Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Останнім часом багато газет повторило чутку, яка раптово поширилася серед публіки, що нинішній директор театрів С. О. Гедеонов [1] залишає своє місце. Ця чутка була настільки ж несподівана, наскільки й дивна! Як? Ледве щойно наші театральні справи почали потроху приходити до ладу, і зненацька знову переворот, знову зміна особистості, знову небезпека потрапити в давні безвихідні нетрі. Просто боляче стає, коли подумаємо, якою мірою тяжко зробити, аби в нас тривала і зростала всіляка добра, знову народжена справа. Щохвилини бачимо: що-небудь прозирне в нас, зблисне – і відразу наново все по-старому поринає в непроглядну пітьму і темряву.
А тимчасом що, здавалося б, простіше за ту думку, що коли де виступила людина корисна, діловита, яка рухає свою справу вперед, – треба вчепитися в неї обома руками, належить її тримати так міцно, аби вона надовго залишилася на своєму місці й просто приросла до нього, поки здатна приносити тут якусь капітальну користь.
Але в тім-то й уся біда, що ми ще мало навчилися цінувати людей, що все й усі в нас знецінені, які б не були заслуги, якої б не принесли користі. Справді, інколи подумаємо: у нас невідь-скільки людей тямущих і здібних. Один відпав – ну, однаково, інший буде.
На наші очі, як, певне, і на очі всієї публіки (про це не раз було мовлено навіть у пресі), нинішнє театральне управління однозначно ліпше за всіх своїх попередників.
Раніше витрати були казкові, а між тим результати, щодо публіки, були просто ні на що не схожі. У ті часи було дуже потішно порівнювати всю атмосферу, усі умови російської драматичної й оперної сцени на наших театрах. Нашим акторам і співакам вистачало найубогішої винагороди, нашим п’єсам – вистачало найнещасніших лахів замість костюмів, найжалюгіднішого дрантя замість декорацій. Але нині все змінилося. Російська сцена піднеслася; її вже поважають і люблять; наші п’єси, наші опери стали мати значення, наші виконавці вже не стушовуються на другий план перед іноземцями, і публіка починає усвідомлювати, що вони мають свої завдання і свої здібності, яких не можна замінити чужоземними завданнями й здібностями. І от у цій справі піднесення нашого власного театрального рівня, у залученні на нашу сцену найліпших художніх сил і виконавських талантів особливо важливу роль відігравав, упродовж цілих трьох років, нинішній директор театрів.
Він на кожному кроці мусив боротися з застарілим театральним статутом 1827 року. Уявіть собі статут, зроблений, – і то на певний час, усього лише на один рік, як проба, – майже 50 років тому! Питаємо: на що він може бути нині придатний? Адже тоді, коли його креслили малотямущою рукою, ще ми не мали зовсім ніякого театру: не було на сцені ані п’єс Грибоєдова, Гоголя, Островського, ані опер Глинки, Даргомижського; не могло бути, отже, і таких російських виконавців, які б були здатні виконати подібні твори. Що ж ми мали? Звісно, мали на сцені тільки іноземне. Отже, само собою зрозуміло, що увесь статут 1827 року від початку до кінця було створено на користь іноземних опер, на користь іноземних акторів і співаків, на користь іноземних декораторів тощо. Але якщо попередні директори могли, через апатію або нерозуміння, миритися з таким дивним законоположенням, котре лише внаслідок якогось дива вціліло в нас донині, то людина, яка розуміє своє завдання, любить і тямить бодай скільки-небудь достеменний стан справ, уже не могла з ним миритися. І звідси походить ота нескінченна боротьба, яку мусив провадити зі старими порядками й зі старими людьми нинішній директор. У цій боротьбі й у вдалих, хоча й часткових перемогах головна заслуга – С. О. Гедеонова. Старовинний статут був справжній деспот, справжній канцелярський урядник і більше нічого: визначив собі цифру 1143 руб., як найвищу винагороду російському акторові чи співаку, і вже нікого знати собі не хотів, хоч би тут мусили потрапити під його важку руку які завгодно таланти, які завгодно генії. Точно так було і з авторами: статут постановив, що не можна російському драматичному авторові або оперному композитору давати більш як 1143 руб. – і потім усе решта було йому дарма. Статуту цікаві й дорогі були тільки іноземні