Переклав Василь Білоцерківський

Л[аскаві]. п[анове]. мені пишуть з Парижа, що Падлу, відомий засновник загальнодоступних концертів (Concerts populaires), давав недавно й кілька російських творів: одного разу – увертюру Чайковського «Ромео і Джульєтта», іншого разу – «Камаринську» Глинки. Обидві п’єси було страшенно обшикано й освистано. Я відразу подумав: ось як тяжко просуваються вперед французи! Минуло 30 років відтоді, як Глинка і Даргомижський, уявивши собі, що їхні твори можуть сподобатися в Парижі, возили їх туди з собою, виконували в концертах і зазнавали найболючіших фіаско. З того часу скільки в нас води витекло, води найбруднішої; скільки в нас народилося цілих поколінь, які починають неначе щось розуміти в музиці, а французи – ані руш, усе при давньому своєму Верді, при давній своїй Патті, і далі ані на крок. Принаймні втішає бодай те, що російські композитори перестали пестити себе якимись дивовижними сподіваннями, більше не дбають про те, аби освічувати французів на музичній ниві, і якщо їхні п’єси досі виконують і обшикують у Парижі, то вже не вони в тому винні, не вони їх туди тягнуть, а самі французи, нечисленні з тих, котрі більш отесані, стараються показати своїм співвітчизникам що-небудь інше, окрім усе однієї й тієї убогої італійщини.
Та ось запитання: як бути з тутешніми нашими «французами», котрі, мабуть, і тут народилися, і росіянами числяться, а за своїми музичним смаками, за відчайним нерозумінням усього, що виходить за межі італійщини або старовинних музичних недоїдків, будь-якого парижанина заломлять? Адже як послухати їх: жодної нової російської школи музики немає, та й бути не повинно. Правда, зусиллями довгих років дійшла річ до того, що вони більше не насміхаються ганебно з Глинки, як тургенєвські Потугіни минулих часів, і навіть ласкаво допускають, що Глинка був людина, не позбавлена обдарування: але далі від цього вони вже незгідні йти й затуляють собі вуха на все, що з’явилося на світ після Глинки. Припустімо, не вік же таке залишиться: надійдуть часи й ліпші, але то біда, що чекати-бо доведеться дуже довго. Якщо знадобилося 30–40 років на те, аби визнали Глинку – одного з найбільших геніїв усієї художньої історії, то скільки ж часу знадобиться на те, аби зрозуміти й визнати таких людей, які й сильно талановиті, але все-таки не обдаровані генієм Глинки? Чи ж бо ліпше враз перекреслити всіх цих талановитих людей – мовляв, не треба їх нам, з нас досить і одного Верді? Так, мабуть, на це з задоволенням одразу погодилися б усі ці пп. Лароші, Ростислави, Соловйови, Званцеви, Карцеви [1] – це покоління ніколи не переведеться. Але як бути тим, хто до їхньої чудової компанії та до їхніх чудових понять не належить; хто здатний трішки ясніше й більше розуміти в новій музиці?
Мені здається, треба лише бадьоро йти вперед і робити свою справу – уся решта прийде сама собою, потихеньку і потрошку. Нема чого дбати про те, аби композитори опускалися до понять публіки: у такий спосіб можна дістатися одного – стоячого болота, та і який же композитор на це згодиться, окрім хіба найгірших або продажних? Нехай сама публіка старається зростати й підніматися до висоти талановитих людей, які йдуть уперед і не бажають знову товкти старе.
Минулого і цього року ми не раз мали перед очима взірці того, як більшість публіки мало здатна відразу розуміти талановитість опер, симфоній, увертюр і романсів нової російської музичної школи. Днями повторилося те саме і в залі Дворянських зборів, у концерті Російського музичного товариства: ціла значна фракція публіки обшикала 2-гу симфонію п. Бородіна, одне з найбільш могутніх і капітальних музичних творінь нашої доби. Який же з цього висновок? Лише той, що всі ці речі надто мало і рідко в нас виконують. Не можна очікувати від публіки завеликого розвитку. Треба, аби публіка чула їх частіше і більше, – вона звикне до них і тоді, полюбивши й розкусивши їх, урешті, просто вірити не схоче, що раніше був час, коли можна було не розуміти й не любити таких чарівних, таких простих, світлих і високоталановитих речей. Вона просто реготатиме. Хтозна, колись дійде черга навіть і до Парижа і нинішні свистіння видадуться якимось незбагненним ідіотством.

Першодрук: «Новое время». – 1877. - № 371. – 11 березня.

