Переклав Василь Білоцерківський

Ласкаві панове. З листа Ц. А. Кюї, надрукованого в сьогоднішньому числі «С.-Петербурзьких відомостей» (27 листопада 1870 року), вам, звичайно, відомий новий факт, який збільшив собою кількість сумних фактів російської художньої історії. Опера «Кам’яний гість», найліпше й останнє творіння Даргомижського, гідне суперничати з геніальним «Русланом і Людмилою» Глинки, не прийнята на сцену і залишиться незнаною нашій публіці, усупереч усім найпалкішим очікуванням, бо не визнано можливим заплатити за російську оперу 3000 руб. Звісно, як і всі, хто довідався про цю дивовижну подію, тепер ви стинаєте плечима і зачудовано питаєте: «Що ж це означає? На що ж це, врешті, схоже? Невже в ряду наших витрат 3000 р. вже становлять таку величезну суму, що нема чого й замислюватися про неї, які б, утім, талант, краса і майстерність не містилися в новому творі? Чи, можливо, ми такі багаті на таланти й великі творіння, що не варто багато церемонитися з якою-небудь оперою, і є вона чи її немає на світі – однаково?» Певне, ви так міркуєте в цю хвилину і сердитеся, і обурюєтеся щиросердно; але мушу вам сказати, що ви тисячу разів не маєте рації, тому, по-перше, що цілком даремно уявляєте, буцімто в нас усі неодмінно так і повинні дорожити митцями та їхніми творами, як це буває в решті Європи; а по-друге, ви не маєте рації тому, що не знаєте добряче завсідної долі наших опер. Річ у тім, що лише нездарні або принаймні дуже погані з числа російських опер мають усілякий успіх, точно мовби їх скомпонували іноземці; зате, навпаки, усі найталановитіші, інколи геніальні наші опери мусять пройти на своєму віку крізь тисячі поневірянь. Приклади на поверхні. Згадайте «Життя за царя»: її поставили на сцені лише тоді, коли Глинка дав підписку не вимагати жодної винагороди за свою оперу. «Руслана» спочатку давали якийсь час, але потім покинули й забували про нього цілих 12 років, отож потрібні були бозна-які зусилля, аби, врешті, цю оперу знову почула російська публіка. З «Русалкою» була історія того ж ґатунку. Хто знає все це, той, звичайно, ніколи не здивується неуспіхові доброї російської опери: «Певне, вона дуже-бо талановита, якщо їй сильно не таланить у нас», – скаже подумки кожен. Але успіх «Кам’яного гостя», здається, перевершує все, що бувало раніше в цьому плані: ніхто навіть не розгорнув нині цієї опери, ніхто навіть не поцікавився тим, добра вона чи погана, геніальна чи посередня. Досі мова йшла все тільки про одне: про три тисячі й про те, що таких (!) грошей за російську оперу платити не можна. Ну, можливо, усе це справді чудово, прегарно і навіть дотепно, можливо, усе це так і мусить бути, але все-таки, мені здається, такі дивовижні порядки повинні глибоко засмучувати й ображати вас, митців. Гадаю, вам навіть більше, ніж решті нашої публіки, повинні здаватися тяжкою доля, яка спостигла велике – за визнанням наших найліпших музикантів – творіння Даргомижського, і сумною – доля, що переслідує вашого побратима по мистецтву навіть після його скону. Що може бути жахливіше для митця від думки, що його найкращого, найдорожчого твору не хочуть знати, що на нього звертають стільки само уваги, як на які-небудь шафу або стілець. Тому-то я й наважуюся запропонувати вам справу, звичайно, ще не бувалу в літописах нашого мистецтва, але тепер вона виявляється необхідною – таку справу, яка, мені здається, вкриє вас вічною честю: ви придбаєте «Кам’яного гостя» самі й потім подаруєте його російському театрові, російському народу. Це вам нескладно буде зробити. Вам би варто було лише дати ще раз чудовий концерт, на подобу того, який недавно ви дали на користь фонду для монумента Глинці. Але нехай на афіші стоїть великими літерами, що ви даєте цей концерт саме на те, «аби зібрати 3000 на купівлю „Кам’яного гостя” Даргомижського», якого інакше всі ми, мабуть, років 20, а може, і ніколи не побачимо на театрі; нехай цей концерт умістить у своїй програмі теж і один котрийсь уривок із «Кам’яного гостя» (більше одного уривка тяжко було б тепер дати: надто дорого коштували б переписування нот і оркестр); нехай навіть ціни будуть дорожчі від звичайних у цьому концерті – і, мені здається, напевне наше суспільство не залишиться глухим до справді національного заклику і своїми складеними рублями допоможе нам покласти велике художнє творіння на вівтар вітчизни. Це була б славна, дивовижна справа, найгідніша зборів російських митців. І сподіваюся, що вона вдасться. Тільки не відкладайте цієї справи.

Першодрук: «Санкт-Петербургские ведомости». – 1870. - № 329. – 29 листопада.

