Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Розпочинається оповідь про походження, життя, працю і звичаї уславленого мужа Данте Аліґ’єрі, знакомитого флорентійського поета, і про творіння, які скомпонував він

І. Вступ
Солон, серце котрого уподібнювали до рукотворного храму нерукотворної мудрості, найсвященніші закони котрого й донині неспростовно засвідчують справедливість давнього правосуддя, – отож Солон, як твердять декотрі, полюбляв повторювати, що держава, подібно до нас, людей, ходить і стоїть на двох ногах, і щоразу з глибоким переконанням додавав, що права нога – це звичай неухильно карати всіляку провину, а ліва – так само неухильно винагороджувати будь-яку добру дію; і ще він казав: якщо в державі через злий умисел або недбальство порушують одне з цих правил чи не завше його дотримуються, вона скоро неминуче стане кульгавою, а якщо там, собі на горе, нехтують обома, то й зовсім утратить ноги. У згоді з цією вельми похвальною і найрозумнішою порадою багато славних народів давнього світу вшановували своїх гідних громадян по заслузі: кого – заліченням до сонму богів, кого – мармуровою статуєю, багатьох – урочистим похованням, цих – тріумфальними арками, тих – лавровими вінками; а щодо кар, яким піддавали винуватців, то не маю охоти про них говорити.
Таким шляхом, винагороджуючи й караючи, Ассирія, Македонія, Греція та врешті Рим дедалі ширилися, допоки їхні володіння не сягнули країв землі, а слава – горішніх зір. Тимчасом теперішні їхні спадкоємці, особливо мої флорентійці, не лише не наслідують високого прикладу пращурів, але так нехтують ним, що усі винагороди за чесноту привласнює честолюбство; тому чи може в мене, та й у кожного, хто обдарований здоровим глуздом, не тужити душа, бачачи, як підносять до високого сану лиходіїв і розпусників, як їх призначають на найшанованіші посади й обсипають нагородами, а доброчесних проганяють, неславлять, знищують? Яка буде божа кара призвідцям оцих злочинів – клопіт не наш, людей мало примітних, котрі пливуть, куди жене їх доля, непричетні до подібних беззаконь, а клопіт тих, хто стоїть біля стерна цього корабля. Хоча я міг би зміцнити свої слова безліччю всім знаних прикладів невдячності й ганебного потурання, але, аби не надто виставляти на загальний огляд наші пороки й хутчіше перейти до предмета моєї оповіді, мені досить розповісти лише один випадок – щоправда, не маленький, не дріб’язковий, – а саме про вигнання уславленого мужа Данте Аліґ’єрі. Чого був гідний цей споконвічний флорентієць, нащадок шанобливої родини, який однаково виблискував і чеснотами, і розлогими знаннями, зробивши Флоренції значні послуги, про те говорять і говоритимуть його дії, й, безсумнівно, у державі достеменно справедливій він заслужив би на найвищу шанобу.
Який підлий злий умисел, яке ганебне діло, який убивчий приклад, який неспростовний доказ прийдешньої загибелі! Замість винагород – несправедливий і жорстокий вирок, довічне вигнання, позбавлення спадку батьків і спроба – звісно, приречена на невдачу! – зганьбити якнайбільшу славу брехливими звинуваченнями! Його втеча з Флоренції, його рештки, віддані чужій землі, його діти, котрі живуть порізно, у чужих людей, – ось вони, донині не стерті сліди отих подій. І якби було можливо приховати від усевидющого ока господнього всі інші злочинства флорентійців, хіба цього одного не доволі, аби їх покарав гнів Усевишнього? Більш ніж доволі! Добропристойність вимагає, аби я змовчав про тих, хто, на відміну од Данте, був усипаний шанобою.
Уважно озирнувшись навкруги, бачимо: теперішні покоління мало того, що зійшли зі шляху пращурів, який я вже згадував, але й повернули в зовсім інший бік. І якщо, усупереч наведеному вище вислову Солона, ми – та й усі, хто живе подібно, – не падаємо, а далі стоїмо на ногах, пояснення цього треба шукати в тому, що, або час, як це нерідко буває, поступово змінив природу речей, або Господь Бог, зважаючи на заслуги наших прабатьків, підтримує нас, тим самим здійснюючи велике і непізнаване диво, або, сповнений довготерпіння, він очікує нашого каяття; але, так чи інакше, якщо ми не поспішимо з цим каяттям, гнів Божий, повільно і неухильно наближаючи годину відплати, скине на нас тим тяжчі біди, чим довше будемо скніти у гріхах. Твердо знаю, що за будь-який, навіть таємний проступок колись муситимемо відповідати, і отож належить не тільки уникати злих діл, але й старатися праведними діями спокутувати скоєне; тому, будучи уродженцем Флоренції й, отже, посідаючи в її історії якесь місце, бодай найменше, тимчасом як Данте Аліґ’єрі завдяки своїм заслугам, чеснотам і високому походженню посідає величезне, я, подібно до будь-якого флорентійця, повинен виказати йому честь; усвідомлюючи, що мої обдарування надто вбогі для такої великої справи, я тим не менше зобов’язаний уславити поета, наскільки дозволить мені мій негучний голос, коли-бо сама Флоренція досі не вчинила йому громоподібної хвали; але не статую, не пишний надгробок поставлю йому – у нас цей звичай занепав, до того ж таке звершення мені не до снаги, – ні, звеличу його словами, хоча для такої мети вони занадто бідні. Але чим багатий, тим і радий, – аби лише чужоземні народи і вкупі й порізно не сміли стверджувати, що співвітчизники поета виявили невдячність до його великої пам’яті. І писатиму словом невигадливим, без усіляких оздоб, – адже тільки на таке й вистачить мого вміння, – обравши той самий флорентійський діалект, котрим, як усім відомо, написано переважну частину творінь Данте; писатиму те, що сам він скромно замовчував: про благородство його походження, про життя, про його студіювання і звичаї; перелічу одне за одним його творіння, котрі так піднесли його в очах нащадків, що, можливо, мої слова, супроти волі й бажання, не так просвітлять, як затуманять риси поета, і буду вдячний кожному, хто, знаючи більше за мене, покаже мені мої помилки й виправить їх. І аби цих помилок було менше, покірно благаю того, хто, як нам відомо, дозволив Данте піднестися на горішні висоти, – нехай він допоможе мені, нехай зміцнить мій розум і мою слабку руку.

ІІ. Батьківщина і пращури Данте
Якщо вірити давнім історикам, як і твердженню всіх теперішніх, Флоренцію, одне з найблагородніших італійських міст, заснували римляни. З плином часу її межі так поширилися і так багато стало в ній мешканців, простолюдинів і вельможних мужів, що сусідні міста почали вважати її вже не містом, але могутньою державою. Важко сказати, яка причина того, що після такого блискучого початку все настільки змінилося, – чи неприхильність фортуни, чи ворожнеча небес або поводження самих флорентійців, але всім відомо, що кілька сторіч потому Аттіла, лютий ватажок вандалів і спустошувач ледве не цілої Італії, віддав на смерть або примусив до втечі більшу частину мешканців Флоренції, особливо тих, хто був знаний давниною роду або високим становищем, або ще чимось уславлений, а тоді перетворив її на руїни й попелище, і в такому вигляді вона перебувала, здається, років триста. Потім, коли Римська імперія мусила з Греції переміститися до Ґаллії, на імператорський трон зійшов Карл Великий, наймилосердніший король франків; скінчивши бойові труди і, як гадаю, натхненний з вишніх, він сповнився благородного бажання відновити зруйноване місце і справді відновив, прикликавши собі на допомогу нащадків отих самих родин, що колись його заклали, відбудував, хоча й не в давніх кордонах, а, як Рим, на невеликому обширі всередині мурів, і заселив цю нову Флоренцію нащадками колись вигнаних з неї родів.
За легендою, серед новоселів Флоренції був певний молодий римлянин, з вельможного роду Франджапані, котрого всі звали просто на ймення – Елізео; можливо, він завідував будівельними роботами, спорудженням будинків, прокладенням вулиць, а також видавав закони, необхідні новим громадянам. Потім, скінчивши справу, заради якої приїхав, він, – чи то за волею випадку, чи то з любові до міста, яке сам побудував, чи то зачарований місцевістю і, можливо, передчуваючи, що небеса будуть до неї прихильні, чи то ще з якоїсь причини, – назавжди оселився там і залишив по собі численних і гідних нащадків, котрі, відмовившись од прізвища римських предків, стали зватися за йменням того, кого вважали своїм родоначальником, себто Елізеї. І коли минуло чимало часу, змінилося чимало поколінь, у цій родині народився і виріс лицар на ймення Каччаґвіда, славний мужністю і розумом; юнаком він за бажанням батьків одружився з дівчиною з феррарського роду Альдіґ’єрі, котру всі підносили за вроду і вельможність, як і за скромну вдачу, прожив з нею довгі роки й народив кількох дітей. Як звали інших дітей, мені невідомо, але одного сина вона нарекла Альдіґ’єрі, бажаючи, подібно до багатьох жінок, дати нове життя імені своїх пращурів; потім із цього імені випала літера «д», і, таким чином спотворене, воно стало звучати як Аліґ’єрі. Висока-бо мужність цього чоловіка послугувала причиною того, що його нащадки змінили ймення Елізеї на Аліґ’єрі, і так воно й залишилося їм дотепер. Аліґ’єрі мав синів і онуків, і онуки мали своїх синів і нарешті за Фрідріха Великого в їхньому роду з’явився хлопчик, названий при хрещенні Аліґ’єрі, який мав уславитися, але не так своїми ділами, як сином. Його дружині незадовго до пологів наснився сон про майбутню долю плоду її лона, але тоді ані вона, ні всі інші не змогли витлумачити сновидіння, зате нині, коли все здійснилося, воно стало якнайяснішим. Цій благородній пані привиділося, що вона лежить на зеленому лужку під велетенським лавровим деревом, а коло неї дзюрчить якнайчистіше джерело, і тут вона народжує сина, і він, поївши ягід, які падали з лавра, і напившись прозорої джерельної води, одразу стає дорослим пастухом і старається нарвати листя з того дерева, ягодами котрого втамував голод, і, втомившись, падає на землю, а тоді підводиться, але він уже не людина, а павич. І так її приголомшив цей сон, що вона прокинулася, а коли в належний термін народила сина, то, за згодою чоловіка, дала йому ім’я Данте – і недарма, бо, як стане очевидно з дальшого, це ім’я в усьому виправдало себе. Це був той самий Данте, про якого веду мову; Данте, подарований нашому віку великою милістю Господньою; Данте, який перший відкрив шлях до повернення муз, вигнаних з Італії. Це він показав усьому світові пишноту флорентійського діалекту; він одкрив гарноти народної мови, уклавши її у стрункі стопи; він достеменно повернув до життя змертвілу поезію – і хто здатний гідно оцінити його звершення, той погодиться, що це ім’я пасує йому більше за будь-яке інше.

ІІІ. Роки навчання
Цей непорівнянний світоч Італії народився в нашому місті року 1265-го від Різдва Царя Всесвіту, коли після скону Фрідріха Великого імператорський трон був порожній, а престол Святого Петра посідав папа Урбан IV. Родина Данте жила в добробуті: у добробуті, кажу, відповідно до тогочасних уявлень у світі. Але хай там як, не стану затримуватися на описі дитячих літ Данте, хоча вже тоді багато що говорило про майбутню велич його генія; скажу лише, що вже в ранньому дитинстві, ледве вивчившись грамоти, він не вештався, подібно до нинішніх вельможних юнаків, не віддавався під материнським крилом неробству і лінощам, але змолоду старанно вправлявся в рідному місті у вільних мистецтвах та захопливо просунувся в них. Коли з літами його розум і дух зміцніли, він, зневаживши знання, корисні тільки для накопичення багатств, за якими нині всі так женуться, і керований похвальною жагою здобути не марнотні блага, а довговічну славу, твердо вирішив проникнути в сутність поетичних вигадок, а також навчитися всім складним способам їх творення. А це призвело до того, що Данте не лише став знавцем Верґілія, Горація, Овідія, Стація й інших знакомитих поетів, але, не вдовольняючись пізнанням їх, ще й сам почав складати вірші, наслідуючи їх, що засвідчують оті твори, про які скажу далі. Розуміючи, що поетичні творіння – не марні й нерозумні баєчки й казки, як гадає багато невігласів, але приховують у собі найсолодші плоди історичної й філософської істини, отож без знання історії, і науки про моральність, і натуральної філософії, не можна зрозуміти й поетичного задуму, – Данте осмислено розподілив свій час і, не шкодуючи сил, став ретельно вивчати історію, не вдаючись ні до чиєї допомоги, та філософію – під орудою багатьох учених мужів. Захоплений насолодою пізнання істинної сутності речей, глибоко прихованої з волі небес, не знаходячи в нашому житті нічого милішого своєму серцю, він одкинув усі земні клопоти й віддався тільки цим заняттям. І аби жодна царина філософії не залишалася йому незнаною, він, з властивою його генієві глибиною, узявся до найзаплутаніших питань теології. І, можна сказати, наш поет досягнув своєї мети, адже не боявся ні холоду, ані спеки, ані нічних чувань, ані голоду – жодних тілесних злигоднів; тому старанними заняттями він досягнув такого розуміння сутності божества й усіх його проявів, яке лишень можливе людському розумові. А позаяк у різні роки він присвячував свій час різним наукам, то й навчителів мав різних.
Як було вже сказано, перші знання він здобув у рідному місті, а тоді вирушив навчатися до Болоньї, багатшої на таку поживу; уже на порозі старості, опинившись у Парижі, Данте виступав на багатьох диспутах і зажив такої слави блиском свого генія, що тогочасні його слухачі й донині оповідають це якнайбільш зачудовано. Своєю глибокою і різноманітною вченістю він цілком справедливо заслужив найпочесніші звання, і недарма ще за життя одні йменували Данте поетом, другі – філософом, треті – теологом. Але оскільки звитяга тим славніша, чим сильніший переможений супротивник, уважаю за доречне оповісти, як він, пливучи розбурханими морськими хвилями, що жбурляли його з боку в бік, борючись із пінними валами, як і з супротивним вітром, доплив до рятівної гавані цих високих звань.

IV. Перешкоди в заняттях
Будь-які заняття вимагають усамітнення, безтурботного існування і спокою душі, тим паче заняття науками абстрактними, котрим, як уже було мовлено, цілковито віддався наш Данте. А він, замість безтурботності й спокою, від ранньої юності й до самого скону зазнавав нечуваних любовних мук, був обтяжений дружиною, родинними й громадськими клопотами, пізнав гіркоту вигнання і бідності, годі й казати про інші злигодні, неминуче з ними пов’язані; ці-бо суворі злигодні оповім почергово, аби очевиднішою стала їхня тяжкість.

V. Кохання до Беатріче
Був у нашому місті звичай відзначати пристойними розвагами ту пору року, коли ясні небеса багато прикрашають землю і вона усміхається, уся вбрана у пістряві квіти й зелене листя; на такі збори сходилися люди, що мешкали сусідньо, добрі знайомі, однаково чоловіки й жінки. Дотримуючись цього звичаю, а можливо, і ще з якоїсь причини, певний Фолько Портінарі, вельми шанований флорентієць, запросив першого травня до власної домівки всіх своїх сусідів, у тім числі й згаданого Аліґ’єрі. З ним прийшов його син Данте, хоча той не досягнув ще й десяти, але так було заведено, що діти завше супроводжували батьків, особливо на святкові збориська; почастувавшись у домівці господаря, Данте змішався з юрмою своїх ровесників, хлопчиків і дівчаток, і взяв участь у дитячих іграх, які годилися його юним літам.
Була серед дітей і донька вищеназваного Фолько, і всі кликали цю дівчинку Біче, але Данте від самого початку став називати її повним іменням – Беатріче; вона мала не більш як вісім літ, усі її рухи чарували дитячою грацією й красою, але манери й слова вирізнялися скромністю і серйозністю, непритаманними такому юному віку; обличчя Беатріче, миловидне, дуже ніжне і навдивовижу правильне, було не лише вродливе, але й позначене невимовною цнотою, отож багатьом вона видавалася небесним янголом, – і ось такою, якою я описав її тут, а можливо, багаторазово прекраснішою, вона з’явилася на цьому святі нашому Данте: він зустрічав її, гадаю, і раніше, але тільки цього разу вона навіяла йому кохання, і, хоча він був ще маленьким хлопчиком, образ Беатріче так глибоко закарбувався в його серці, що лишився в ньому до самого скону. Як це могло трапитися, ніхто не знає, але чи то через спорідненість характерів і нахилів, чи то через божественну волю, чи то тут позначився вплив солодкої музики, загальних веселощів, смачних страв і чудового вина – адже ми часто спостерігаємо на таких святах, що душі не лише юнаків, але зрілих мужів розчиняються і віддаються в полон будь-яким привабам, – так чи інакше безперечне одне: сливе змалку Данте став якнайревнивішим служителем кохання. Більше не спинятимуся на подіях його дитинства, скажу лишень, що з роками любовне полум’я все більше розпалювалося в ньому, і вже ніщо не приносило йому радості, не давало спокою і спочинку, окрім споглядання Беатріче. Тому він кидав розпочату справу і вирушав туди, де сподівався побачити її, мовби знаходив щастя і втіху єдино в цьому обличчі й у цих очах.
О нерозсудливість закоханих! Хто, крім них, став би гасити пожежу, підкидаючи соломи у вогонь? У своєму творінні «Нове життя» Данте сам повідав, скільки тяжких дум, і нарікань, і сліз, і нестерпних страждань вартувало йому в зрілішому віці оце кохання, отож більше не буду оповідати його. Усе-таки не можу замовчати того, про що і сам він писав, і що очевидці засвідчують, а саме що це кохання було чисте і непорочне, що в жодному погляді, або слові, або русі закоханого, як і предмета його кохання, ані разу не промайнув хтивий потяг: диво-дивовижне для теперішнього покоління, яке цурається безневинних насолод і так звикло, ще не відчувши кохання, вже хтиво опанувати предмет бажання, що закоханий іншим коханням видається йому чудасією, достеменним дивом! Якщо це почуття, таке сильне і багаторічне, позбавляло поета спокою, і сну, і апетиту, то якою ж, напевне, завадою воно було його обдаруванню і піднесеним заняттям! Звісно, чималою. Нехай багато людей стверджує, що, навпаки, саме воно дало перший поштовх генієві Данте, і наводять як доказ найпрекрасніші римовані вірші, котрі він написав флорентійським діалектом на славу коханій, у яких говорить про свою старість і викладає глибоко осмислені погляди на кохання, але не погоджуюся з такими твердженнями, інакше я мусив би визнати красиве слово мірою вченості, а це було б якнайглибшою оманою.

VI. Скорбота Данте через смерть Беатріче
Усі, безсумнівно, знають, що в цьому світі немає нічого непорушного, і особливо підвладне змінам людське життя. Трохи більше охолоне чи розпариться людина, годі й казати про інші незліченні випадковості й можливості, – і от вона вже зразу переходить від буття до небуття, і ніщо її від цього не рятує – ані вельможність, ані багатство, ані молодість, жодні світські блага і звання; усю суворість цього загального закону Данте пізнав, особисто побачивши смерть, але не свою, а іншої людини.
Найпрекрасніша Беатріче не мала і двадцяти п’яти років, коли з дозволу Всемогутнього вона покинула цей паділ смутку і заслужила найвищого блаженства як винагороду за свої чесноти. Ця втрата кинула Данте в таку журу і скорботу, виштовхнула з його очей такі потоки сліз, що багато його близьких – рідних і друзів – не сподівалися йому заспокоєння інакше як у смерті й очікували її хуткого приходу, адже він не слухав нічиїх настанов, був глухий до всіх утішань. Його дні були подібні до ночей, а ночі – до днів, і ані година не минала без нарікань, зітхань і гірких ридань; його очі були схожі на невичерпні джерела, отож усі зачудовувалися – звідки має він такий запас вологи для таких рясних сліз! Але знаємо, що тягар будь-якої скорботи з плином часу стає не таким важким, адже все в цьому світі нетривале і тлінне, і от, за кілька місяців, Данте вже міг без сліз думати про те, що Беатріче померла; горе, поступившись, дало місце розуму, і наш поет мусив визнати, що жодні ридання і сльози не повернуть йому втраченої коханої, ніщо на світі не воскресить її; поступово він почав звикати до думки, що більше ніколи її не побачить, а через дещицю часу його сльози висохли, скарги все рідше виривалися з грудей, а тоді й зовсім замовкли.
Від пролитих сліз, від жури, яка переповнювала його серце, від нехтування собою він видом уподібнився до дикуна – худющий, оброслий бородою, сам на себе несхожий, отож мимоволі збуджував жаль не лише у друзях, але й у чужих людях; проте, поки його життя минало у сльозах, він ховався від сторонніх очей. Керовані співчуттям, боячись, як би все це не скінчилося зовсім кепсько, рідні Данте почали думати, чим би допомогти йому, і, побачивши, що сльози перестали литися з його очей, а тяжкі зітхання – вириватися з утомлених грудей, вони знову приступили до невтішного з утішаннями, і якщо досі він уперто відкидав їх, замикаючи свій слух до них, то тепер почав не лише прислухатися, але й охоче дослухатися до всього, що говорили йому на заспокоєння. Адже і через бажання не лише вилікувати Данте від скорботи, але й знову зробити щасливим, рідні постановили одружити його, аби нова кохана принесла йому не менше радості, аніж утрачена – жури. Знайшовши підхожу наречену, вони оповіли Данте свій намір, підсилюючи слова аргументами, за їхньою тямою, особливо переконливими. Утримаюся й цього разу від подробиць, скажу лише, що, витративши чимало часу і зусиль, рідні досягли свого: Данте одружився.

VII. Міркування про шлюб
О занурені в пітьму, сліпі розуми! О марні міркування смертних! Як часто ваші поради призводять до наслідків, несподіваних для вас, хоча найчастіше їх би можна було передбачити! Хто настільки шалений, що повезе людину з нашої благосної Італії до піщано-спекотної Лівії, аби людина подихала там прохолодою? Чи – з острова Кіпру в огорнуті вічною сутінню Родопські гори, аби там людина зігрілася? Який лікар лікуватиме вогневицю розпаленими вуалями або озноб, який трясе до самих кісток, – снігом і кригою? Звісно, тільки той, кому може впасти в голову зцілювати любовні страждання, що їх заподіяла одна жінка, одруженням з іншою! Такі лікарі не розуміють природи кохання, не розуміють, що кожне нове почуття лише розпалює давню пристрасть. Якщо вона глибоко вкоренилася в серці закоханого, йому не допоможуть жодні поради, жодні настанови. О першій порі будь-яка мізерна завада приємно розпалює кров, та коли кохання дозріло, нездоланні перешкоди можуть погубити людину. А тепер повернімося до нашого предмета і поміркуймо, якими шляхами намагаються люди подужати муки кохання.
