Той, чоловік з яким я інколи говорю гортензією вночі,
на всі важкі замки від жінок повісив колючі шипшин ключі.

Ні! Негуляка... Зрідка палить, водить ласкаво-швидко машину.
Та мені здається у його душі давно проколоті звірами чорні шини.

Той чоловік, на холодильнику магнітики літер упевнень ліпить:
— Свобода — моє натхнення! А сам бажає подумки вірно вірити
тій , котра полежить мовчки на грудях терпких його терпеливо,
тій, котра не вимагатиме діаманти його гаманця та глоду із тіла.

Кару родимку він сам поцілує біля пупка, пульс її ніжно небесами вдихатиме!
Ту, котрА дотиками мовчань погасить у ньому роз’ярені кратери.

Бо та Ауріка — торохтить підлесливо:
— Знаєш ти надто розумний!
Бо та розніжена Анжеліка вигадки локшини вішала йому на вуха!

Бо та Кармен запевнювала:
— Вмію вогнем палким танцювати!
Та лише рідненька мама, гостинці приносить до холостяцького катера.

Хіба, що сестра — незалежна та лояльна до його глибокої філософії
Прошепоче:
— Братику мій мармуровий, ти сам обираєш свою самотню Голгофу…

А я між підлогою митою зорями , між каструлями, які відтирала
слухаю натхненно його тремтливе
—Ну, послухай! І Бога молю — Hold On Love.