Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

В усьому, що стосується музики, своє становить у нас якийсь надзвичайний виняток: його в нас майже зовсім немає. Концерти й опера, твори й творці, капельмейстери й учителі, співаки й музиканти – усе чуже. Ми настільки звикли до цього порядку речей, що ніколи не відчуваємо його ганебності, анітрохи не думаємо про його зміну. Якщо інколи й з’явиться щось своє, то ми або його знати не хочемо, або добродушно змішуємо з усім, що взято в інших на прокат. Достеменну самостійність розрізняємо якнайбільш тяжко і рідко.
Школа, яку заснував недавно Г. Я. Ломакін, також явище, котрого в нас ніколи ще не бувало. Ніхто не думав про справжнє музичне виховання нашого народу, ніхто ще не розчиняв йому настіж дверей, ніхто не присвятив йому всього свого часу і таланту. Та ось тепер існує Безкоштовна музична школа; за кілька місяців вона вже у змозі давати такі концерти, що їх усі визнали за прегарні, – це факти, яких не забуде історія і яких вона ніколи не змішає з безліччю інших, мізерних і мало важливих музичних явищ сучасності. Що ж бо наша публіка?
Правда, обидва концерти нової музичної школи мали величезний успіх, і при цьому відбулося все, що зазвичай слугує задоволенню, увазі й навіть симпатії публіки: була і повна зала, були й нескінченні виклики, була і вперта вимога повторити деякі п’єси, була і подарована капельмейстерська паличка, були й похвали газет – усе було. Та що ж бо далі? Нічого, як завжди. Публіка лишилася задоволеною ці рази, лишиться задоволеною і згодом. Нехай прийдешнього року чи, мабуть, ще багато років поспіль повторюються такі ж точно концерти: щоразу знову буде в залі багато люду, усі знову прийдуть у щирий захват і виразять його в нескінченних оплесках. Але ж так було багато разів і раніше. Г. Я. Ломакін іще до нинішнього року з’являвся перед публікою з дивовижним хором, який він склав і навчив. Та що ж бо з цього? Окрім приємно проведеного вечора, тут не виходило жодних результатів чи наслідків. Ані музичні поняття, ані смаки, ані вимоги ні на волосину не змінилися. Отже, публіці, по суті, до всього цього діла немає: як п. Ломакін не надумає давати ще нові концерти, ніхто про них і не згадає, ніколи про них і спомину не буде. Отож на публіку нíчого і розраховувати: окрім її присутності й схвалення, від неї нема чого очікувати. Треба, аби школа сама собою йшла до своєї справжньої мети, аби їй було цілковито ясно, щó вона є, нащо вона потрібна і які її завдання. Можливо, вже років 30 існує в нас майстерне учительство Г. Я. Ломакіна. Хто в ці роки не перебував у його класах або під його орудою! Скільки пройшло через ці класи людей кожного прошарку і віку! Чи здійснився через це який-небудь музичний розвиток у нас, чи просунулося в усіх цих людей художнє розуміння, чи рознеслися вкупі з ними по цілій Росії зерна для майбутніх врун? Ні, за 30 років вони нічого не виробили, нічого не посіяли й не виростили. Хіба не те ж саме очікує й теперішню школу?
Ми надзвичайно здібні до музики; нинішні концерти нової школи відмінно доводять це.
За кілька місяців у нас здатний утворитися такий хор, на який в інших місцях потрібно б було, можливо, кілька років. Він слухняно і талановито підкорюється майстерній руці, яка береться ним керувати, він готовий усе виконати, готовий дійти до всілякої досконалості, та якщо забрати керівну руку, усьому відразу ж кінець, усе зникає. Він – чудове знаряддя, але треба, аби він був у чиїхось руках; сам по собі він і німий, і безплідний. Якби сьогодні Г. Я. Ломакін перестав бути на чолі такого хору, якби він покинув музичну школу, завтра ж і хор, і школа пропадуть, як усе в нас пропадає, де немає однієї людини, яка наважилася все взяти у свої руки й усе провадити. Завтра ж і від хору, і від школи не залишиться жодного сліду, мовби їх ніколи не бувало.
