ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
2024.05.02
12:35
Велике пошанування до батька й матері,
бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого…
Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою,
навіть якщо живеш милостинею"
Раббі Шимон бар Йохай
Давно це сталось. Тоді, як в І
2024.05.02
11:03
Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина І (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина І (V)
І.
Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…
________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний
Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…
________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію