Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


***

-----------------------
Тритон

Земна поверхня завжди
істот береже, мабуть,
від космосу, пак стегно
мостити тут є куди,
встати, вийти, ввімкнуть
лампу, зирнуть в вікно.

Вісім инших планет
спростовують раз у раз
цю візію: зокрема,
нам чути їх "ні!" умент,
коли убивають нас,
а змоги втекти нема.

Достеменно, що я
є, існую, й мені,
що б я не говорив,
з огляду западні
єдиного тут життя,
не йметься в нім без морів.

Не ворог я і рівнин,
підлеглих льодовикам,
цінитель пустинь і гір –
а над усе Аппенін –
того, чого, кажуть нам,
в космосі – перебір.

Статус небесних тіл
усталений завдяки
рельєфам. Чіткий рельєф
окові узнаки,
і в поглядові довкіл
з'яcується: це не блеф.

Всяке життя під стать
ландшафтові. Туплять зір
лона сірих красот:
який ті у змозі дать
умам і серцям примір,
не кажучи – для аорт?

Коли опинитесь на
Сиріусі, – довкруг
погляд хутко звика
до щебню і валуна.
Це – те, що псує каблук,
і не блисне зблизька.

У тіл і їхніх небес
годі, як не кривіть
простір, подібних див.
"Всі можуть жити без, –
любови, – сказав піїт,
та ніхто без води".

Вода – і мій сентимент.
І скорше, аніж турист
натискає на спуск
камери в той момент,
щойно ландшафт рябить,
в мені ожива молюск.

Йому підспівує хор
хордових і зо п’ять
літрів не в голубій
крівці – у м’язів, пор
суші мене, як п’ядь,
відвоював прибій.

Стоячи сам на сам
з морем, тручи чоло
і мружачись до води,
радію нагоді там
розгледіти те, чого
в галактиці не знайти.

Моря нема без хвиль –
дивних речей, чий вид
розмноженого числа
у часі, на свій копил
був щеплений їм в обхід
всякого ремесла.

Безумовно, вода –
сума своїх часток,
і хвилю дратує лік
за обертами гвинта;
побрехенькам чуток
запобігає блик.

Впливів сваволі хвиль
не збавлене і само
слово "хвиля". Оне,
окрім, що несе клеймо
поглядів звідусіль,
ним клеймить і мене.

В ехові "х" і "в"
явно дає гастроль
безкінечність осьмин
вісімок – алкоголь
спитій синяві вен,
склянці чорнил взамін.

Як формі, хвилі чужі
ромб, трикутник і куб,
всі кути взагалі.
Брижі їй по душі.
Є щось у них від губ
з піною по скулі.

В намірі гнати пріч
смисл, чия глибина
буквальна, мориста даль
нагадує першоріч,
уривчасті письмена,
вірникові – скрижаль.

Саме її тому
так оспівують, в ній
ніби упізнають
піняву бахрому –
зв’язці голосовій
і зіниці приют.

Обізвися сама
хвиля, то слухача
мало би що могло
вразити, як пряма
мова: "я, вибачай,
не від світу сього".

Сей – себе, по мені,
оправдовує. Сей –
спідручніший, ніже той:
навідатись до рідні,
оглянути Колізей,
завагатись: "на кой?"

Пояснень – від хвиль, чий шум,
маскується під "ура", –
шум, що криє стократ
"вчора", "завтра", "пора", –
в царині решт і сум
нотувати не варт.

Там, де минуле – вспак,
і майбутнє роз’єм
клеять гойно, творя́ть
дійсність буцімто, смак
диктує масам об’єм.
Надобляться моря.

Зоресвіт тет-а-тет,
білий карлик, квазар
нагадують нетіпах;
себто, пожар, базар.
Матерія, як естет,
знається на морях.

Над ними витає дух –
радше часу, чим щем
від катастрофи і
втіхи для ніздрів, вух,
– учти для діадем,
де за столом – свої.

Узявши собі зо дві
третини землі за дно,
море – не лицедій.
Буквою "хір" уві
корені "хвиль" воно –
нас лишає надій.

І чверток тверді зо три
хвиля змиє, метка,
мавши за епізод,
і для проворних риб –
суша гірш тупика:
кисень, той світ, азот.

У хвилі вода, відтак,
оголює свою суть
у профіль або в анфас:
"безкінечність–о–так!";
себто, що світ і тут
творений не для нас.

І чи не є жура
за вічністю, к тузі – тій,
по янгольскому крилу –
інерцією пера,
пособницею стихій:
навідліг, та об скалу?

І чи не є Земля
їй за посуд? На кшталт
піали? Чи не орем ми
порцелянні поля,
косячи під качат
різновидами кайми?

Зорі кивнуть: ага,
бордюр, оторочка, в’язь –
у поміч, пак де-не-де
губам опектись не дасть;
а громокипіння га
моря – не відведе.

Їм видніше, либонь.
Сполохів їх, меркань
в космосі більш на пси
зводила його хлань;
раяти "охолонь"
тяжче, либонь – в рази.