актори, композитори й виконавці, яким він дозволяв розтринькувати російські рублі десятками й десятками тисяч. Що ж залишалося робити директорові, який розумів справу? Йому залишалося лавірувати, усілякими манерами обходити відсталий закон – йому залишалося не києм, то палицею домагатися, аби на перший раз бодай з артистами чинили по-людському й аби російських талановитих людей перестали принижувати на догоду іноземцям. І от, на підставі висунутої наперед системи контрактів, яка обійшла державну 1143-рублеву платню, наші найліпші артисти отримують тепер уже пристойну оплату: як-от пані Лавровська одержує близько 10 000 руб., пані Левицька – близько 9000, пані Платонова – близько 6000, п. Мельников – близько 6000, п. Нікольський – близько 5000 руб. Але не все вдавалося рівною мірою енергійному поборникові нового необхідного порядку речей, і такі талановиті художники, як-от декоратори Шишков і Бочаров, продовжують, попри всі свої величезні, раніше не чувані, послуги російському театрові, отримувати ті самі злощасні 1143 руб. лише тому, що вони росіяни, тоді як пп. Роллер і Ваґнер отримують по 4 і по 2 тисячі лише тому, що вони іноземці, а, за поняттями статуту 1827 року, доброму художникові не належить у нас бути росіянином. Ще менше талану було нинішньому директорові, коли мова зайшла про композиторів, і всі в нас знають, що, усупереч усім його старанням, усе-таки виявилося неможливими дати за оперу «Камінний гість» Даргомижського хоч на одну копійку більше за 1143 руб. – статут не велить! Щоправда, багато хто міг би при цьому зауважити: «Гаразд, статут не велить! Одначе-бо скільки порушень цього статуту в нас пороблено дотепер, скільки проломів у ньому здійснювали, коли того хотіли. За що ж самі композитори повинні терпіти більше від усіх? Чи не можна і по лінії композиторів обійти застарілий статут, аби не самі лише Верді отримували 15 000 російських рублів за свої найгірші опери?» Усе це можна б було замінити. Ну, та що ж робити? Почнемо біля моря сидіти, чекати на погоду. Так чи інакше, але нинішньому директорові театрів удалося за короткий час (від 1867 року) такою мірою піднести Маріїнський театр, що він став просто невпізнаваний. Останню постановку, а саме постановку найліпшої геніальної російської опери «Руслан і Людмила», яку цілковито забули й просто зневажили попередні дирекції, можна однозначно вважати епохою в історії російського театру. Тут кожна подробиця голосно кричить про заслуги нинішнього директора: постановка, якої раніше ми ніколи не мали; ціла група артистів, яких раніше в нас не бувало; диригент [2], якого теж раніше в нас у театрі не бувало; і всі вони – викликані й розташовані тут з ініціативи самого директора. Урешті, поновлення chef d'oeuvre'a в усій його повноті – це теж факт, якого раніше ніколи в нас не бувало. Тепер, якби Глинка і Даргомижський встали з могил, вони більше б не скаржилися, що їхні твори нівечать, а їм самим підтинають крила й убивають усілякий порив творчості (згадайте лише гіркі скарги на дирекцію обох наших великих композиторів у їхніх друкованих автобіографіях).
Мабуть, знайдуться люди, які скажуть: «Так, усе це чудово, і ви маєте цілковиту рацію, говорячи про визначні заслуги нинішньої дирекції. Але ж усе це – художній, естетичний бік! Справді, цей бік останнім часом сильно квітне, він виріс. Але господарський, фінансовий бік – ось де все питання! Напевне, усі ці вдосконалення коштують нашій скарбниці дедалі дорожче, марнотратству немає меж, бюджет перевищується щороку все більше й більше, і врешті це скінчиться бозна-чим!» Але річ у тім, що ні для кого тепер не таємниця (хто тільки хоче знати), що від самого 1867 року театр коштує скарбниці щороку дедалі менше; і це попри небувалі постановки й збільшені платні. Ще 1866 року дефіцит був, кажуть, (по петербурзьких театрах) понад 500 000 руб. Уже 1867 року він був 350 000 руб., і відтоді ледве доходить до 100 000 руб.; коротше кажучи, за три роки заощаджено понад 1 000 000 руб. хіба це не величезний результат? Якого ще директора потрібно, особливо в ту хвилину, коли цей енергійний і розумний діяч і щодо Олександрійського театру збирався приступити до таких самих докорінних перетворень, які здійснив щодо Маріїнського?

