Сидить старий вже зовсім сивий дід
На лавці та онуків поучає:
- Ви знаєте, який великий світ?
Не знаєте? Зате я добре знаю.
Бо де ж я тільки в світі не бував –
В Хозарах, і в Булгарах, і у греків.
Із ким я тільки-но не воював,
Ходив в походи за моря далеко.
Батьківський меч – єдиний спадок мій
Мені поміг багатства заробити.
На старості і терем маю свій,
І є що залишити своїм дітям.-
Старий задумавсь, мабуть, пригадав
Бої й походи, радості й печалі.
А із онуків кожен заглядав
Йому у очі та чекав – що ж далі.
І от найнетерплячіший смикнув
Старого за рукав його свитини:
- Дідусю, чи про нас ти не забув?
Та ж розкажи хоча би про єдиний
Найбільш цікавий у житті похід.
- Найбільш цікавий?! – дід на мить задумавсь,-
Тоді мені було сімнадцять літ…
Ох, ці сімнадцять! Як згадаю – сумно…
Куди тепер поділися вони,
Як ми могли усе, чого хотіли?
Ми прагнули всі крові і війни.
І смерті в очі зазирали сміло.
Нам – росіям несолодко жилось
Тоді у нашім прабатьківськім краї.
Бо ж плем’я угрів по землі пройшлось,
Воно ж лиш смерть позаду залишає.
Спалили наші села і міста,
Змогли ми, правда, Хорсунь відстояти.
Та смерті дух навколо ще витав.
Вони хотіли іще Київ взяти,
Але Олег того не допустив.
Отож ,велику данину узявши,
На захід Альмош з уграми побрів,
В спокої полишивши землі наші.
Олег уже й до того вимагав
Від росіїв і родіїв покори,
Лиш Київ стольним градом бути мав,
Отож і Хорсунь й Переяслав скоро
Під свою владу міцно перебрав,
Каганів наших змусив покоритись.
Хтось покорився, хтось під меч попав,
Хтось мусив на чужі краї дивитись,
Щоб там свою державу збудувать,
Чужі народи силою скорити.
Пішли – про них і досі не чувать.
Мабуть, зустрінемся на тому світі.
Каган наш Івор в Хорсуні сидів.
Брати його вже подались по світу,
Шукаючи отих самих країв,
А Івор якось думав усидіти.
Якби ж не угри…Принесли розор
У роський край, усе потолочили.
По краю слідом прокотився мор,
Бо ж поховати швидко всіх не вспіли.
Олег отим не надто переймавсь,
Для нього Київ важливіш здавався.
А Івор, хоч за все разом хапавсь,
Поправити хоч трохи намагався
Та все дарма. За літом літо йшло,
А села досі пусткою стояли,
Людей у місті мало теж було.
Багатші – ті до Києва втікали.
Отож надумавсь Івор у похід
До греків – злата-срібла прихопити,
Царград отой пошарпати як слід.
Забули вже, як від русі тремтіти!
І кинув клич аби зійшлася русь,
Яка готова у похід за море.
Зійшлось багато, скільки – не берусь
Сказати. Та на Росі скоро
Зацюкали сокири. Із дубів,
Що їх слов’яни брались нам сплавляти,
(Ну, то з дитинства кожен рус умів)
Міцні, надійні лодії справляти.
І скоро вже з півсотні їх, мабуть
На хвилях Росі вільно колихались.
Збирався кожен у далеку путь
І їжею, й водою запасались.
А в середині літа відпливли,
Спустилися Дніпром аж до порогів.
Ви ще ніколи там і не були
Та ж чули, мабуть? То важка дорога.
Пройти пороги треба ще зуміть,
Ті камені, що русло перекрили.
Вода навколо і реве, й шумить,
На камені жбурля човни щосили.
Тож, де водою поміж каменюк,
Де й волоком по березі всі разом
Під той страшний води шалений гук
Пройшли пороги ми, хай не одразу.
Зітхнули лиш як гук той став стихать
Десь за спиною. Далі тихим плавом
Змогли, нарешті, Хортича пристать,
Де дуб стоїть відомий достославний.
Його ніхто із русів не мина,
Бо ж Хорс його із жолудя злеліяв,
Жерці говорять. Та й не дивина -
Такий, що і півсвіту обігріє.
Там ми півнів у треби принесли,
Щоб Хорс нам легку виправив дорогу.
А далі плавом вниз Дніпром пішли,
Під захистом могутнішого бога.