Тому, хоча ми бажаємо започаткованій школі, аби вона дедалі більше зростала, розширювалася і захоплювала у своє коло все більше людей, з яких готувала би прегарні музичні знаряддя; хоча ми бажаємо, аби скоріше повторилися такі ж чудові концерти, як ті, що було дано нинішнього року, але бажаємо їй і ще чогось іншого. Усі ці музичні урочистості, усі ці велетенські хори, котрі співають як одна людина, увесь цей талант, усе це вміння видадуться раптово чимось сумним і гірким, коли уявити собі, що це – мовби блискучий феєрверк, який за хвилину згасне, нічого не залишивши по собі. Тому-то нині, коли довгі роки показали, що значить у нас диригент і що значать виконавці, нам найбільше треба дбати про диригента. Що вдіяти, якщо інакше не можна! Нам менше потрібне виховання виконавців, аніж виховання диригентів. Що співаки? З ними ніколи зупинки не буде, це ми вже тепер знаємо. При першій потребі, за першим закликом з’явиться їх скільки завгодно десятків, сотень, і все співаки найвідмінніші, найздібніші. Нащо накопичувати, розмножувати їх маси, коли нíкому буде зробити з них що-небудь путнє, скерувати на справжнє? Без такого диригента, як нинішній, однаково – що вони є чи їх немає. Дайте, другого ж дня після ломакінського концерту, ці самі хори в руки іншому, і ви їх не впізнаєте. Приклади ми вже бачили. Отож нам потрібні диригенти, які б готували відмінні хори й керували б ними талановито і тим би постійно виховували справжнє музичне чуття нашого племені. Це музичне чуття розвивається до здорового, сильного зросту – тільки повільно і тяжко. Потрібні довгі роки, безупинна, постійна робота над кількома черговими поколіннями, аби пропали теперішня апатія й пасивність, аби музичний розвиток перестав бути справою зовнішньою й аби колишні слухняні знаряддя розгорнули в усій силі й самостійності оті талановиті здібності, які в них донині сплять. До того часу нам диригенти якнайпотрібніші.
Тож нехай приготує собі наступників по диригуванню той самий Ломакін, який перевершує все, що ми досі знали в цій царині. Хоч би довелося перепробувати наперед даремно сотні людей з числа тих, хто з’являється в його школу, нехай він вибере з них людей здібних і виховає їх до тієї справи, у якій сам досягнув такої надзвичайної досконалості; нехай передасть їм усе, що може бути передане з його вміння, майстерності, і його роль в історії нашого музичного мистецтва буде ще вищою і значнішою. Один такий спадкоємець означатиме більше за десятки нових хорів і концертів. Окрім уродженого таланту, – звичайно, вже не передаваного, – потрібно ще багато іншого тому, хто візьметься до диригентської справи, а власне на це ніколи й не натрапляємо. Справа диригування настільки довго йшла сяк-так, абияк, що надійшла пора спробувати чого-небудь іншого: свідомого вміння, приготування, освіти, ґрунтованої на досвіді й спостереженні. Навряд чи вийде з того гірше.
Але, крім усього цього, музична школа має ще й інші завдання. Школу створено для того, аби з неї виходили відмінні хори. Вона цього досягне, постійно досягатиме, у цьому годі сумніватися, судячи з того, що досі бачимо. Та ось що необхідне: ці хори повинні бути сучасні. Здавалося б, це така проста вимога, яка сама собою зрозуміла і про яку говорити нíчого. Одначе на ділі воно не так. Ще й досі надто сильно тримаються легенди про славетні хори минулого сторіччя – від сікстинської й усіляких інших капел і до хорів різних панів давнього часу, по-тодішньому – любителів просвіти й покровителів мистецтв; досі надто вірять у недосяжність цих хорів і побожно стараються досягти їхньої величі. Невже й нова школа мусить побожно дивитися на ці старовинні, запліснявілі ідеали й домагатися їхніх відцвілих досконалостей? Невже це потрібно? Невже це допустимо?