Коментар Марії Блінової
(за редакцією перекладача)
Стасов як поводир «російського музичного війська» багато сил віддав просуванню на сцену видатних творів вітчизняної оперної літератури. Неодноразово відзначаючи, що в Росії «існує справжнє гноблення російської опери», він активно боровся проти цього: виступав у пресі з бойовими аналітичними й полемічними статтями, а також особисто допомагав здійсненню низки постановок [1].
Стасов не залишився байдужим і до опери «Кам’яний гість». Оцінивши одним із перших історичне значення цього твору як новаторського, яскравого, реалістичного, він ужив усіх необхідних заходів, аби дати змогу зазвучати опері на сцені. 27 листопада 1870 р. критик написав і 29-го опублікував «Послання С.-Петербурзьким зборам митців», у якому закликав усіх шанувальників російського мистецтва до збору коштів на придбання «Кам’яного гостя». За два дні до опублікування цієї статті в газеті «С.-Петербурзькі відомості» з аналогічним закликом виступив Ц. А. Кюї. Такі виступи інших авторів були й раніше, одначе стаття Стасова мала вирішальне значення.
Говорячи про «Кам’яного гостя», Стасов знову порушив принципове питання схиляння перед Заходом і недооцінки російського мистецтва: «лише нездарні або принаймні дуже погані з числа російських опер мають усілякий успіх, точно мовби їх скомпонували іноземці; зате, навпаки, усі найталановитіші, інколи геніальні наші опери мусять пройти на своєму віку крізь тисячі поневірянь». Цю думку він неодноразово повторював і надалі, обурюючись тим, що «дають хід… або всілякій ганебній погані, або цілковитій мізерії, або… тому, що найменш російське і самостійне і що найбільше нагадує посередню загальноєвропейську рутину» («Московська приватна опера в Петербурзі»). Одначе, у запалі протесту, Стасов у цій статті переоцінює добре становище в Європі, уважаючи, що там уміють цінувати композиторів. Його хибу засвідчують тяжкі життєві шляхи Моцарта, Бетговена, Шуберта, Бізе та багатьох інших музикантів.
Заклик Стасова до С.-Петербурзьких зборів митців мав свій вплив. Голова і члени комітету відповіли, що «збори митців уважатимуть за велику честь брати участь у вітчизняній справі придбання опери» ("С.-Петербургские ведомости", 1870, № 334, 4 грудня). 7 грудня загальні збори дійсних членів С.-Петербурзьких зборів митців, «з якнайживішою симпатією» прийнявши пропозицію Стасова влаштувати концерт, доручило розпорядчому комітетові терміново зайнятися цим, висунувши диригентом Балакірєва; окрім того, було вирішено провести підписку зі збирання коштів не лише на придбання права постановки опери, але й не її видання («С.-Петербургские ведомости», 1870, No 343, 13 грудня).
На заклик Стасова відгукнулася й Москва. Директор тамтешньої консерваторії М. Г. Рубінштейн телеграфом повідомив про намір Московського відділення Російського музичного товариства придбати «Кам’яного гостя» за запитану суму. Одначе першість залишилася Петербургові, який вже розпочав збирання пожертв і організацію концерту («С.-Петербургские ведомости», 1871, № 6, 6 січня, «Музичні нотатки»*** [Ц. А. Кюї]).
Отже, завдяки старанням Стасова та інших ентузіастів російської музики, які зібрали ще й додаткові суми («С.-Петербургские ведомости», 1870, № 336, 6 грудня), було проведено підписку на «Кам’яного гостя» і придбано право на постановку опери.
Проте дирекція імператорських театрів, шокована громадською складчиною, ще довго відтягувала її виконання. Лише 16 лютого 1872 р. відбулася прем’єра опери; у головних ролях виступили: Юлія Платонова (Донна Анна), Федір Комісаржевський [2] (Дон Жуан), Йосип Петров (Лепорелло), Марія Ільїна (Лаура), Іван Мельников (Дон Карлос); диригував Едуард Направник. Але невдовзі «Кам’яного гостя» все-таки зняли з репертуару, довівши справедливість слів Стасова, що після постановки геніальних опер дирекція імператорських театрів виявляє лише одне бажання – «як би щонайскоріше цю оперу прогнати й виключити, та під сукно» («Московська приватна опера в Петербурзі»).
У цій статті Стасов солідаризується з Ц. А. Кюї та декотрими іншими авторами щодо необхідності перегляду закону про авторське право і про авторські гонорари, що й було здійснено в 1890-х рр.

[1] Див. статті «Музичне неподобство» і «Щодо постановки „Хованщини”».
[2] Федір Комісаржевський (1838 – 1905) – лірико-драматичний тенор. Як і Йосип Петров (див. статтю Стасова про нього), був родом з України (Київська губернія). Навчався в Італії. Спочатку виступав у італійській трупі в Одесі, потім у Петербурзі та Москві. Там же вкупі з режисерами Олександром Федотовим, Костянтином Станіславським і художником Федором Сологубом заснував «Товариство мистецтва і літератури» та Музично-драматичне училище при ньому. Був рецензентом «Московського листка». Петро Чайковський присвятив йому романс «Скажи, о чем в тени ветвей». Комісаржевський – батько драматичних артисток Віри й Надії та режисера, теж Федора, Комісаржевського.