
Хмари біліють - розв'язані банти.
Сукня небесна в палітрі відтінків,
ніби прасована ніжна блакить.
Персик пахучий медами п'янить,
а від крисан
2025.07.19
10:32
Літо – по літі… По лІтах – літа…
Човник пливе. Зелен-хвилечка грає!
Хай не минає година свята,
Хай не минає…
Стежечка в житі – тужніють жита…
Зірка твоя мерехтить – не згорає…
Хай не минає лиш бутність ота,
Човник пливе. Зелен-хвилечка грає!
Хай не минає година свята,
Хай не минає…
Стежечка в житі – тужніють жита…
Зірка твоя мерехтить – не згорає…
Хай не минає лиш бутність ота,
2025.07.19
08:13
Яри прохолодні
У нас, де завгодно,
Злякають імлою
Когось вслід за мною.
В яру, як годиться,
Завжди багновиця
Та ще таємниця,
Мов мрія, ясниться...
У нас, де завгодно,
Злякають імлою
Когось вслід за мною.
В яру, як годиться,
Завжди багновиця
Та ще таємниця,
Мов мрія, ясниться...
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Смерть йому нести не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Смерть йому нести не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Остання жертва
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання жертва
Вже третій рік, як Хорсові жерці
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію