Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
Між каменів пробив собі дорогу.
Вони прийшли поглянути на нього,
Бо скільки чули від батьків своїх,
Що то неперевершена краса –
Із древніх скель дивитися на воду,
На ще не занапащену природу.
А ще яскраві зорі в небесах…
- А звідки така назва – Мертвовод? –
Спитав один. Тут другий одізвався:
- Я від одного дідуся дізнався
Про те одну історію. Так от,
Колись, як панувала тут орда,
Татари часто у похід ходили,
Людей вбивали або полонили.
Отож у край приходила біда.
А вже назад вертались вороги,
То тут над річку кошем зупинялись.
Тоді шатрами поле укривалось,
І вогнища палали навкруги.
Ділили здобич та вкладались спать,
Щоб вранці в річці від крові умитись
Та і у Крим до себе волочитись.
Вдалося людям про таке прознать
І вирішили ту орду звести.
Із трав отруйних трунок наварили
І вранці у ріку повище зли́ли.
Взялись татари воду ту нести
Умитися чи юшки наварити.
Та так на тому березі й лягли,
Укрили мертвим тілом береги.
Ото і назва річки, кажуть звідти.
- А я ще чув. – відкликнувся другий,-
Історію про річку оцю іншу.
Орда, неначе, з України вийшла,
Закінчивши похід кривавий свій.
Багато собі здобичі взяла,
Обтяжена, над річку зупинилась
Та вогнища палити заходилась,
Вечеряти спокійно почала.
Аж тут настигли козаки її,
Затіялась між них кривава січа,
Запрудилася трупом уся річка…
Не стало видно, навіть, течії.
Відтоді і назвали річку так…
- Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
Тут голос до них з темряви озвався,-
Звідкіль походить назва ця. Однак,
Насправді все по іншому було…-
Старий дідусь із темряви з’явився,-
Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
Що вас у край наш славний привело?
- Багато чули, тому і прийшли,-
Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
Сідайте біля нас та відпочиньте.
Та, може б, заодно розповіли,
Звідкіль у річки назва ця взялась.
Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
- Історія коріннями своїми
У давнині далекій почалась.
Тоді тут скіфи-сколоти жили,
В оцих степах безкраїх кочували,
Тут табуни й отари випасали.
Господарями в цих краях були.
Одне з племен ці землі обжило.
І був вождем у них могутній воїн
На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
Два сина в нього на той час було.
Найстарший Орік вже дорослим став,
Був прийнятий у братство чоловіче.
Коли до себе батька смерть покличе,
Його змінити саме Орік мав.
Був парубок веселим і розумним ,
Чим саме люд до себе привертав.
Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
З таким вождем жилося б їм не сумно.
Молодший брат Асар уже підріс,
Хоч в чоловіче братство й ранувато,
Але вождем він мріяв потай стати,
Хоча з думками тими і не ліз.
Та заздрив брату, косо позирав
І, навіть, думав, як його згубити,
Щоб батьковим мечем заволодіти.
Та поки лише мріяв і мовчав.
Була іще причина поміж них,
Що ворогами їх обох робила –
Причина та була і гарна, й мила.
І звалась Опіс. У очах своїх
Могла втопити, а могла спасти,
Якби когось отвітно покохала.
На Оріка вона все поглядала
І він не міг їй не відповісти.
Асар же мучивсь, дивлячись на те,
Адже на Опіс також задивлявся,
До себе привернути намагався.
Але ж кохання – діло не просте.
Тож думав – поки Орік є живий,
Йому на Опіс нічого глядіти
Та її серцем не заволодіти.
Коли б не стало… У душі своїй
Вже бачив Опіс поряд із собою,
Тож ради того ладен був на все.
Лиш брата смерть надію принесе,
Тож ради того й братовбивство б скоїв.
Якось на турів вибрались у степ.
Здобути м’яса, показати силу.
Не кожен проти тура вийде сміло.
Та інша чи можливість буде, де б
Як справжній воїн можеш проявитись?
Хіба коли на ворога іти?
Та ж треба, перше ще його знайти.
Не кожному вдається з ним зустрітись.
У пошуках по степу розбрелись,
Шукали здобич, готували зброю.
По степу їхав Орік сам собою
Туди, де турів зустрічав колись.
Не бачив, що крадеться брат услід.
Та, якби й бачив, не звернув уваги,
Знав, що замало в братові відваги
Та й не гадав, що стерегтися слід.
Спинив коня над урвищем. Навкруг
Лише каміння унизу стирчало.
Здавалось – степ надвоє розорало,
Пройшовся тут якиїсь божий плуг
І вивернув каміння те з землі,
Лишивши борозну таку глибоку…
Не чув, коли Асар підкрався збоку,
Упірив в нього очі свої злі
І так штовхнув, що той злетів з коня
Й по каменях донизу покотився.
А, поки долетів униз – розбився.
Так рідний брат життя його відняв.
Сам же Асар навколо озирнувсь,
Чи часом свідків злочину не бу́ло.
Але навколо лише степ поснулий.
