Онук прибув в село до дідуся.
Чого у місті в спеку ту сидіти?
В селі ж завжди знайдеться, що робити,
З’їжджається тут дітвора уся
До дідусів і до бабусь своїх.
Отож воно улітку оживає.
Малеча по усюдах всіх гасає
І спробуй ще у дім загнати їх.
Отож Миколка, звався так онук,
Прибув уперше у село до діда.
Що то- сільське життя іще не відав,
Приїхав спочивати від наук.
Дідусь Миколку радісно зустрів,
Бо в хаті сумно одному сидіти.
А тут онук! Як тому не радіти?
Батьків на ранок за село провів
Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
Хоч господарства – кури, кіт, собака.
Та на городі ще робота всяка.
Але найперше – вже поспів горох
І його можна рвати і лузати.
Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
Хоч там не будеш цілий день сидіть.
- Ходім, онучку, трохи погуляти
Над річку. Може схочеться пірнуть.
Вода якраз прогрілася доволі,
Вже дітлахи там плещуться півголі.
Ходім-ходім та плавки не забудь.
Пройшли до річки. Плюскотить вода,
Шепоче щось у очеретах вітер.
Яскраве сонце з піднебесся світить,
Милується, у річку загляда.
Пташки у осокорах гомонять.
Від річки віє легка прохолода
Аж хочеться ускочити у воду.
- Як річка зветься? – став онук питать.
- О, річка Вовча зветься з давнини.
- А чому Вовча? Тут вовків багато? –
Миколка став навколо озирати.
- Та ні, давно вже зникли тут вони.
Отож не бійся. Хоч раніш було,
Казали люди, тут вовків багато.
Могли і на худобу нападати,
Узимку зазирали і в село,
Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
- То назва річки від вовків отих?
- Не від усіх. Від однії вовчиці.
- Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
- То давай сядем там он на травичку,
Опустим босі ноги у водичку…
Ріка собі у далеч десь біжить
І жебонить, колише вербам віти,
Мов хоче теж розповісти про те.
А, може, про безмежний рідний степ.
Та мову річки важко зрозуміти.
- Було то все у той далекий час,
Як у степах цих люду було мало.
Татари – ті над морем проживали,
Ордою набігали раз по раз.
Тож люд все більш на півночі селивсь,
Тулились села одне до одного,
Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
Коза́ки вже пізніше узялись.
Хоч у той час також козакували.
Збиралися собі в малі гурти,
Щоб полювання у степах вести,
Рибалити. Між них й такі бували,
Що грабували людність на шляхах.
Такий був час. Такі бували люди.
Це вже яка душа у кого в грудях –
У кого добра, а чия – лиха.
Так от, жив хлопець у однім селі
Під Києвом. Робив собі на пана.
Жилося людям, наче й непогано,
Трималися батьківської землі.
Урядник панський їх не діставав,
Старий вже був і мудрості набрався.
Даремно до людини не чіплявся,
Тож люд його за те і поважав.
Та час прийшов і той старий помер.
Прибув від пана молодий, гарячий,
Який себе заледь не паном бачив.
Не стало у селі життя тепер.
На панщину ганяв, коли захоче.
Бурчали люди та все по кутках,
Відкрито не давав казати страх,
Боялись йому глянути у очі.
Микола – саме так той хлопець звавсь,
Робив роботу мовчки, не жалівся.
Жив сам-один, ще поки не женився
І надто усім тим не переймавсь.
Аж поки якось тин собі латав.
Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
- Я норму відробив свою. Доволі.
- Хіба про норму я тебе питав? –
Урядник враз почервонів, мов рак,-
Кидай усе й мерщій робити в поле!
Цього уже не витримав Микола:
- Я відробив своє. Вже не піду!
- Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
Та я тебе, псяюка отака,
За то зі світу білого зведу!
Та й усмуружив хлопця по спині,
Що аж сорочка репнула на ньому.
Микола того б не простив нікому.
Хоч той сидів високо на коні,
Схопив його під пахви в дві руки
Й об землю гехнув, аж пішло луною.
Упав на землю, наче купа гною.
«Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
Майнула думка,- Що його робить?
Тікати треба, поки не оклигав.
Бо переверне все догори дригом,
Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
Микола хутко склав у торбу речі,
Накинув перше, що вхопив на плечі,
Сів на коня урядника й помчав.
Спочатку не подумав і куди,
Кінь сам на південь повернув у Поле.
У тих краях ще не бував Микола.
Та де ще рятуватись від біди?
Чував, що люди в тих краях живуть,
Хоч від орди часом, бува, страждають,
Але при тому вільну-волю мають.
Там його панські слуги не знайдуть.
З думками тими їхав день по дні,
Ночами в балках вогнище розводив.
Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
Бувало, грушки-дички лиш одні.
Спочатку все навколо озиравсь
Аби для когось здобиччю не стати,
Але яко́сь поволі став звикати.
Тому, мабуть, татарам і попавсь.
Ледь тільки з балки вибрався зрання,
Як з-за кущів татари налетіли,
Арканом руки в одну мить скрутили
І полетів небога із коня.