Самі моря – поготів
обернуться лицем
вжеж не до нас, а вверх –
сподіваючись див,
як видуманий сліпцем
азбуки фейерверк.

Коли ми у западні
в’язнемо або ми
непотрібні кому,
ми бачим їх уві сні,
винні собі самі
значно більш наяву.

Водам, глибше, чим слід
схвильованим, до небес
підійнятим на диби,
спірна свобода від
всього, зокрема себе,
і позаяк – судьби.

Скажімо, якщо вона
є, існує – і спір
об цім гучніш у глуші –
то хвиля вас омина,
адже моря ушир
ширші за шир душі.

Згортаючи шапіто,
сумно гадати, чом
минуще моє земне,
чи особисто хто,
обернений у ніщо,
хвилею не гайне.

І будь ви глядач з юрми,
мізантроп, лиходій,
і вам, за її ковток,
не зайве, назустріч їй,
цій свободі, – грудьми
вперед, – спомогтись на крок.





* Mordor("Чорна країна") і Кіріт-Ґорґор ("Ущелина Жаху" або "Перевал Привидів") - топоніми вигаданого світу Середзем'я, Дж. Р. Р. Толкіна

------------------------------
Aere perennius*

Поробилася речі твердій напасть:
буцім днями зайвими циферблат
обригався доста і неспроста –
крупним будучим числити щоб до ста.
Біля речі твердої вороже їй
заходилося кодло "Хутчій ржавій"
і "Даєш пісок, позаяк хана,
якщо ти із кості чи кам’яна".
І сказала річ, на слова скупа:
"Відвали сама, зайвих днів товпа!
Бо свинцевий дрин або бляху гнуть –
не рукою спідниці пояти спудь.
А той камінь-кість, гвіздь моя краси –
з мезозою скучає за вами, пси.
Борозни його узнаки копил
на житті вашім вічнім в диму кадил".


* Довговічніша міді (лат.).
(Горацій. «Оди». Книга третя. Ода XXX)

--------------------------------------------

J. Brodsky

At a Lecture

Since mistakes are inevitable, I can easily be taken
for a man standing before you in this room filled
with yourselves. Yet in about one hour
this will be corrected, at your and at my expense,
and the place will be reclaimed by elemental particles
free from the rigidity of a particular human shape
or type of assembly. Some particles are still free. It’s not all dust.

So my unwillingness to admit it’s I
facing you now, or the other way around,
has less to do with my modesty or solipsism
than with my respect for the premises’ instant future,
for those aforementioned free-floating particles
settling upon the shining surface
of my brain. Inaccessible to a wet cloth eager to wipe them off.

The most interesting thing about emptiness
is that it is preceded by fullness.
The first to understand this were, I believe, the Greek
gods, whose forte indeed was absence.
Regard, then, yourselves as rehearsing perhaps for the divine encore,
with me playing obviously to the gallery.
We all act out of vanity. But I am in a hurry.

Once you know the future, you can make it come
earlier. The way it’s done by statues or by one’s furniture.
Self-effacement is not a virtue
but a necessity, recognized most often
toward evening. Though numerically it is easier
not to be me than not to be you. As the swan confessed
to the lake: I don’t like myself. But you are welcome to my reflection.

<1994>


Тритон

Земная поверхность есть
признак того, что жить
в космосе разрешено,
поскольку здесь можно сесть,
встать, пройтись, потушить
лампу, взглянуть в окно.

Восемь других планет
считают, что эти как раз
выводы неверны,
и мы слышим их «нет!»,
когда убивают нас
и когда мы больны.

Тем не менее я
существую, и мне,
искренне говоря,
в результате вполне
единственного бытия
дороже всего моря.

Хотя я не враг равнин,
друг ледниковых гряд,
ценитель пустынь и гор —
особенно Апеннин —
всего этого, говорят,
в космосе перебор.

Статус небесных тел
приобретаем за счет
рельефа. Но их рельеф
не плещет и не течет,
взгляду кладя предел,
его же преодолев.

Всякая жизнь под стать
ландшафту. Когда он сер,
сух, ограничен, тверд,
какой он может подать
умам и сердцам пример,
тем более — для аорт?

Когда вы стоите на
Сириусе — вокруг
бурое фантази
из щебня и валуна.
Это портит каблук
и не блестит вблизи.

У тел и у их небес
нету, как ни криви
пространство, иной среды.
«Многие жили без, —
заметил поэт, — любви,
но никто без воды».

Отсюда — мой сентимент.
И скорей, чем турист,
готовый нажать на спуск
камеры в тот момент,
когда ландшафт волнист,
во мне говорит моллюск.

Ему подпевает хор
хордовых, вторят пять
литров неголубой
крови: у мышц и пор
суши меня, как пядь,
отвоевал прибой.

Стоя на берегу
моря, морща чело,
присматриваясь к воде,
я радуюсь, что могу
разглядывать то, чего
в галактике нет нигде.

