Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
А зараз лежу розкидана, наче сіль, на пОдушці:
коси білі набридло чесати та зима у зміїній сумці
поселилась. Поряд тінню блукає солом’яний чоловік
і прагне зігрітися.

Знов його принесло із снігом і важчі стають повіки,
пронизує поглядом синім, читає мене — закриту книжку.
Сміливішають раптом йому долоні, хоч сам ще — молочна річка.
Кефірно-йогуртовий — манго і маракуйя, мов спогади літа,
що привіз із Риги. Якийсь художник, морський бурлака…
Ставить троянди у банку, із столика струшує крихти
ліктем птаха орлинного крику.

Лежу, як змія у піжамі спиною до нього й чекаю мовчки.
Краще б пішов світ-заочі, краще б таку противну не бачив!
Краще б ота медсестричка, на руці із червою стрічкою, заколисала ночі,
а він сидить над проваллям хвороби і трохи, дурний, не плаче...

Не повертайся до нього носом мокрим із ковідного палацу…
Хай уже прийде тоді, як стане життя, хоч на зірочку кольорове…
Озеро лебедине грає у нього в краватці і балерина танцює на піджакові…

Нас розділяють важкі целофанні вікна,
білі стіни сніжинок із країн казкових.