Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
Мені п’ятнадцятий минало.
Хоч зростом Бог не обділив.
«У батька!» - на селі казали.
Він кулаком бика валив.
Пропав у сорок першім. Влітку
Забрали … й жодного листа.
Лишились вдвох ми: я і тітка,
Бо мами я й не пам’ятав.
Померла в голод. Разом з нею
Всі мої сестри і брати
Не ми́нули біди тієї…
А ми чекали на листи
Чи вісточку якусь. Даремно.
Бо німці вже в селі були …
Але розмова то окрема…
Коли вже «наші» почали
Звільняти неньку-Україну,
Мені п’ятнадцятий минав.
Вже німець і село покинув
Та за Дніпро чимдуж погнав.
Промчали перші «наші» танки,
Протопала піхота вслід.
А вже на другий день ізранку
Немов перевернувся світ.
В село зайшло душ двадцять-тридцять
«Освободителів» загін,
При автоматах, при рушницях.
З ним офіцерик бравий. Він,
Пости розставивши навколо,
Пішов одразу по хатах,
Погнав усіх: старий чи кволий,
Чи у юнацьких ще літах
Чоловіків усіх до купи
І там про нас усе сказав:
Що Гітлеру лизали дупу,
Поки він з німцем воював,
Що ми хотіли відсидітись,
Але він нам не дасть цього.
Тож маємо провину змити
Своєю кров’ю. За його
Велінням нас пошикували.
Тут кинулись жінки було
Порятувати, щось кричали
Про п’ять калік на все село.
Що той он хворий, той каліка,
А той ще, навіть, не доріс.
Та офіцер не слухав крику,
Та лише посміявсь зі сліз.
Велів принести одежину
І хай подякують йому,
Бо має право, як скотину
На бійню гнати. Й по всьому.
Принесла тітка куфайчину
Якуюсь дядькову стару
Та з їжею легку торбину
Передала мені до рук.
Як час на збори закінчився,
Під дулами погнали нас
Туди, де досі бій точився,
Лунали вибухи щораз.
Надвечір до Дніпра пригнали,
Спинили, дали відпочить,
Поки самі щось виясняли.
Аж бачу: ще таких сидить
То там, то там. Нагнали люду,
Мабуть, із навколишніх сіл.
Ніхто не знав, що з нами буде:
Пошлють у бій, відправлять в тил?
Вночі докупи всіх зігнали ,
І вийшов генерал, який
Сказав усе, що ми вже знали,
Про те, хто, власне, ми такі.
Що, знову ж, змити кров’ю маєм
Перед Вітчизною вину.
І він завдання покладає:
Туди (десь на Дніпро махнув),
Здолавши річку, вийти,
Піднятися на схил крутий,
Німецькі там заслони збити.
А далі уже вступить в бій
Піхоти головна частина.
А, як хто плавати не вмів,
То сам придумати повинен
На чому б річку переплив.
А зброя? Зброю здобувайте
У ворога, в бою візьміть.
- Годину підготовки дайте!-
Це офіцеру, що стоїть
У нього збоку. Та й подався.
А ми під дулами взялись
Шукати, хто б до чого вдався:
Десь дошки та дрючки знайшлись,
Хтось до куфайки пхав солому ,
Надіючись, що допливе.
Хтось прошукав дарма та й кинув,
Як Бог дасть, може виживе.
Я ж плавав в річці ще з малого
З весни й до самих холодів,
Тож не шукав собі нічого
І так тримався на воді.
А за годину нас погнали,
В холодну воду люд пірнув.
Та під прицілом всіх тримали,
Аби ніхто не повернув.
Хтось не повірив, що у нього
Стріляти візьмуться «свої».
Отримав кулю і, небога,
Навіки зник у течії.
Почувши постріли, схопились
І німці. Вдарив кулемет.
Усе навколо освітилось
Від ними пущених ракет.
А далі все, як в сні дурному.
Із пагорбів вогонь рясний,
Гармати вклинились по тому
І хто живий, хто не живий
Вже годі було розібрати.
Один за одним йшли на дно.
До того берега дістатись
Лиш декільком було дано.
Із сотень тих, що їх зігнали
Із навколишніх сіл сюди.
Не знаю, що порятувало
Тоді мене з тії біди.
Як я доплив, на берег вибрів,
Під кручу, скулившись, заліз.
А у Дніпрі народ ще гибів.
У мене ж ані слів, ні сліз.
Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
І сам від холоду дрижу.
Уже й скінчився грім ворожий.
А я усе сиджу, сиджу.
Боюся, навіть , ворушитись.
А раптом німець зазирне.
А тут нема куди подітись
І смерть тоді вже не мине.
Аж тут ударили гармати,
Тепер з тієї сторони
Снаряди стали пролітати
І густо падали вони
Там, звідки німець бив нас досі.
Земля аж билася в корчах.
А в мене сивіло волосся,
Бо розуміти я почав,
Що нас для того в бій погнали,
Щоб взнати точки вогневі.
На вірну смерть людей послали,
Де мертвим заздрили живі.