Моря состоят из волн —
странных вещей, чей вид
множественного числа,
брошенного на произвол,
был им раньше привит
всякого ремесла.

По существу, вода —
сумма своих частей,
которую каждый миг
меняет их чехарда;
и бредни ведомостей
усугубляет блик.

Определенье волны
заключено в самом
слове «волна». Оно,
отмеченное клеймом
взгляда со стороны,
им не закабалено.

В облике буквы «в»
явно дает гастроль
восьмерка — родная дочь
бесконечности, столь
свойственной синеве,
склянке чернил и проч.

Как форме, волне чужды
ромб, треугольник, куб,
всяческие углы.
В этом — прелесть воды.
В ней есть нечто от губ
с пеною вдоль скулы.

Склонностью пренебречь
смыслом, чья глубина
буквальна, морская даль
напоминает речь,
рваные письмена,
некоторым — скрижаль.

Именно потому,
узнавая в ней свой
почерк, певцы поют
рыхлую бахрому —
связки голосовой
или зрачка приют.

Заговори сама,
волна могла бы свести
слушателя своего
в одночасье с ума,
сказав ему: «я, прости,
не от мира сего».

Это, сдается мне,
было бы правдой. Сей —
удерживаем рукой,
в нем можно зайти к родне,
посмотреть Колизей,
произнести «на кой?».

Иначе с волной, чей шум,
смахивающий на «ура», —
шум, сумевший вобрать
«завтра», «сейчас», «вчера», —
идущий из царства сумм, —
не занести в тетрадь.

Там, где прошлое плюс
будущее вдвоем
бьют баклуши, творя
настоящее, вкус
диктует массам объем.
И отсюда — моря.

Скорость по кличке «свет»,
белый карлик, квазар
напоминают нерях;
то есть пожар, базар.
Материя же — эстет,
и ей лучше в морях.

Любое из них — скорей
слепок времени, чем
смесь катастрофы и
радости для ноздрей,
или — пир диадем,
где за столом — свои.

Собой превращая две
трети планеты в дно,
море — не лицедей.
Вещью на букву «в»
оно говорит: оно —
место не для людей.

Тем более если три
четверти. Для волны
суша — лишь эпизод,
а для рыбы внутри —
хуже глухой стены:
тот свет, кислород, азот.

При расшифровке «вода»,
обнажив свою суть,
даст в профиль или в анфас
«бесконечность-о-да»;
то есть, что мир отнюдь
создан не ради нас.

Не есть ли вообще тоска
по вечности и т. д.,
по ангельскому крылу —
инерция косяка,
в родной для него среде
уткнувшегося в скалу?

И не есть ли Земля
только посуда? Род
пиалы? И не есть ли мы,
пашущие поля,
танцующие фокстрот,
разновидность каймы?

Звезды кивнут: ага,
бордюр, оторочка, вязь
жизней, которых счет
зрения отродясь
от громокипящих га
моря не отвлечет.

Им виднее, как знать.
В сущности, их накал
в космосе объясним
недостатком зеркал;
это легче понять,
чем примириться с ним.

Но и моря, в свой черед,
обращены лицом
вовсе не к нам, но вверх,
ценя их, наоборот,
как выдуманной слепцом
азбуки фейерверк.

Оказываясь в западне
или же когда мы
никому не нужны,
мы видим моря вовне,
больше беря взаймы,
чем наяву должны.

В облике многих вод,
бегущих на нас, рябя,
встающих там на дыбы,
мнится свобода от
всего, от самих себя,
не говоря — судьбы.

Если вообще она
существует — и спор
об этом сильней в глуши —
она не одушевлена,
так как морской простор
шире, чем ширь души.

Сворачивая шапито,
грустно думать о том,
что бывшее, скажем, мной,
воздух хватая ртом,
превратившись в ничто,
не сделается волной.

Но ежели вы чуть-чуть
мизантроп, лиходей,
то вам, подтянув кушак,
приятно, подставив ей,
этой свободе, грудь,
сделать к ней лишний шаг.

1994



----------------------



AERE PERENNIUS *


Приключилась на твердую вещь напасть:
будто лишних дней циферблата пасть
отрыгнула назад, до бровей сыта
крупным будущим, чтобы считать до ста.
И вокруг твердой вещи чужие ей
встали кодлом, базаря «Ржавей живей»
и «Даешь песок, чтобы в гроб хромать,
если ты из кости или камня, мать».
Отвечала вещь, на слова скупа:
«Не замай меня, лишних дней толпа!
Гнуть свинцовый дрын или кровли жесть —
не рукой под черную юбку лезть.
А тот камень-кость, гвоздь моей красы —
он скучает по вам с мезозоя, псы.
От него в веках борозда длинней,
чем у вас с вечной жизнью с кадилом в ней».


* Долговечнее меди (лат.).
(Гораций. «Оды». Книга третья. Ода XXX. — Прим. ред.)

1995