Татари щось галайкали кругом.
«Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
А далі із землі його підня́ли
Та і погнали у байрак бігом.
В байраку ще таких же підняли,
Десь у степу нещасних їх напали.
Усіх одною купою зв’язали
Та і на південь степом повели.
Той шлях Микола добре пам’ятав.
Нещасні ноги до крові збивали,
За день у роті й рісочки не мали,
Води в татар ніхто і не питав,
Бо враз заробиш батога тоді,
А то ще й списом можуть поштрикати.
Микола був надумавсь утікати,
Та як втечеш і головне – куди.
Пригнали їх у стійбище своє,
Яке аулом ті татари звали.
Тут врешті полонених розв’язали
Та розібрали миттю де чиє.
Микола до татарина попав,
Якого полонені всі боялись,
Бо інші всі за батоги хапались,
А саме він списом усіх штрикав.
Жилось в аулі всім нелегко їм,
Хоч тут поїли їх і годували.
Здається, що на продаж готували,
Бо на слуху постійно було «Крим».
Звідсіль нелегко було утекти,
А з Криму того й думати даремно.
Тікати треба! Уночі, як темно,
Бо саме місяць в небі не світив,
Микола собі руки розв’язав,
Із ями виліз, де вони сиділи.
Питав і інших, але не схотіли,
Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
Ох і дарма! Уже на другий день
Татари його виловили в полі.
В дорозі познущалися доволі –
Від батогів не дінешся ніде.
А вже в аулі на очах у всіх
Пошматували спину аж до крові.
І вкинули його до ями знову.
Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
Та хлопець він здоровий, молодий,
Оклигав, став поволі оживати.
Та думки не полишив – утікати,
Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
Коли відчув достатньо в собі сил,
Втік серед ночі, у степу таївся,
З татарами у піжмурки водився,
Які кружляли в пошуках навкіл.
На третій день таки його знайшли.
Із криками страшними налетіли
І тут же до безпам’яті побили.
Такого й до аулу привезли,
Що виживе – не впевнені були,
Покинули на сонці – хай конає.
Щоб знали – втікачам отак буває.
Ворони вже кружляти почали,
Гадаючи, що то пожива їм.
Та він очуняв вже під самий вечір.
Татари десь кричали недалечко.
Поворушився, збіглися над ним,
Погелготіли. Щось один сказав.
Якби ж то мову ту Миколі знати,
До чого себе треба готувати.
Тут хтось прийшов, води йому подав.
Микола випив. Розійшовсь туман.
Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
І чує рідне: - Та віддати хочуть
У чабани тебе. – То не обман?
Така покара… - Не радій дарма.
Як утекти надієшся – забудься.
Вони такого в чабани не пустять,
Скалічать перше. Там надій нема.
- Надія є завжди, - прошепотів,-
І знов закрив сльозаві свої очі.
Прокинувся уже посеред ночі,
Піднятися на ноги захотів.
Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
Дивився з сумом на зірки у небі
Та все молився Господу про себе.
А вранці знову круг татар зібрав.
Схопили та притисли до землі.
Поки одні нещасного тримали,
Другі ножами п’яти шматували,
Як їм господар бранця повелів.
У рани стали волос напихать.
А потім все старанно зав’язали,
Зарубцюватись ранам отим дали
Так, щоб без болю він не міг ступать.
Як рани врешті добре затяглись,
Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
І з криками в аул свій полетіли,
А він один із болем залишивсь.
Ходив, ступав, кривився весь від болю.
Такий далеко, дійсно не втечеш,
Коли воно штрикає і пече.
І, наче й воля, а таки неволя.
Із часом звик. З отарою ходив,
Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
Овець тих пестив, наче малі діти.
За зграями за вовчими слідив.
А якось він сидів у курені,
Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
Чи то господар врешті-решт провідав?
А то якийсь татарин на коні
До самої отари підлетів,
Вхопив вівцю, звалив перед собою.
Микола, наче привчений до бою,
Метнув гирлигу. У коня хотів,
Та злодію дісталось по спині
І він, як лантух, із коня звалився.
Микола дочалапав, придивився
Чи диха той, чи, може, уже й ні.
Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
А злодій без свідомості валявся.
Миколі шлях до втечі відкривався,
Якого він давно уже чекав.
Зібравши миттю все добро своє,
Зліз на коня й погнав по степу чвалом
Туди, де воля справжняя чекала,
Якщо вона, звичайно, десь ще є.
Тримав на північ напрям кілька днів,
Назад все на погоню озирався.
Здавалося, за ним ніхто не гнався.
Чи, може, то він сам того хотів.
Безмежний степ навкруг його лежав,
Трава суха під вітром шурхотіла.
І він, і кінь напитися хотіли,
Але річок він поки не стрічав.
Та що річок, хоча б який струмок.
Аби вода. Та де його узяти.
І їжі було в нього не багато.
Тож голова аж пухла від думок:
А далі як? А як наздоженуть?
А як води не стріне на дорозі?
Коня нагодувати він ще в змозі,
А без води десь упаде, мабуть.
Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
Щоб на думки лихі не спокушатись.
Уже і сил не було поспішати…
Аж раптом, понад яром проїжджав,
Кінь миттю схарапудився й рвонув.
Микола сонний не чекав такого
І сторчака у яр скотився з нього,
Поміж кущі колючі шугонув.
Устиг лише помітити, як вслід
Коневі сірі тіні шугонули.
«Вовки», - миттєво в голові майнуло
І потемнів в очах одразу світ.
Очуняв вже надвечір. Почекав,
Як в голові не стало колотити.
Задумався: а далі що робити?
Він без коня в степу, вважай, пропав.
Але себе одразу ж осадив,
Зібрався з духом…та й почовгав далі
На північ, де зоря йому моргала,
Хоч кожен крок зі стогоном робив.
Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
І далі йшов, де тільки брались сили.
Світило сонце, зорі мерехтіли,
А він собі зламатись не давав.
Найбільше спрага мучила його.
Просив у Бога всю дорогу пити,
Хоча б маленьким дощиком полити,
Та Бог, неначе і не чув того.
Коли вже зовсім не лишилось сил,
Ще повз поволі, до землі тулився.
Вже не просив нічого і не злився,
Не чув нічого, що було навкіл.
Аж доки й не накрила чорнота…
Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
Бо біля нього дівчина вродлива,
Вона до нього прихилилась та
Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
І справді – хтось облизує лице.
Розплющив очі – «Господи, не це!»
Вовк сірий в очі зазирає прямо.
Він не злякався лиш прошепотів
Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
Чого від нього ця тварина хоче?
А вовк його за комір ухопив
І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
Микола зовсім і не опиравсь
І, навіть, помагати намагавсь.
Душа якесь вспокоєння відчула.
Втомився вовк, спинився відпочить
І так печально дивиться у очі,
Неначе щось сказати йому хоче.
Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
Як придивився – то ж не вовк, а то
Вовчиця, молоко із неї капа.
Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
А захистити не зумів ніхто.
Отож вона і мається. Однак,
Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
Чи нору хоче вирити отак?
Вовчиця риє і земля летить
З-під її лап на всі чотири боки.
Микола ледь живий за кілька кроків
В безхмарне небо дивиться, лежить.
Дощу прохає в пана Бога знов,
Хоча б краплину губи промочити.
І раптом…десь взялося дзюркотіти.
Невже струмок? Безсилля поборов,
Перевернувся, глянув у той бік,
Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
Якось зуміла до води дориться
І із нори струмок маленький тік.
Підповз Микола, губи умочив.
Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
Вовчиця воду добула для нього
І він вже пив її холодну, пив.
Де та вовчиця ділася тоді,
Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
З свідомістю чого лиш не буває.
Та він не думав, так воді зрадів.
Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
А може то привиділось йому.
Та був струмок, вода в струмку тому,
Ніхто на світі кращої не знає.
Оклигав трохи та і знов пішов
Вслід за струмком, який котив , мов грався,
Десь із струмочком із другим з’єднався,
Собі дорогу у степу знайшов.
Петляв струмок той по степу весь час,
Немов шукав найлегшої дороги.
Микола йшов, тримався біля нього,
Щоб не шукати воду кожен раз.
Незчувся, як струмок рікою став,
Збираючи потоки по дорозі.
Свій сон чи яв забутися не в змозі,
Він оту річку Вовчою назвав.
Ішов він довго, осінь вже прийшла.
Вже час було пристанища шукати,
Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
А досі ні хатини, ні села.
Та і куди йому тепер іти?
Чи до панів, чи до татар вертати?
Надумався землянку збудувати,
Десь біля річки балочку знайти.
Щоб і гайок поблизу був якийсь,
І щоб житло у очі не кидалось.
Рибачилось щоб там і полювалось.
Отож знайшов таке та й зупинивсь.
Хоч і каліка – руки ж золоті.
Зробив собі, що в господарстві треба,
Дичини вдосталь настріляв для себе.
Тут же навкруг несходжені путі
І дичина не лякана зовсім.
Лови її хоч голими руками.
І з річковою рибою так само.
Тож до зими запасся він усім.
А по зимі хатинку став тулить,
Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
Але ж який другий він вихід має,
Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
- Що ж було далі? – смикає Миколка.
- А далі… Прибуло до його полку…
Чоловіків з десяток і жінок –
Утікачів до нього забрели,
Спросилися та й стали поряд жити,
Рибалити із ним та звіра бити,
У балці тій хатки собі звели.
Хоч і маленьке та усе ж село
Над Вовчою з’явилось під Самару.
Хай поряд воловодились татари
Та лихо стороною обійшло.
- А звідки ти, дідусю, все то взнав?
З тих пір минуло вже років чимало.
Мабуть, села того давно не стало,
Бур’ян по тих хатках повиростав.
А то спитати я хотів би ще:
Хто він тобі, що все про нього знаєш?
Від тих подій і сліду вже немає,
Хіба що річка, ось вона – тече.
І лагідно всміхнувсь до нього дід:
- Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
Аби своїм онукам розказати,
Миколко - з нього починавсь наш рід.