Хоч зростом Бог не обділив.
«У батька!» - на селі казали.
Він кулаком бика валив.
Пропав у сорок першім. Влітку
Забрали … й жодного листа.
Лишились вдвох ми: я і тітка,
Бо мами я й не пам’ятав.
Померла в голод. Разом з нею
Всі мої сестри і брати
Не ми́нули біди тієї…
А ми чекали на листи
Чи вісточку якусь. Даремно.
Бо німці вже в селі були …
Але розмова то окрема…
Коли вже «наші» почали
Звільняти неньку-Україну,
Мені п’ятнадцятий минав.
Вже німець і село покинув
Та за Дніпро чимдуж погнав.
Промчали перші «наші» танки,
Протопала піхота вслід.
А вже на другий день ізранку
Немов перевернувся світ.
В село зайшло душ двадцять-тридцять
«Освободителів» загін,
При автоматах, при рушницях.
З ним офіцерик бравий. Він,
Пости розставивши навколо,
Пішов одразу по хатах,
Погнав усіх: старий чи кволий,
Чи у юнацьких ще літах
Чоловіків усіх до купи
І там про нас усе сказав:
Що Гітлеру лизали дупу,
Поки він з німцем воював,
Що ми хотіли відсидітись,
Але він нам не дасть цього.
Тож маємо провину змити
Своєю кров’ю. За його
Велінням нас пошикували.
Тут кинулись жінки було
Порятувати, щось кричали
Про п’ять калік на все село.
Що той он хворий, той каліка,
А той ще, навіть, не доріс.
Та офіцер не слухав крику,
Та лише посміявсь зі сліз.
Велів принести одежину
І хай подякують йому,
Бо має право, як скотину
На бійню гнати. Й по всьому.
Принесла тітка куфайчину
Якуюсь дядькову стару
Та з їжею легку торбину
Передала мені до рук.
Як час на збори закінчився,
Під дулами погнали нас
Туди, де досі бій точився,
Лунали вибухи щораз.
Надвечір до Дніпра пригнали,
Спинили, дали відпочить,
Поки самі щось виясняли.
Аж бачу: ще таких сидить
То там, то там. Нагнали люду,
Мабуть, із навколишніх сіл.
Ніхто не знав, що з нами буде:
Пошлють у бій, відправлять в тил?
Вночі докупи всіх зігнали ,
І вийшов генерал, який
Сказав усе, що ми вже знали,
Про те, хто, власне, ми такі.
Що, знову ж, змити кров’ю маєм
Перед Вітчизною вину.
І він завдання покладає:
Туди (десь на Дніпро махнув),
Здолавши річку, вийти,
Піднятися на схил крутий,
Німецькі там заслони збити.
А далі уже вступить в бій
Піхоти головна частина.
А, як хто плавати не вмів,
То сам придумати повинен
На чому б річку переплив.
А зброя? Зброю здобувайте
У ворога, в бою візьміть.
- Годину підготовки дайте!-
Це офіцеру, що стоїть
У нього збоку. Та й подався.
А ми під дулами взялись
Шукати, хто б до чого вдався:
Десь дошки та дрючки знайшлись,
Хтось до куфайки пхав солому ,
Надіючись, що допливе.
Хтось прошукав дарма та й кинув,
Як Бог дасть, може виживе.
Я ж плавав в річці ще з малого
З весни й до самих холодів,
Тож не шукав собі нічого
І так тримався на воді.
А за годину нас погнали,
В холодну воду люд пірнув.
Та під прицілом всіх тримали,
Аби ніхто не повернув.
Хтось не повірив, що у нього
Стріляти візьмуться «свої».
Отримав кулю і, небога,
Навіки зник у течії.
Почувши постріли, схопились
І німці. Вдарив кулемет.
Усе навколо освітилось
Від ними пущених ракет.
А далі все, як в сні дурному.
Із пагорбів вогонь рясний,
Гармати вклинились по тому
І хто живий, хто не живий
Вже годі було розібрати.
Один за одним йшли на дно.
До того берега дістатись
Лиш декільком було дано.
Із сотень тих, що їх зігнали
Із навколишніх сіл сюди.
Не знаю, що порятувало
Тоді мене з тії біди.
Як я доплив, на берег вибрів,
Під кручу, скулившись, заліз.
А у Дніпрі народ ще гибів.
У мене ж ані слів, ні сліз.
Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
І сам від холоду дрижу.
Уже й скінчився грім ворожий.
А я усе сиджу, сиджу.
Боюся, навіть , ворушитись.
А раптом німець зазирне.
А тут нема куди подітись
І смерть тоді вже не мине.
Аж тут ударили гармати,
Тепер з тієї сторони
Снаряди стали пролітати
І густо падали вони
Там, звідки німець бив нас досі.
Земля аж билася в корчах.
А в мене сивіло волосся,
Бо розуміти я почав,
Що нас для того в бій погнали,
Щоб взнати точки вогневі.
На вірну смерть людей послали,
Де мертвим заздрили живі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