Подумайте самі, чого досягне той, хто, стараючись відволікти мене од надокучливої думки, навіює численні ще надокучливіші? Тільки одного: згинаючись під вагою нового тягаря, я зажадаю попереднього, від якого він позбавив мене; так воно й буває – по приклади не випадає ходити далеко, – коли люди, прагнучи скинути цілковито чи бодай частково тягар смутків, необдумано одружуються чи дозволяють себе одружити, коли на власному гіркому досвіді переконуються, що, виплутавшись із сильця, потрапили до іншого, непорівнянно більш мудрованого, і каються, що всі дороги назад уже їм відрізано. Рідні й друзі постановили одружити Данте, аби він припинив оплакувати Беатріче. Не думаю, хоча й не знаю напевне, що одруження вилікувало його від пристрасного кохання до Беатріче; щоправда, він уже не лив сліз – проте вони перестали в нього литися ще до одруження, – але навіть якщо давня скорбота стихла, їй на зміну, слід думати, з’явилися нові прикрощі, можливо, не менш болісні.
Він звик цілі ночі просиджувати за своїми священними студіюваннями, звик, якщо була охота, поринаючи в читання, розмовляти з імператорами, королями, з великими володарями, звик увіходити в дискусії з філософами, насолоджуватися товариством найславетніших поетів, вислуховувати горе стражденних і цим пом’якшувати власну скорботу. Тепер він бував у такому товаристві лише з дозволу молодої дружини, а якщо дозволу не було, мусив відриватися од настільки виданих співрозмовників, і, марнуючи час, слухати жіночі міркування, і не лише погоджуватися з ними, але й вичавлювати з себе похвали, аби уникнути дорікань. Він полюбляв усамітнюватися, знуджений вульгарною черню, і міркувати на волі про те, яка духовна сила рухає небесні сфери, хто вдихнув життя в земні створіння, яка причина причин, або виношувати дивовижні задуми, або компонувати твори, які увічнили його наймення серед нащадків, а тепер мусив, підкоряючись бажанню молодої дружини, не лише відразу уривати ці дорогі йому роздуми, але й змішуватися з товариством, вельми до таких роздумів не схильним. Він звик сміятися і плакати, складати пісні й зітхати у згоді з солодкими чи скорботними почуттями, які охоплювали його, а тепер не смів і думати про це, адже мусив звітувати не тільки про поважні справи, але й про найменше зітхання, доповідати, чому і навіщо він зітхає, оскільки якщо він веселий, отже, кохає іншу, а якщо сумний, отже, ненавидить її, молоду дружину.
О, який нестерпний тягар – жити, розмовляти, старіти й урешті померти обіч такої помисливої істоти! Що ж бо казати про нові клопоти, особливо тяжкі людині, незвичної до них (та ще в нашому місті), – наприклад, як дістати нові строї, коштовності, непотрібні прикраси, які лише захаращують домівку, але, на думку жінок, необхідні для пристойного життя, як дістати слуг і служниць, годувальниць і покоївок, як дістати частування для бенкетів, підношення і дарунки родичам молодої дружини, аби вона переконалася, що чоловік їх любить, та ще багато чого, про що й не підозрюють парубки. Тепер-но перейду до того, про що не можна змовчати. Кожен знає, що дозвільні люди люблять потеревенити про чужих дружин: мовляв, ця вродлива, а та – ні. І якщо жінка заживе слави як уродливиця, кожен знає, що її одразу оточить юрма шанувальників і почне безсоромно бентежити нестійку душу – хто вродою, хто вельможністю, хто незмірними лестощами, другий дарунками, третій приємним поводженням. І найімовірніше, хоч один та доможеться того, що таке бажане багатьом. Тимчасом досить жінці всього раз заплямувати свою честь – і вона вже довіку зганьблена, а чоловік – глибоко нещасний. Якщо, собі на горе, чоловік узяв за дружину погану жінку, то і вродливиця подеколи швидко йому набридає – прикладів цьому без ліку, – а невродлива, з якою, крім того, він пов'язаний до скону, стає такою осоружною, що, слід думати, навіть місце, де вона постійно перебуває, стає йому ненависним. Відповідаючи на це, вона сповнюється злоби, а немає звіра лютішого за розізлену жінку, і вже не знайти на світі спокою тому, хто приречений жити з жінкою, якій здається, буцімто її гнів справедливий, – але ж це здається їм усім!