Що є хор? Це таке саме знаряддя, як оркестр. Обидва лише тоді мають достеменний сенс, коли виконують художні завдання свого часу, коли виражають в усій своїй силі й з усією можливою досконалістю те, на що здатна, до чого дійшла музика їхнього часу. Хори й оркестри минулого сторіччя, звичайно, були не щось інше, а портрет із тогочасної музики, і були здатні лише на те, на що була здатна вона. Боже, збав нас від оркестрів і оркестрового виконання XVIII сторіччя! Ми б від них померли з туги, вони б нас замучили. Але точно так само, Боже, збав нас і від хорів та хорового виконання того часу! М’якості й ніжності, нескінченні адажіо, піанісимо, які розпливалися і від яких мліли чутливі серця маркізів з золотими тютюнницями й зомлівали маркізи в роброндах [1], ковзають по більш здоровому і міцному поколінню сьогодення і не розчулюють його, а збуджують лише нудьгу і втому. Церковна й оперна музика минулого сторіччя майже вся, від початку до кінця, видається нинішньому слухачеві в’ялою, нестерпною, набридливою – стільки в ній умовності й шкільної форми, така відсутність вогню, життя й енергії, так багато розніженої солодкості, чутливої нудотності. Винятків дуже мало – два-три композитори, і ті в небагатьох їхніх найліпших творах. Навіщо ж нам воскрешати те виконання, яке тільки для цієї музики й придатне? Тепер інша доба, інша музика, давайте ж нам і інше виконання.
Знов-таки, нам нíчого наслідувати й чужі хори сучасності. Вони мають свої завдання, а ми маємо свої. Тільки на виконанні того, що створило своє, вітчизняне мистецтво, створюються самобутні виконавські таланти: у виконанні своєї музики полягають усе головне завдання й уся слава нинішнього хору; лише тут він почерпне всю справжню силу, натхнення і своєрідність.
Отже, вибір твору і вибір виконавця відіграють нині надзвичайно важливу роль. У них – усе. Такому дивовижному хору, як хор нової музичної школи, усе може і повинно бути доступне; жодної з попередніх музичних епох, жодного з попередніх композиторів не повинен він обходити у зневажливому незнанні; відмовлятися од того прекрасного або великого,що створили давні майстри, було б жалюгідною обмеженістю поняття і смаку, але крізь усе повинно просвічувати головне завдання: виконувати сучасне і своє. І те, і те нині кожному найважливіше й найкоштовніше. Як не мало створили російські композитори, але воно є, і те, що є, – оригінальне, своєрідне, а ми досі не чули його в такому виконанні, до якого здатний хор під орудою п. Ломакіна. Ми завжди чули російські хори лише в недбалій карикатурі. Тим менш допустимо новому хору було б виконувати речі незначні, мізерні чи нездарні. Ми досі чули так мало доброго: нащо ж маємо слухати дурнички? Хор під орудою п. Ломакіна, його надзвичайні сили, його дивовижне вміння повинні йти лише на виконання того, що є найталановитіше, найзначніше в музиці, а концерти музичної школи повинні бути так само строго обдуманими, як і чудово виконаними музичними святами. Великі засоби мусять слугувати й великим завданням. Самої забави й розваги публіки вже тут не можна брати до уваги.
