На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.