Як уже вийшли з течії ріки
В лиман, то біля берега спинились.
У лодіях заклеїли дірки
Аби бува у морі не втопились.
Вітрила перевірили і все,
Бо ж в морі, точно не до того буде.
Бува, далеко вітер віднесе
У море, де вода одна повсюди.
Там кожна дірка на погибель всім.
У морі з цим не можна жартувати.
Бо ж лодія – то, наче рідний дім,
Що захистить і зможе врятувати.
А далі Івор – от уже мастак
До всяких різних хитрощів, повідав,
Що на Царград ми підемо не так,
Як зазвичай. Повернемо на південь
Аби ромейський Хорсунь полякать.
Вони ж, звичайно, тільки про нас взнають,
Встигають вістку у Царград послать.
Приходимо, а там уже чекають.
Тож десять лодій наш каган послав
Тих вісників у морі захопити,
Сам на округу хорсунську напав.
На Хорсунь той нема чого ходити –
Високі мури, спробуй їх візьми.
А от в окрузі здобичі багато.
Поки округу розоряли ми,
Ті встигли свого вісника послати,
Гадаючи, що ми такі дурні.
Та наші його в морі захопили.
Десь досі він покоїться на дні.
Ми ж, в розпачі, неначе, відступили
Й, «рятуючись», на північ подались.
Коли ж з очей із хорсунських сховались,
До берега на захід подались,
З своїм десятком лодій поєднались.
Стрибожі внуки гнали легко нас
На захід, доки й берега уздріли.
Та приставати берега не час,
До ночі ми далеко морем пли́ли,
Лиш в темряві до берега прийшли,
Аби в глухій місцевості спочити.
Тут наші вої вже колись були,
Тож знали, де сховатися від світу.
А на зорі вітрила підняли
І в море знов з лихих очей подалі.
Як втомляться вітри в вітрила дуть,
Тоді ми всі на весла налягали,
Лише по Хорсу визначали путь.
Коли ми до Месемврії дійшли
І на ніч стали там відпочивати,
Розвідники нам вісті принесли,
Що Івор аж зібрався танцювати.
Чутки ходили в селах і містах,
Що сутужно якраз ромеям нині.
Бо агаряни на своїх човнах
Прийшли із моря ледве не під стіни
Царг раду. Тож відбитися від них
Послали кораблі усі, що мали.
Ніхто від нас град стольний не стеріг,
Загрозу з боку іншого чекали.
Тож, аби дарма не втрачати час,
Ми вже пішли вздовж берега відкрито.
Ромеї хай дізнаються про нас,
Нема в них сили аби нас спинити.
І запалали села і міста,
Які нам по дорозі зустрічались.
Ми оббирали всі їх дочиста
І знов пливли, і знову зупинялись.
У лодіях вже й місця не знайти,
Від здобичі нема куди ступити.
Але назад ніхто не хоче йти,
Бо ж можна іще більше захопити.
В Сілімврії, щоправда, вість прийшла,
Що голови нам трохи остудила.
Не вся ескадра грецька геть пішла.
Вони з десяток кораблів лишили
Аби Царгород з моря захищать.
Супроти нас – то завелика сила,
Бо ж їхній човен з нашим не зрівнять,
Вони б, як кошенят нас потопили,
Коли б зустріли. Але йти назад,
Коли усе так вдало розпочали?
Помножити хотілося стократ.
Тож ми на флот ромейський не зважали.
Щоправда на Царград, все ж не пішли –
Даремно лише сили витрачати,
Але ромеїв обдурить змогли.
І знову Івор. От уже завзятий.
Рішив, дарма вздовж берега іти
Туди, де наші вже колись бували.
Надумався на південь повести,
У Мармурове море, де стояли
По березі і села, і міста.
Там ворог не бував, мабуть, ніколи.
І кожен стільки б здобичі дістав,
Що заздрили б тому усі довкола.
Отож, щоб греків знову одурить,
Ми вийшли в море, стали проти граду,
Хай ворог наші лодії узрить
І думає, як з нами йому зладить.
Закриє Суд залізним ланцюгом
І кораблі свої що нас чигають.
Хай дивляться зі стін на нас зі злом
Бо ж скільки нас – вони того не знають.
А ми діждались ночі і тихцем
Під протилежним берегом пробрались.
А вранці із веселим вітерцем
За здобиччю, за золотом пода́лись.
