5.1

Кудись в минуле, а, можливо, й вище
Безпосередньо прагнув перейти.
Загублене кохання відродивши,
Зі щастям тихим був би знов на «ти».

Навколо подивитися пильніше,
Звільнившись від обіймів самоти!
Побачити, як білим снігом вкривши,
Моя зима відтворює мости.

Омана підкрадалася і знала:
Нехай міраж востаннє розквіта –
Фантазіям лишалось жити мало!

Людина кожна – грішна, не свята!
Відлунню літа, що тоді згасало,
Я напишу важливого листа.

5.2

Я напишу важливого листа
І опущу в ту скриню таємничу.
Конверт – лише обкладинка проста,
Ховає те, що сам собі позичу.

Зимовий вітер снігом заміта
Колишні всі пейзажі мальовничі,
Їм подруга – насиченість густа,
Яскраву радість за собою кличе.

Та попри білий колір, знову ніч.
Мов чорна книга, все мерщій запише,
Хіба ж пропустить найдрібнішу річ?

Жаданий ранок буде ще ситнішим,
А поки промовчав похмурий сич,
У ньому не претензії – щось інше.

5.3

У ньому не претензії – щось інше,
Глибокому відбитку від зорі.
За болісне мовчання заплативши,
Тепер я чую оклик: «Говори!»

І голос цей стає лише добрішим.
Птахи яскраві, вільні пісняри,
Красивий текст детально відтворивши,
Співають на підкореній горі.

А тут, внизу, занедбаний попуга,
Який давно вже близько десь літа,
Сказав, що пісня зверху – недолуга.

Послухаю, бо думка – саме та,
Сьогодні пташка в мене замість друга.
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

5.4

Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.
Її почують небеса високі.
Відлунню на заваді я не став,
Хоча й давно вже вивчені уроки.

Пошиє сукню осінь золота,
Та незнайома пані кароока
В альтанці книгу долі прочита,
Навряд чи розпізнає жовтня кроки.

Заплакав дощ. Похмуро навкруги.
Своїм безмежним сумом все заливши,
Нас проводжає у м’які сніги.

А хмарам безтурботним навіть смішно,
Що пам’ятаю миті дорогі –
Дбайливий квітень зелень всюди вішав.

5.5

Дбайливий квітень зелень всюди вішав.
А місто абрикосово цвіло.
М’який сонет здавався ще м’якішим…
Якби запам’ятати це число,

Останнє, там, де поки не сивішав
Герой ліричний. Зникло. Відбуло.
Він вимовляв слова – куди чесніше!
За спиною – стояло тільки зло.

Брехня розставила свої капкани,
Комета залишилась без хвоста,
Та рятівник навіки став незнаним.

І звідки дивна сила пророста?
День теплий витанцьовував кшесани* –
Його боялась навіть самота.
*Кшесани – танцювальні рухи у польському танці «Краков’як»

5.6

Його боялась навіть самота,
Осіннього проміння у поемах.
Здавалося, короткий зір крота –
І той побачить колір хризантеми.

Стріляла заздрість. Куля – холоста.
Знаходилися зовсім інші теми.
Там всі могли прожити хоч до ста,
А кожний рік – камінчик діадеми.

Не помічав: розверзлася земля,
Всі правила нахабно оновивши,
Заткнувши рота чистій ноті «ля».

Мені – немов підказка: «Сміливіше!»
Я вибрався з похмурого гілля,
Холодний погляд стане найтеплішим.

5.7

Холодний погляд стане найтеплішим,
Розтане у душі прозорий лід.
Забулося найтяжче, найпідліше,
Привітним видавався цілий світ!

Бажалося, принаймні, щось кисліше
До скупчення п’янких, солодких літ.
Я грав свою мелодію жвавіше,
Ніж темп, коли писав детальний звіт.

Куди ж поділось марення-розрада?
Бо замість нього – сива борода,
Повітря рве на частки канонада.

Минуле – недосяжна висота,
Де серце надихалось літнім садом,
І чистою здавалася руда.

5.8

І чистою здавалася руда,
Без домішок була природна яшма.
Ніхто любов за гроші не продав,
Тяглася кантилена неосяжна…

Її висока, дивна частота
Вела кудись. Хіба ж було так страшно?
Невиправданих речень прямота
На сон перетворилась легковажний.

Минуле світле! Що тобі віддам?
Чим давні рани ввечері загою?
Нічим! Бо маю надглибокий злам.

Існую від тривоги до відбою.
Складав колись натхненні оди – там,
Але ось тут – повінчаний з журбою.

5.9

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Проґавив, вочевидь, останній шанс.
Мовчить глибоке небо наді мною,
А літо вже завершує романс.

Можливо, перед сильною грозою
Легенький промінь зробить реверанс.
Аж раптом в царстві темряви сліпої
Настане серця світлий ренесанс.

Гойдає заперечливо гілками
Тут дерево широколистяне.
Нема нічого більше за словами!

У вечора обличчя кам’яне…
Чекаю на розраду під дощами,
Вдихаючи повітря вогняне.

5.10

Вдихаючи повітря вогняне,
Я намагаюсь впевнено йти далі.
Той вечір верхній ґудзик розстібне
Сорочки гарної, де всі скрижалі

Складаються у слово потайне,
Що міццю непідкореної сталі
Нову свідомість, наче струм, вдихне
Під тихий акомпанемент роялю.

Втручається незграбний контрабас.
Він, серце розриваючи струною,
Руйнує сподівання повсякчас.

Нема ніде натхнення для гобою!
Навколо – тільки скупчення образ…
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

5.11

Безсилий, щоб захоплюватись грою!
А голос мій зневірений помер.
Ховаюся мерщій за давниною,
Немов поранений болючий нерв.

Відгородився сірою стіною,
Рятую ніжність, потайки завмер.
Один ковток осіннього напою –
І парк міський врятує від химер.

Сонет свій прочитаю до світанку,
Прозорий ямб на вірність присягне,
Ця ніч відступить перед світлим ранком.

Повітря гіркувате та сінне…
Лишилася та сама забаганка –
Незвідане, таємне, осяйне.

5.12

Незвідане, таємне, осяйне
Сховалося під димом від цигарки.
А літо ледь повітрям ворухне,
Запрошуючи всіх у тихі парки.

Суцвіття мрій, далеке й дратівне,
Пливе все далі, та зникає барка.
Зненацька осінь зливою трусне –
Темнішає так швидко біла хмарка.

Художник, композитор і артист
Давно не йдуть дорогою легкою,
Де на пейзажі падав жовтий лист.

Я – поряд. Милувався бірюзою
Ясних небес. Швидкий вечірній твіст
Мене привітно кличе за собою.

5.13

Мене привітно кличе за собою
Моє минуле світле і святе.
Я проводжаю щирою сльозою
Усе, чого нема тепер ніде.

Змивається холодною водою
Надія на зерно, що проросте.
А щастя виявляється бідою,
Спокусою з вульгарним декольте.

Собі навіщо душу розривати?
Сучасний світ у голови запхне
Думки лише про гроші та карати!

Тут скрізь – скоромне, смажене, м’ясне.
Продовжую в оману прямувати,
Де серце із полегшенням зітхне.

5.14

Де серце із полегшенням зітхне?
У синьому зневіреному лісі
Густе повітря, майже вороне,
Над головою невблаганно висить.

Воно усі бажання схамене,
Так зачаклує зверху і донизу!
Чи, може, щось надумав Гіменей,
Піднявши оксамитову завісу?

Розріже тишу оклик: «Не люби!»
До ночі ближче – небо все тьмяніше,
Забули про любов старі дуби.

Та мудрістю мовчання охрестивши,
Я теж мовчу. Прямую від юрби
Кудись в минуле. А, можливо, й вище…

МАГІСТРАЛ 5

Кудись в минуле, а можливо й вище,
Я напишу важливого листа.
У ньому не претензії – щось інше…
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

Дбайливий квітень зелень всюди вішав,
Його боялась навіть самота.
Холодний погляд стане найтеплішим,
І виявиться чистою руда.

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Вдихаючи повітря вогняне,
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

Незвідане, таємне, осяйне
Мене привітно кличе за собою,
Де серце із полегшенням зітхне…