Переклав Василь Білоцерківський

Сьогоднішній слов’янський концерт Балакірєва був, можна сказати, продовженням учорашнього слов’янського обіду. Наші любі гості зі слов’янського заходу зустріли в залі Думи, пишно вбраній і осяяній незліченними вогнями, той самий урочистий прийом, що і в залі Дворянських зборів, котрий повинен засвідчити їм те значення, яке має для нас перший їхній приїзд до нас. Герби всіх слов’янських національностей і прапори з їхніми народними кольорами було розташовано по всьому протягу хорів; естраду для оркестру було суцільно обвішано фестонами трикольорового драпірування, а групи з трикольорових знамен стояли по два кінці естради; на горі портрета Державця Імператора, уміщеного у глибині зали, також було розташовано знамена, але вже з російськими національними кольорами.
Отже, зала Думи мала надзвичайно блискучий і пожвавлений вигляд. Не всі наші слов’янські гості могли встигнути на початок концерту: частина їх була сьогодні на обіді в п. міністра народної просвіти; але коли вони приїхали й увійшли до зали, їх зустріли громоподібні оплески й вигуки: слава Ріґеру, слава Палацькому! Довго тривали ці вигуки, і лише по тому як ці представники слов’янських депутатів відповідали зі своїх місць публіці уклонами, оплески, вигуки «слава» нарешті замовкли, і концерт міг тривати.
Як наші читачі вже знають з газетних оголошень і афіш, концерт п. Балакірєва було складено з п’єс, кожна серед яких стосувалася тої чи тої слов’янської національності. Так, представницею великоросійського елементу стала «Камаринська» Глинки; представником малоросійського елементу – «Козачок» Даргомижського; чеський елемент було зображено в увертюрі на чеські теми п. Балакірєва; сербський – в увертюрі на сербські теми п. Римського-Корсакова; словацький – у фантазії на «словацькі» (неправильно звані угорськими) теми Ліста; польський – в арії з опери п. Монюшка. Таким чином, окрім останньої п’єси, усі решта, найбільш капітальні п’єси концерту, були інструментальні. Це має своє глибоке значення: більшість найвизначніших музичних творів, створених слов’янським генієм, належить до композицій інструментальних. Тут слов’яни надзвичайно швидко сходяться смаками, тут вони найскоріше розуміють одне одного, зливаються в єдиному спільному почутті, у єдиному спільному захваті. «Камаринську» зажадали двічі, увертюру на сербські теми – теж, і, здається, якби не боязнь страшенно втомити і оркестр, і диригента, було б повторено й усі інші інструментальні п’єси. Весело було пробігти поглядом по шерегах слов’янських гостей, які вмістилися в перших двох чи трьох рядах зали: усі обличчя пожвавлені, не зустріти жодного розсіяного, знудженого чи байдужого обличчя. Відразу бачимо, що тут сидять люди, яким музика – дороге національне мистецтво, яким мова – своя рідна. Треба було лише поглянути на всі ці південні енергійні обличчя, з чудесними блискучими очима, побачити вираз цих облич, аби наперед знати, що ось зараз закінчиться та чи та п’єса, і зала наповниться нескінченними вибухами криків і оплесків. У нас у театрі, у концерті рідко знайдемо зібрання таких слухачів, хоч би грали цю ж саму «Камаринську», цього ж самого «Козачка», хоч би диригував цей же самий Балакірєв, з тою ж майстерністю, енергією і пристрастю, як сьогодні. Після п’єс, які особливо їх вразили, серби кричали своє: живіо-живіо! (браво!), чехи – своє: слава-слава! Напевне можна сказати, що сьогоднішній концерт матиме особливе значення для всіх них: де ж могли вони чути, за один вечір, стільки прегарних, стільки захопливих плодів слов’янської музичної творчості? Де могли вони бути присутні при такому високохудожньому керуванні оркестром, як сьогодні? І вони живо це усвідомлюють: чехи, котрі ще так недавно довідалися, під орудою Балакірєва, яка у слов’ян є тепер опера – «Руслан і Людмила», привезли з собою з Праги пишний подарунок своєму люб’язному російському капельникові (капельмейстеру): Ріґер і вкупі з ним інші чехи, перед початком другої частини концерту, встали зі своїх місць і подали першому, найкращому нашому капельмейстерові Балакірєву – диригентську паличку, усю вирізьблену зі слонової кістки, такої дивовижної роботи, що ця річ напевне посіла б видне місце на паризькій всесвітній виставці. Долі опуклими літерами написано: «Прага 1867 р.» Трохи вище, на ручці: «Пушкін, Глинка». Звідси догори звивистою стрічкою йдуть імена всіх головних дійових осіб опери «Руслан і Людмила». На прегарній скрині з дерев’яної, надзвичайно вишуканої мозаїки написано вирізьбленими літерами: «Слов’янському вмільцеві (митцю) М. О. Балакірєву». Наші читачі легко собі уявлять, які нескінченні оглушливі оплески здійнялися в залі при цьому піднесенні. Але після увертюри на чеські теми її авторові, п. Балакірєву, було ще піднесено великий лавровий вінок, перевитий золотими стрічками й перехоплений вирізьбленим золотим аграфом, з портретом М. І. Глинки та написом навколо: «М. О. Балакірєву, 12 травня 1867 р.» Якщо не помиляємося, маленькі ручки петербурзьких пань перев’язали цей вінок золотими стрічками. Здається, п. Балакірєв не може бути незадоволений своїм першим інструментальним концертом. Йому на долю випало те щастя, що цей його концерт був першим усеслов’янським концертом і що виборні люди всіх слов’янських земель зійшлися помилуватись його талантом і висловити йому свою симпатію.
Насамкінець нам залишається згадати трьох солістів цього концерту. Пан Кросс майстерно, з якнайбільшою тонкістю і заразом енергією виконав важку партію в пристрасній і захопливій фантазії Ліста на угорські теми; п. Петров заспівав, як, звичайно, ніхто, крім нього, в Петербурзі не заспіває, «Ночной смотр» – один із найгеніальніших творів нашого великого Глинки; урешті, пані Платонова з усіма своїми завсідними вишуканістю і смаком дала нашій публіці пізнати гарну, але, на жаль, замало знану, ще замало ціновану в нас п’єску п. Балакірєва «Золотая рыбка», романс на слова Лермонтова. Тут усе приголомшує: і дивовижні гарноти звуку, і пристрасть, і захопливі, чарівні глибини почуття. Таких музичних творів мало в усій європейській музиці.
Скінчімо наші нотатки побажанням: дай Боже, аби наші слов’янські гості ніколи не забули сьогоднішнього концерту, дай Боже, аби вони назавжди зберегли спогад про те, скільки поезії, почуття, таланту і вміння є в маленькій, але вже могутній купці російських музикантів.