Тепер іще інше. Безкоштовна ломакінська школа – це досі перша справді російська музична школа. Аби виконати все своє призначення, вона повинна зробитися достеменно народною: має до цього всі засоби. У кожному її концерті, звичайно, кожному завжди було дуже приємно бачити блискучий загін дам і кавалерів, які беруть участь у хорі: усі вони слугують доказом симпатій різних класів суспільства до важливої для нас художньої справи. Але було б іще стократно ліпше, якби розсунулися густі шереги кринолінів і фраків та виступили вперед оті довгополі сюртуки й сибірки, які за ними ховаються; якби їх, без потреби несміливих і боязливих, стало дедалі більше прибувати в школу і якби до них додалися ті, котрі ще донині не з’являлися в ній: швачка з крамниці, дівчинка-кравчиня, покоївка, капелюшниця, одне слово, усі ті з трудівного класу, які ще недавно з такою жадобою бігали в неділю до загальної Безкоштовної школи. Криноліни й фраки і так мають де і в кого вчитися, мають де слухати музику, де отримувати поняття і вміння. Ці – більше ніде не мають, для них-бо повинна існувати Безкоштовна музична школа, а саме їх там і немає. Але в кому ж, як не в них, прихована вся наша сила, уся наша надія на майбутнє мистецтво, увесь головний запас і матеріал нашого музичного розвитку? Рано чи пізно він прийде, він підійметься. Невже-бо нова школа, яка так прекрасно і щасливо розпочинає, сама згодиться вирвати зі свого вінця найсвіжіше, наймогутніше листя? Які голоси, які таланти може вона вивести на світло! Які небувалі хори, можливо, з’являться тоді й навіть затьмарять усе, що досі так талановито зібрала і створила Безкоштовна школа! Нехай тільки вона перестане бути виключно панською. Небагато потрібно старань і клопотів, аби всі класи суспільства зрівноважилися.
Тепер мені залишається вказати на значний факт, якого більшість публіки майже зовсім не зауважила.
В обох концертах диригував оркестром, коли той виконував оркестрові п’єси, М. О. Балакірєв. На його керування оркестром у нас, здається, не звернули жодної уваги. Але ті, хто прислухається до музичного виконання, попри моду і визнану славу, переконалися з перших звуків у другому концерті Безкоштовної школи, що перед ними, з капельмейстерською паличкою в руці, людина, яка має значне майбутнє і з якої вийде в майбутньому якнайчудовіший російський капельмейстер. У цьому концерті «Хоту» Глинки, одне з найгеніальніших творінь російської музики, було виконано так, як ніколи ще не виконували з дня її появи на світ. Інші виконання, що ми донині чули, вийшли бліді й незначні проти цього; хто розуміє музику Глинки, мусив признатися, що чує «Хоту» вперше. Усе, що в неї вкладено з чудесної фантазії, поезії й вогню, ще ніколи не виступало у звуках оркестру з такою силою й енергією і заразом із тією ніжністю і тонкими художніми рисами, як у цьому концерті. З такою майстерністю, так несподівано, з такою викінченістю в усьому розпочинається діяльність лише небагатьох – найсильніших талантів.
У нинішній піст було дано, в одній з невеликих петербурзьких зал, концерт М. О. Балакірєва. Він виконував самі лише п’єси для фортепіано. Цей концерт ми назвемо одним із трьох єдиних російських концертів поточного року, одним із тих, які здатні довести навіть найбільш невіруючим, що достеменно є російська школа музики й російські музиканти. Публіки було дуже мало: усі того вечора поспішали потрапити на концерт котроїсь із наших модних знаменитостей. Та дарма! Усьому надійде свій час, усе коли-небудь отримає свою справжню оцінку! Концерт Балакірєва, знехтуваний більшістю чи їй незнаний, усе-таки був одним із концертів, котрі залишаються глибоко закарбованими в пам’яті. Надзвичайно тонке і розбірливе чуття у виборі виконуваних творів, виконання, якого не зустрінемо у завсідних фортепіанних віртуозів – цієї музичної зарази й чуми, – а тільки у справжніх музикантів, здатних передавати твори інших тому, що вони обдаровані істинним знанням музики, – ось що відрізнило цей концерт од тих, які зазвичай приводять публіку в крайній захват. Тут не місце говорити про М. О. Балакірєва як композитора; не станемо розглядати нині його творів, які, звичайно, скоро і неминуче стануть славою російського музичного літопису; їх не було виконано в цьому концерті. Але навіть якщо говорити про самé фортепіанне виконання, легко і за одним цим виконанням було зрозуміти, що хто є такий піаніст, хто має таке глибоке музичне розуміння, здатність так цілковито занурюватися у твори великих композиторів і так художньо їх передавати, той – уроджений капельмейстер. Йому, одначе, бідного фортепіано замало, фортепіанні твори недостатні: йому потрібні всі голоси оркестру, його велетенські пориви й рухи, усі барви й сили, уся його велич і поезія.