Лишили в морі на виду у всіх
З десяток лодій, щоб лише виднілись.
Нехай ромеї дивляться на них
І думають, що ми ніде не ділись.
Поки ті дурні насміхались з нас,
Мовляв, прийшли та облизня спіймали,
З протоки вийшли в море ми якраз
Й до берега південного пристали.
А тут палаців за одним другий,
Ми золото складати не встигали,
І залишали слід кривавий свій,
Бо всіх, кого лиш бачили, вбивали.
Рабів з собою взяти не могли,
Для викупу часу́ у нас не бу́ло,
Тож не жаліли і не берегли,
Аби не скоро тут про нас забули.
Два дні спочинку не було у нас ,
Два дні в диму й пожарищах метались,
Текла ромейська кров і не спинялась,
А вже на третій Івор дав наказ
Всім лодіям збиратися докупи,
Бо маємо негайно відпливти.
Всі майже вчасно встигли підійти.
Лише п’ять лодій не вернулись з групи,
Яку Ровальд на захід десь повів,
Туди, куди усі ми не дістались.
Мабуть, набрати більше намагались.
Ровальд завжди найбільше всіх хотів.
Ах, звісно, ви ж не знаєте – Ровальд –
То був племінник Івора. Нестримний,
Завжди на воїв обзивався, гримав,
Не слухавсь ні наказів, ні порад.
От і тепер, взяв лодії свої
Та і подавсь ромеїв грабувати,
Хоч чув, коли потрібно повертати
Та вздрів, напевно здобичі тії
Багато, тож про все умить забув.
Жадоба йому очі засліпила,
Нагарбати – бажання охопило,
Нічого і не бачив, і не чув.
Коли минув уже належний час,
А лодії Ровальда не з’явились,
На Івора всі пильно подивились,
А він поглянув у той бік ще раз,
Звідкіль Ровальд давно мав підійти
Й махнув рукою в море - відпливаєм!
То, значить, ми Ровальда не чекаєм?
Як поспішить, ще встигне нас знайти.
На весла усі дружно налягли
Аби хутчій від берега подалі.
Ми Івора нічого не питали,
Бо ж всі у ньому впевнені були.
Як уже зовсім берег зник з очей,
Побачили ми здалеку вітрила.
Ромейські кораблі до нас спішили,
Зловити сподівалися, ачей.
Ми то їх бачим, а вони нас ні,
Бо ж ми вітрил своїх не піднімали,
А лодії низькі вода ховала.
Вітрила скоро й зникли в далині.
Ми ж розвернулись й хутко подались
До Цареграду, бо ж дорога вільна.
Якщо там перепона – то не сильна.
Вітрила над човнами піднялись
Й стрибожі внуки хутко нас погнали
На північ, повз ромейський стольний град.
В надії озиралися назад,
Товаришів своїх іще чекали.
В протоці стріли кілька кораблів
Ромейських. Вони наших пантрували,
Щоб нам на поміч не пішли, бувало.
На них напасти Івор нам велів.
Але вони, лише уздріли нас,
Одразу в Суд сховатися помчали.
Ну, ми за ними вже тоді не гнали
Аби даремно не втрачати час.
Із нашими з’єднались і пішли
По гладі моря повні срібла-злата.
Знайдеться, чим нам Русь подивувати…
- А тих, що залишилися, знайшли?-
Спитавсь один онук. – На жаль, нікого…
Уже було по тому кілька літ,
Коли з Олегом ми пішли в похід
На Цареград, ледь не ввірвались в нього.
Олег щита їм до воріт прибив
І договір примусив підписати.
Так от, між іншим, нам вдалося взнати,
Як Ровальд через жадібність згубив
Своє життя, життя тих руських воїв,
Які за ним, довірившись, пішли.
Усі отам на березі й лягли,
Мов скошені кривавою косою.
Ромейський воєвода всіх велів
Побити, а кого в полон узя́ли,
То на хрестах над шляхом розіп’яли.
Такі були на те ромеї злі.
А воєвода потім розписав,
Яку здобув він славну перемогу,
Що жоден ворог не утік від нього
І він усіх належно покарав.
Та хай йому… Я ж зовсім не про те.
Були часи і справи були славні.
Хто пригадає про літа ті давні?
От ви до моїх літ доживете,
Отож онукам і перекажіть
Все, що від мене нині ви почули.
Щоб не забулися діла минулі,
У пам’яті їх, дітки, збережіть.