Першодрук: «С.-Петербургские ведомости». – 1867. – № 130. – 13 травня.

Коментар Марії Блінової (за редакцією перекладача)
1856 р., відповідаючи на посилення в Європі пропаганди проти зближення Росії зі слов’янськими народами, гурток московських слов’янофілів на чолі з Михайлом Погодіним та Іваном Аксаковим організували Слов’янський доброчинний комітет.
1867 р. за участю комітету відбулося скликання першого Слов’янського з’їзду, приурочене до відкриття Московської етнографічної виставки. 8 травня до Петербурга приїхало понад 70 делегатів від чехів, сербів, хорватів, словаків, словенців, лужичан із Саксонії, русинів з Галичини та Угорщини на чолі з видатними політичними діячами.
Урочистості з нагоди приїзду гостей тривали майже тиждень. Було дано три вистави, у числі котрих – «Життя за царя» Глинки, відбулося урочисте засідання в Академії наук у відділенні словесності та мовознавства, було дано парадний обід на 600 осіб у залі Дворянських зборів, під час якого виголошували промови про єднання слов’ян, а хор російської оперної трупи й оркестр виконували чеські, сербські й російські пісні; урешті, 12 травня в залі Міської думи під орудою Балакірєва відбувся так званий слов’янський концерт.
Вибір Балакірєва як диригента не випадковий. Ще до з’їзду, за словами Римського-Корсакова, Балакірєв «сильно став дуже часто цікавитися слов’янськими справами». У його помешканні постійно можна було зустріти слов’ян, які приїжджали до Росії й з якими він провадив жваві розмови.
Цікавість до слов’янського питання збудила і цікавість до слов’янської музики. У 1866–1867 рр. Балакірєв почав старанно переглядати різні народні пісні, головно слов’янські та мадярські.
Укупі з ним дивився пісні й Римський-Корсаков, що захоплювався їх балакірєвським виконанням та вишуканою гармонізацією, яку той зробив [1].
У зв’язку з переглядом пісень і концертом, планованим на честь приїзду слов’ян, Балакірєв, певне, й написав свою чеську увертюру. На теми, які він дав Римському-Корсакову, було створено й «Сербську фантазію».
У програмі концерту, окрім творів, перелічених у статті Стасова, стояли увертюра до опери «Ундіна» Львова, романси Даргомижського і Римського-Корсакова, словацький марш Берліоза; під згаданою в статті оперою Монюшка розумілася «Галька».
Приїзд слов’ян до Петербурга [2] та урочистості, що його супроводжували, преса оцінювала як історичну подію. У передовій «С.-Петербурзьких відомостей» у день слов’янського концерту мовилося, що «кинуте сьогодні зерно не може не пустити від себе ростків і не дати свого єдиного плоду – свободи всього слов’янського племені» [3].
Історичну вагу приїзду слов’ян відзначав і Стасов, бачачи в ньому прояв зростання зв’язків слов’янських народів. Вітаючи дебют Балакірєва, якого вважав найліпшим російським диригентом, він особливо наголошував значення його виступу саме на першому «всеслов’янському» концерті, на якому «виборні люди всіх земель слов’янських зійшлися помилуватись» талантом російського композитора і «висловити йому свою симпатію». Слов’янський концерт, на погляд Стасова, був демонстрацією досягнень нової російської музичної школи не лише перед Росією, але й перед Європою, демонстрацією вітчизняного мистецтва перед людьми, котрим «музика – дороге національне мистецтво».
На чолі цього нового мистецтва йшла невелика група близьких до Стасова музикантів, яких він уперше тут у статті назвав «могутньою купкою». Цей вираз, давши привід насмішкам реакційної критики, твердо ввійшов у життя і зайвий раз довів, наскільки правильні були оцінки Стасова.

[1] М. А. Римский-Корсаков. Летопись моей музыкальной жизни. – М., 1935. – С. 71.
[2] Цей з’їзд продовжувався також у Москві. – Прим. перекладача.
[3] «Санкт-Петербургские ведомости». – 1867. – № 129. – 12 травня.