ЕПІТАЛАМА, НАПИСАНА В ЛІНКОЛЬНЗ ІННІ

Вже схід осяяв неба синь;
Встань, наречена, ліжко це покинь –
Вже не самотня в нього ти вернешся:
Донині ще було воно сумним
З твоїм відбитком, як в могилі, в нім;
Та вже плеча там іншого торкнешся.
Із простирадла звабні стегна ці
Звільни, бо вже як знов його накинеш,
Тут іншого ти стрінеш,
Що був незнаний – й вже рука в руці.
Нема, ніж радість, кращого з убрань –
В цей день у славі жінкою постань.

З вас кожна – лондонок – в собі
Таїть все наше золото й скарби;
Ви ангели й самі, та із собою
Ще тисячі їх приведете в дні,
Коли весільні зазвучать пісні,
Щоб вже навік розстатись із журбою.
І квітами, і брошкою убір
Прикрась, щоб чару більш було в обнові:
Поживу дасть любові
У нім квіт Флори й Індії сапфір;
Блаженство будеш мати з цих надбань –
В цей день у славі жінкою постань.

Й ви, безтурботні пустуни,
Мазунчики, сенаторів сини,
Умільці жарт чужий, як свій, явити;
Й сільські, що лиш худоба люба вам;
Й ви, що собі скит знань обрали, й там
Вже майже від зубрінь гермафродити, –
Сюди погляньте, як у храм веде
Її жених – й вже на лужок ступає,
Що в квітах потопає,
Й збентежена так всім, що її жде:
Не треба страху, й сорому, й зітхань –
В цей день у славі жінкою постань.

То ж, храме, двері відчини
Двостулкові – нехай ввійдуть вони,
Щоб тут, в тобі, магічно поєднатись;
Й твоїй, найненаситнішій з утроб,
Щоб потім й тіло їхнє, і їх гроб,
Як вже батьків візьмеш, могли дістатись.
Й ви відсьогодні жінка й чоловік,
Ділить на двох вам і здобутки, й втрати;
І вже не роз’єднати
Союз сердець двох, скріплених навік;
Й ви один одному – найкраща дань:
В цей день у славі жінкою постань.

Зимою в тім відрада дня,
Що дуже швидко ніч його зміня,
Й ждуть інші втіхи, ніж бенкет і гості;
Забави інші, ніж в танку кружляти,
Й себе не лиш кокетством забавляти, –
Та сонце десь застряло в високості,
Хоча його й швидкий зимою біг;
Й затримка враз; та все ж не зупинилось,
Й до заходу схилилось,
Й на землю сутінок вечірній ліг;
Згаса вже день у мороці смеркань –
В цю ніч у славі жінкою постань.

Зоря вечірня з неба вам
Шле промінь свій; чому ж у ліжко там
Їй не лягти самій теж? Припиняйте
Грать, музиканти; й, танцюристи, йдіть:
В спочинку собі втіху вже знайдіть;
І, хоч себе до звірів не рівняйте,
Та й ті після тягот всіх дня й пригод
Вночі все ж від турбот себе звільняють
І в лігвах починають
Труди вже інші, повні насолод;
Йдеш дівою – й вже інша з нього встань:
В цю ніч у славі жінкою постань.

То ж поясок свій розв’яжи
Й на вівтарі любовнім цім лежи,
Мов жертва ніжна; хай спаде додолу
Яскравий і розкішний твій убір;
Це дня наряд, щоб чарувавсь ним зір, –
Тебе ж, мов істину, зріть краще голу.
Для цноти лиш могила – ця постіль,
Й колискою стає чеснотам жінки:
Блаженства всі відтінки,
Незнані ще, ти винесеш звідтіль;
Й це будуть найсолодші з твоїх знань –
В цю ніч у славі жінкою постань.

Й жених цієї миті жде
В утіх передчутті, що в ній знайде;
Вона ж його чекає вже на ложі;
Мов жрець до вівтаря, й він так спішить,
Щоб, ставши на коліна, потрошить
Свою овечку. Небо й сили божі,
Їй дайте радість – й потім її сон
Благоговійний хай заколисає;
Й хай сонце вись осяє,
Коли проснеться. Й так без перепон,
Без втрат досягши сповнення бажань,
В цю ніч у славі жінкою постань.