І.

Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…

________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний