Мені п’ятнадцятий минало.
Хоч зростом Бог не обділив.
«У батька!» - на селі казали.
Він кулаком бика валив.
Пропав у сорок першім. Влітку
Забрали … й жодного листа.
Лишились вдвох ми: я і тітка,
Бо мами я й не пам’ятав.
Померла в голод. Разом з нею
Всі мої сестри і брати
Не ми́нули біди тієї…
А ми чекали на листи
Чи вісточку якусь. Даремно.
Бо німці вже в селі були …
Але розмова то окрема…
Коли вже «наші» почали
Звільняти неньку-Україну,
Мені п’ятнадцятий минав.
Вже німець і село покинув
Та за Дніпро чимдуж погнав.
Промчали перші «наші» танки,
Протопала піхота вслід.
А вже на другий день ізранку
Немов перевернувся світ.
В село зайшло душ двадцять-тридцять
«Освободителів» загін,
При автоматах, при рушницях.
З ним офіцерик бравий. Він,
Пости розставивши навколо,
Пішов одразу по хатах,
Погнав усіх: старий чи кволий,
Чи у юнацьких ще літах
Чоловіків усіх до купи
І там про нас усе сказав:
Що Гітлеру лизали дупу,
Поки він з німцем воював,
Що ми хотіли відсидітись,
Але він нам не дасть цього.
Тож маємо провину змити
Своєю кров’ю. За його
Велінням нас пошикували.
Тут кинулись жінки було
Порятувати, щось кричали
Про п’ять калік на все село.
Що той он хворий, той каліка,
А той ще, навіть, не доріс.
Та офіцер не слухав крику,
Та лише посміявсь зі сліз.
Велів принести одежину
І хай подякують йому,
Бо має право, як скотину
На бійню гнати. Й по всьому.
Принесла тітка куфайчину
Якуюсь дядькову стару
Та з їжею легку торбину
Передала мені до рук.
Як час на збори закінчився,
Під дулами погнали нас
Туди, де досі бій точився,
Лунали вибухи щораз.
Надвечір до Дніпра пригнали,
Спинили, дали відпочить,
Поки самі щось виясняли.
Аж бачу: ще таких сидить
То там, то там. Нагнали люду,
Мабуть, із навколишніх сіл.
Ніхто не знав, що з нами буде:
Пошлють у бій, відправлять в тил?
Вночі докупи всіх зігнали ,
І вийшов генерал, який
Сказав усе, що ми вже знали,
Про те, хто, власне, ми такі.
Що, знову ж, змити кров’ю маєм
Перед Вітчизною вину.
І він завдання покладає:
Туди (десь на Дніпро махнув),
Здолавши річку, вийти,
Піднятися на схил крутий,
Німецькі там заслони збити.
А далі уже вступить в бій
Піхоти головна частина.
А, як хто плавати не вмів,
То сам придумати повинен
На чому б річку переплив.
А зброя? Зброю здобувайте
У ворога, в бою візьміть.
- Годину підготовки дайте!-
Це офіцеру, що стоїть
У нього збоку. Та й подався.
А ми під дулами взялись
Шукати, хто б до чого вдався:
Десь дошки та дрючки знайшлись,
Хтось до куфайки пхав солому ,
Надіючись, що допливе.
Хтось прошукав дарма та й кинув,
Як Бог дасть, може виживе.
Я ж плавав в річці ще з малого
З весни й до самих холодів,
Тож не шукав собі нічого
І так тримався на воді.
А за годину нас погнали,
В холодну воду люд пірнув.
Та під прицілом всіх тримали,
Аби ніхто не повернув.
Хтось не повірив, що у нього
Стріляти візьмуться «свої».
Отримав кулю і, небога,
Навіки зник у течії.
Почувши постріли, схопились
І німці. Вдарив кулемет.
Усе навколо освітилось
Від ними пущених ракет.
А далі все, як в сні дурному.
Із пагорбів вогонь рясний,
Гармати вклинились по тому
І хто живий, хто не живий
Вже годі було розібрати.
Один за одним йшли на дно.
До того берега дістатись
Лиш декільком було дано.
Із сотень тих, що їх зігнали
Із навколишніх сіл сюди.
Не знаю, що порятувало
Тоді мене з тії біди.
Як я доплив, на берег вибрів,
Під кручу, скулившись, заліз.
А у Дніпрі народ ще гибів.
У мене ж ані слів, ні сліз.
Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
І сам від холоду дрижу.
Уже й скінчився грім ворожий.
А я усе сиджу, сиджу.
Боюся, навіть , ворушитись.
А раптом німець зазирне.
А тут нема куди подітись
І смерть тоді вже не мине.
Аж тут ударили гармати,
Тепер з тієї сторони
Снаряди стали пролітати
І густо падали вони
Там, звідки німець бив нас досі.
Земля аж билася в корчах.
А в мене сивіло волосся,
Бо розуміти я почав,
Що нас для того в бій погнали,
Щоб взнати точки вогневі.
На вірну смерть людей послали,
Де мертвим заздрили живі.