Коментар Марії Блінової
(за редакцією перекладача)
26 лютого 1877 р. в п’ятому концерті Російського музичного товариства під орудою Едуарда Направника було вперше виконано 2-гу симфонію Олександра Бородіна. За словами Римського-Корсакова, «симфонія сподобалася вельми помірно, і друзі автора були невдоволені несправедливо неуважним ставленням публіки до неї [2].
Стасов, який високо цінував Бородіна як продовжувача справи М. І. Глинки й називав його рідним, хоча молодшим братом останнього [3], був до краю обурений тим, що сталося.
У листі на ім’я редактора газети «Новое время», себто в цій статті, він виступив на захист «богатирської», «гігантської», «російської 9-ї симфонії», – як називав він її у своїх статтях і листах, порівнюючи з геніальною 9-ю симфонією Бетговена [4]. Побіжно він зачепив тут інші важливі питання: виховне значення мистецтва, керівну роль композитора при цьому тощо.
Уже в статті 1856 р. «Перший концерт Концертного товариства», а також у низці наступних робіт, Стасов висловлювався проти «насильницького підладжування під смаки публіки». У статті «Російська музика в Парижі та вдома» він ізнову зачепив цю тему: «Нема чого дбати про те, аби композитори опускалися до понять публіки: у такий спосіб можна дістатися одного – стоячого болота… Нехай сама публіка старається зростати й підніматися до висоти талановитих людей, які йдуть уперед і не бажають знову товкти старе».
Ці й подібні висловлювання Стасова подеколи висловлювали в хибних цілях. Представники формалістичного мистецтва втішали ними композиторів, яких «не зрозумів» народ, говорячи, що їх зрозуміють нащадки. Одначе між судженнями Стасова і тлумаченням його у формалістів немає нічого спільного. Думка критика цілковито ясна: публіка, яку виховували на поганих зразках музичних творів державної сцени й естради, повинна дорости до розуміння національних, реалістичних, прогресивних творінь нової російської музичної школи, як-от симфонія Бородіна та інші.
Сам Стасов не раз говорив про формалістичне мистецтво. Ще у своїй першій статті «Музичний огляд 1847 р.» він писав, що «для оркестру немає і не повинно бути музики просто як музики, яка б існувала без певного змісту…» Про музикантів-формалістів говорив він також праці «Мистецтво ХІХ сторіччя»: «І публіка і критика спробували підносити декотрих з їхнього числа у великі таланти, ледве не в генії, – але ці штучні зусилля ні до чого не призвели, і „великі композитори” виявлялися „каліфами на годину”. Їх дуже скоро доводилося розвінчувати».
Виступаючи у пресі щодо виконання бородінської симфонії, Стасов супутньо говорить і взагалі про російський театрально-концертний репертуар. Він дедалі знову наголошує велике виховне значення національного музичного мистецтва і накидається на російських «французів», які «за своїми музичним смаками, за відчайним нерозумінням усього, що виходить за межі італійщини або старовинних музичних недоїдків, будь-якого парижанина заломлять».
«Італійщина» – головний ворог Стасова. У рідкій своїй статті він не зачіпає бодай побіжно італійських композиторів і виконавців, подеколи хибуючи на недиференційоване ставлення до них; у запалі він рівною мірою накидається на якого-небудь Річчі й на італійського народного композитора Верді.
Ця стаття становить інтерес і як зайвий доказ обізнаності Стасова в питаннях поточного зарубіжного музичного життя. Він уважно стежить за долею російської музики не лише у своїй вітчизні, але й за кордоном, і в низці статей ділиться з наявними в нього відомостями.
Тут автор говорить про загальнодоступні концерти знаного французького диригента Жуля-Етьєна Падлу (Pasdeloup, 1819–1887), який організував 1851 р. «Товариство молодих артистів консерваторії», з якого 1861 р. виникли славетні «Загальнодоступні концерти класичної музики» (названі згодом «Концерти Падлу»), які проіснували до 1884 р. Ці концерти вперше дали змогу широким масам почути видатні симфонічні твори класичного репертуару і молодої французької школи – Бізе, Массне, Сен-Санса, Лало та інших. Вони ж познайомили паризьку публіку і з новинками зарубіжної музики, у тім числі російської. Твори Глинки, Балакірєва, Бородіна, Римського-Корсакова стали у французів особливо популярні.
Урешті, ще одна характерно стасовська думка мелькає у статті: це віра у блискуче майбутнє російської музики, у її успіх не лише в Росії, але й за кордоном: «…колись дійде черга навіть і до Парижа, – пише критик, – і нинішні свистіння видадуться якимось незбагненним ідіотством».
Стасов не помилився. За 12 років він мав змогу палко вітати успіхи російської музики в тому ж Парижі у зв’язку з так званими «Трокадерськими концертами» 1889 р. [5]


[1] Автор перелічує тогочасних російських музичних критиків більш або менш консервативного спрямування, які скептично або негативно ставилися до розвитку вітчизняної композиторської школи. – Прим. перекладача.
[2] Див.: Н. А. Римский-Корсаков. Летопись моей жизни. Изд. 5-е. – М.: Музгиз, 1935. – С. 159. (Тут і далі – прим. авторки.)
[3] Див. його лист С. М. Кругликову за 3 листопада 1893 р.: «Советская музыка». – 1949. – № 10. – С. 73.
[4] Див., наприклад, його лист С. М. Кругликову за 24 листопада 1885 р.: «Советская музыка». – 1949. – № 8. – С. 61.
[5] Див.: статті «Щодо всесвітньої виставки»: «Северный вестник». – 1889. – №№ IX–X; «Лист О. С. Суворіну» і «Нові витівки п. Буреніна»: газета «День». – 1889. – №№ 483 і 500. – 11 і 28 жовтня).