І Асар задоволено всміхнувсь.
Тепер йому в вожді відкрито шлях,
Тепер і Опіс за дружину буде,
Від нього вже не дінеться нікуди.
Він буде панувати в цих степах…
Про злочин той іще ніхто не знав,
Бо ж з полювання ще не повертались.
Всі в стійбищі роботою займались,
А, коли Хорс обличчя заховав
На заході за пагорби, вляглись
В своїх шатрах й кибитках спочивати.
Адже до ранку треба сил набрати,
Щоб за роботу знову всі взялись.
Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
В шатрі над нею тихо нахилився:
- В степу загинув,- каже, - Орік твій.
Й картина перед очі їй страшна:
На каменях лежить розбите тіло.
Ще поки вороння не налетіло
Та каркання лихе вже долина.
Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
Коханого. Старий її спиняє.
- Хіба ти сили врятувати маєш?
Не кожен здатний мертвого піднять.
- Допоможи! Прохаю! Підкажи,
Як можу я його порятувати.
- Найперше, треба справді покохати,
Щоб мертвого знов спонукати жить.
- Та я без нього дня не проживу!
Хіба, скажи це, діду, не кохання?
- Умова це далеко не остання.
Знайти потрібно мертву і живу
Для нього воду. Мертвою його
Омити треба, щоб злічились рани.
- А де ж ту мертву воду я дістану?
- Із річки мертвих – Стікса отого,
Через який Харон переправля
Всі душі мертвих у підземне царство.
- Скажи, а як мені туди попасти?
І чи далеко Стікс той звідсіля?
- Стікс – то підземна річка і туди
Ніякий смертний не знайде дороги.
Туди пройти спроможні лише боги.
Та ти туди, дівчино й не ходи.
Я знаю, звідки той тече потік.
Отам на північ пагорби високі,
А поміж ними в балці у широкій
Здоровий камінь похиливсь на бік.
Як камінь той, натужившись, звалить,
Діра під ним відкриється широка
І потече вода стрімким потоком.
Води тієї смертним годі пить.
Бо то вода зі Стіксу того є.
Колись боги джерело те сховали,
Щоб люди мертвих не порятували.
Ти у відерце набери своє
Води тієї, та його обмий,
Щоб його рани всі позакривались.
Дивися, щоб вода не розливалась,
Бо пропаде умить вся сила в ній.
Як рани зарубцюються усі,
Тоді живою можеш обмивати.
- Води живої де мені дістати?..
Але вона вже не розчула слів,
Бо сон пропав, її хтось розбудив.
Вона схопилась, й слова не сказала.
Лиш на коня та і у степ помчала
Шукати тої мертвої води.
На другий день дісталася горбів,
Знайшла ту балку, камінь кособокий.
Що виявився заважким, нівроку.
А руки в неї, хоч і не слабі,
Ніяк не в силах повалить його.
Вона і так, і так вже підступала.
Мотузкою, нарешті, обв’язала
Та причепила до коня свого.
Уже вони натужились удвох
І камінь поступово похилився,
А далі в балку взагалі звалився,
Посипалось каміння, як горох,
Вода із дірки раптом полилась,
Побігла яром та подзюркотіла.
Тут дівчина відерце ухопила,
Води набрала та і подалась.
Стрімким потоком балкою ріка
Котила, а наввипередки з нею
Летіла Опіс з ношею своєю,
Тримала її міцно у руках.
Аж ось і скелі. Глянула – лежить
Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
І омивати тіло заходилась,
Щоб знову дати сили йому жить.
І, дійсно, рани швидко затяглись.
Але ж потрібно ще води живої,
А де ж вона узяти має тої?
З очей у неї сльози полились
У відчаї. Бо ж марні всі старання.
Закапали ті сльози на лице
Коханому…і, мов в отвіт на це,
Відкрив він очі і легке зітхання
Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
А в неї й сльози висохли одразу –
Таки вдалося милого спасти!
Що ж, справді, животворніше, ніж ці
Кохання сльози? – Усе добре, милий.
Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
А усмішка аж сяє на лиці…
Отак з’явилась річка Мертвовод,
Що греки її звали Ексампеєм –
«Шляхи священі», бо ж навколо неї
Могил багато залишив народ
Той скіфський, щоб у царство мертвих
Не надто довгим для душі був шлях.
Везли сюди ховати звіддаля,
Останню й річці віддавали жертву.
- То що, і правда – мертва ця вода?-
Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
Всі її чари вже давно пропали,
На сонці майже зникли без сліда.
Хіба що залишилась гіркота.
Та вчені зводять все на мінерали,
Мовляв, вода їх десь порозмивала…
- А Орік той вождем, нарешті став?
- Про то, на жаль, не відаю. Однак,
Мені пора, а то вже засидівся.
Дідусь хапливо з каменя підвівся,
Такий проворний, начебто юнак.
І раптом зник у темряві, немов
І не сидів… Десь річка жебоніла,
Ще довго мовчки юнаки сиділи,
Пригадували чуте знов і знов.