Невже такий музикант, як Балакірєв, не стане на чолі російської опери й оркестру, невже йому не дано буде змоги загладити своїм виконанням оті спотворення, оті сумні скалічення, у яких ми дотепер чули більшість найліпших музичних творів, своїх і чужих? Невже ми ще довго приречені в операх і концертах слухати лише те, що здатні виразити в оркестрі апатія, невміння і нерозуміння людей, які, зовсім не народжені для диригентської справи, займаються нею лише так, знічев’я, для зиску чи за спадком?
Нехай коли-небудь наші два російські диригенти, Ломакін і Балакірєв, поєднаються і керують разом: один – хором, інший – оркестром; нехай вони візьмуться з усією досконалістю таланту і з усіма силами прегарних хорів і оркестру до виконання одного з тих див мистецтва, які досі залишаються в нас або зовсім незайманими, або є лише у перекрученнях, – з цього поєднання вийде щось у нас ще не чуване щось таке велетенське і чарівне, що вразить і приголомшить навіть найбільш байдужу людину.

Першодрук: «Санкт-Петербургские ведомости». – 1863. - № 95. – 30 квітня (за підписом: «В-ъ»).

Коментар Марії Блінової
(за редакцією перекладача)
Майже завжди для естетико-філософських висловів Стасова слугували події поточного музичного життя. Наприклад, 15 лютого і 3 квітня 1863 р. відбулися концерти Безкоштовної музичної школи; відгуком на них стала ця стаття.
Безкоштовну музичну школу заснував 1862 р. Гаврило Ломакін (1812–1885) з ініціативи Стасова і Балакірєва за типом недільних загальноосвітніх шкіл, які численно виникали тоді в Росії. Її метою було поширення музичної освіти серед широких народних мас: залучали учнів з малозабезпечених прошарків населення, систематично організовували концерти силами свого хору й оркестру.
Перші концерти школи були суто хорові й шли під орудою Ломакіна, видатного хорового диригента, педагога і композитора, який до того керував славетним шереметєвським хором. Від 1863 р. фактичним очільником школи став також Балакірєв, який потім обійняв посаду директора (1868–1874, 1881–1908). Він почав улаштовувати й симфонічні концерти, ставлячи своїм завданням пропаганду творів Глинки, Даргомижського, членів «Могутньої купки», класичної іноземної літератури й творів нових зарубіжних композиторів.
Стасов, обстоюючи утвердження національної музичної культури, покладав великі сподівання на нову школу російського виконавського мистецтва, яка насаджувала в країні музичну просвіту. Тому він так дбав про її процвітання, тривожився за її майбутнє; тому він ставив питання про необхідність підготовки диригентських кадрів, які б забезпечили дальший розвиток музичної справи в Росії.
Якщо в ті роки Ломакін уже був загальновизнаний майстер, то Балакірєв тільки лише починав свій диригентсько-творчий шлях. Одначе, говорячи про концерти Безкоштовної музичної школи, Стасов побачив свій обов’язок у тому, аби спинитися й на постаті Балакірєва.
Уважаючи Балакірєва здатним бути «справжнім воєводою молодих російських музикантів» [2], Стасов розумів це воєводство не лише як керівну роль Балакірєва серед своїх друзів – Мусоргського, Бородіна, Кюї, Римського-Корсакова, – але і як його провідне становище в музичному житті Росії загалом. «Невже такий музикант, як Балакірєв, не стане на чолі російської опери й оркестру, невже йому не дано буде змоги загладити своїм виконанням оті спотворення, оті сумні скалічення, у яких ми досі чули більшість найліпших музичних творів, своїх і чужих?» – писав критик.
Бажання просунути Балакірєва і Ломакіна було для Стасова бажанням просунути справу нової російської музичної школи не лише як творчої, але і як виконавської організації.