Першодрук: «Санкт-Петербургские ведомости». – 1871. – № 50.

Коментар Анатолія Дмитрієва
(за редакцією перекладача)
Статтю написано у зв’язку з поширеною чуткою про те, що директор Імператорських петербурзьких театрів Степан Гедеонов залишає своє місце.
Відзначаючи заслуги Гедеонова в підйомі й розвитку художньої діяльності Імператорських театрів, Стасов дещо перебільшує значення його роботи на посаді директора.
Після перших постановок «Життя за царя», «Руслана і Людмили» та «Русалки», раніше вельми посередньо поставлених, справді поновлення опер Глинки й Даргомижського було зроблено ретельніше. Але якщо в 1836 і 1842 роках (роки прем’єр «Життя за царя» і «Руслана») у театрі була аристократична публіка, то в 60-ті роки до театру прийшов новий глядач і зажадав реалістичного розкриття оперних творів. Заслуга Гедеонова полягає в тому, що він зрозумів цей новий напрям у мистецтві й певною мірою зумів відповісти на запити життя.
Попри беззаперечні досягнення Гедеонова в царині реалізації нових постановок російської класики, у його діяльності як директора петербурзьких театрів не все було успішне. Так, він не зумів очолити боротьбу зі старим театральним статутом, який, запроваджений в Імператорських театрах ще 1827 р., становив велике гальмо розвитку російської театральної культури.
Стасов справедливо викриває цей статут, який утискав права вітчизняних артистів, композиторів і драматургів, чиї твори виконували на державній сцені.
На факт утискання російських артистів дирекцією Імператорських театрів указував ще Олександр Герцен. У статті «М. С. Щепкін» він наводить таку напівісторичну, напіванекдотичну розмову Михайла Щепкіна з директором театру Олександром Гедеоновим (батько Степана Гедеонова, згаданий у першій примітці до цієї статті), коли Щепкін, виступаючи на захист права російських артистів виплачувати належні їм за положенням нагородні гроші, пригрозив Гедеонову розвінчанням у газеті «Колокол» [3] нечесних дій дирекції. Розмова, яка сталася між Щепкіним і Гедеоновим, була така:
- «Муситиму потурбувати міністра, – зауважив артист.
- Добре, що ви сказали: я йому доповім у справі, і вам буде відмова.
- У такому разі я подам прохання державцеві.
- Чого це ви! З такими чварами пхатися до Його Імператорської Величності? Я, як начальник, забороняю вам.
- Ваша ясновельможносте, – мовив, прощаючись, Щепкін, – ці гроші належать, і в цьому ви згідні, бідним артистам; вони доручили мені клопотати про їх одержання; ви мені відмовили й обіцяєте відмову міністра. Я хочу попросити державця, – ви мені забороняєте як начальник… Мені залишається один засіб: я передам усю справу в „Колокол”.
Наступного дня суму було видано артистам» [4].


[1] Степан Олександрович Гедеонов (1816–1878) – російський історик, драматург, мистецтвознавець. Спочатку працював директором Імператорського Ермітажу (з 1863 р.), потім – директором Імператорських театрів (1867–1875). Як адміністратор сприяв підвищенню ефективності фінансових витрат і матеріального стану головних театрів Російської імперії. Син Олександра Михайловича Гедеонова (1792–1867) – директора Імператорських театрів у 1833–1858 рр., згаданого в коментарі до статті у зв’язку зі Щепкіним.
[2] Едуард Направник.
[3] «Колокол – перша російська газета революційно-демократичного характеру, яку видавали Олександр Герцен і Микола Огарьов у Лондоні (1857–1867). Публікувала чимало критичних матеріалів про реалії Російської імперії.
[4] Герцен А. Полное собрание сочинений и писем / За ред. М. К. Лемке. в 22 тт. — П.: Лит. изд. отд. Наркомата по просвещению. – Т. 16. – С. 508–509. – Прим. А. Д.