Уже в перших рядках публікованої статті автор нападає на любителів чужоземщини за їхню панську зневагу до вітчизняної музики: «В усьому, що стосується музики, своє становить у нас якийсь надзвичайний виняток: його в нас майже зовсім немає… Ми настільки звикли до цього порядку речей, що ніколи не відчуваємо його ганебності…»
Стасов палко бореться з чужоманією і у творчості, і у виконавстві протягом усього свого довгого життя, учить берегти й цінувати національне мистецтво [3].
Кожна доба, як уважав критик, ставить перед мистецтвом нові завдання, вимагаючи компонування творів, які порушують теми сучасності.
Новий зміст художніх творів вимагає й нового стилю музичного виконання. Виконавські традиції шереметєвського хору, видатного колективу музичної культури минулого, який належною мірою цінує Стасов, не можуть задовольнити нового слухача. Не можна «побожно дивитися на ці старовинні, запліснявілі ідеали й домагатися їхніх відцвілих досконалостей?» – писав він. «Тепер інша доба, інша музика, давайте ж нам і інше виконання». Таким чином, уже 1863 р. Стасов розглядав зміну «творчих» і «виконавських» стилів як закономірний, історично зумовлений процес. Уважаючи виступ хору й оркестру Безкоштовної музичної школи видатною подією поточного музичного життя, він наголошував, що вони «лише тоді мають достеменний сенс, коли виконують художні завдання свого часу». Проте чуття сучасності не заважало Стасову віддавати належне й досягненням минулого. Ігнорування «того прекрасного або великого,що створили давні майстри, було б жалюгідною обмеженістю поняття і смаку, але крізь усе повинно просвічувати головне завдання: виконувати сучасне і своє». Так дуже сміливо критик поставив питання наступності мистецтва, ставлення до художньої спадщини, питання традиції та новаторства. Тут він упритул підходить і до питання репертуару.
Неодноразово зауважуючи величезну ідейно-виховну роль мистецтва і наголошуючи, що «самої забави й розваги публіки вже тут не можна брати до уваги», мимохіть атакуючи піаністів-віртуозів, «цієї музичної зарази й чуми», Стасов вимагає, аби репертуар Безкоштовної музичної школи, а тим самим й інших концертних організацій, які прагнуть бути передовими, уключав усе, «що є найталановитіше, найзначніше в музиці», і аби самі їхні концерти були «так само строго обдуманими, як і чудово виконаними музичними святами».
У цій статті критик ставить також питання музичної освіти. Він уважає, що наявність одиничних талановитих російських виконавців уже не здатна задовольнити запитів життя. Росії потрібні кадри, які змогли б насаджувати в країні музичну просвіту. Звідси радість Стасова створенню Безкоштовної музичної школи й ставлення до неї як до одного з великих вогнищ демократичного, реалістичного національного мистецтва.
Він говорить, що Безкоштовна школа – саме та організація, яка зможе розчинити двері «середньому» і «нижчому» прошаркові. Тому, коли в її хорі з’явився «блискучий загін дам і кавалерів», він, уважаючи це проявом симпатії різних класів до нового починання, усе-таки наголосив, що школа повинна перестати бути «виключно панською», що вона існує для «трудівного класу», оскільки саме в ньому «прихована вся наша сила, уся наша надія на майбутнє мистецтво, увесь головний запас і матеріал нашого музичного розвитку»; ті самі думки Стасов повторював у інших своїх роботах [4].
Усе сказане дає змогу розглядати публіковану статтю як щонайцінніший матеріал для вивчення естетико-філософсько-музичних поглядів Стасова вже в ті, ранні роки його критичної діяльності, як роботу, в котрій з усією гостротою він поставив животрепетні проблеми того часу.


[1] Робронд (фр.) – старовинна широка жіноча сукня з заокругленим шлейфом.
[2] Див. його статтю «Цезар Антонович Кюї».
[3] Див. його статті «Московська приватна опера в Петербурзі», «Щодо концертів пані Оленіної-д’Альгейм» та ін.
[4] Див. наприклад, його статтю «Двадцять п’ять років Безкоштовній музичній школі».