Що сказати про їхні звичаї? Якби я почав доводити, як і якою мірою жінки ворожі спокоєві й погідності чоловіків, моє міркування б надто розтяглося; доволі сказати лише про одну рису, притаманну майже всім жінкам. Твердо знаючи, що доброго слугу ніхто не прожене, а поганому одразу відмовлять у місці, вони вважають, що в усьому уподібнюються слугам, коли поводяться добре, зате почуваються достеменними господинями, коли вчиняють погано і, одначе, ніхто їх не проганяє. Але навіщо маю особливо виказувати те, що й так сливе всі ми знаємо? Гадаю, ліпше помовчати, аніж своїми словами навернути на себе гнів отих непевних жінок. Кожен знає, що спершу покупець гарно придивиться до товару, а тоді вже візьме, та майбутньої дружини це не стосується: до неї не дозволяють придивлятися через страх, що вона розподобається чоловікові ще до того, як він уведе її до своєї домівки. Одружуються не з тією, яка була до вподоби, а з тією, яку підсуне доля. І якщо ці мої міркування правильні, – а хто має досвід, той з ними погодиться, – можна уявити собі, скільки страждань приховано у спальнях, котрі славні як оселі щастя в людей, чиї очі недостатньо проникливі, аби бачити крізь стіни. Звісно, не стверджую, що саме так було і в Данте – мені цього невідомо, – тим не менше, через ці причини або через якісь інші, але, розлучившись із тією, котру було дано йому як утіху від усіх жалів, він більше ніколи не повертався до неї й, де б не перебував, не допускав її до себе, хоча прижив з нею кількох дітей. Тільки хай не намагаються робити з моїх слів висновку, нібито силкуюся відмовити чоловіків од одруження: навпаки, щиросердно хвалю його, але не для всіх. Нехай ті, котрі віддані піднесеним заняттям, віддадуть цю честь багатим дурням, вельможним панам і простолюдинам, а самі нехай насолоджуються філософією, цією найліпшою в світі дружиною.

VIII. Перипетії публічного життя Данте
Природний перебіг нашого світського життя такий, що одна турбота незмінно тягне за собою іншу. Від родинних справ Данте мимоволі звернувся до справ державних і, спокушений марнотними шануваннями, незмінними супутницями громадських посад, забувши, звідки прийшов і куди йде, по тім’я занурився в ці клопітливі справи, а Фортуна була попервах така милостива до нього, що коли випадала потреба прийняти або відправити послів, ухвалити або скасувати закон, укласти мир або оголосити війну, коротше кажучи, зважитися на будь-який важливий крок, то володарі передусім запитували думки Данте. Здавалося, громада єдино йому вірить, єдино на нього сподівається, йому одному віддає опіку над своїм духовним і земним добробутом.
Але Фортуна, руйнівниця наших задумів і ворогиня людського блага, спершу кілька років тримала Данте на самій горі свого колеса, а потім, коли він несхитно повірив у неї, повернула колесо так, що він опинився в самому долі.

ІХ. Як він став співучасником битви між партіями
У ту пору флорентійці були найогидніше поділені на дві партії, а кожну очолювали досвідчені й хитромудрі ватажки, отож сили були рівні, і то одна партія брала гору, то друга, на невдоволення тій, що програла. Аби поєднати розтяте тіло рідного міста, Данте застосував усі свої здібності, знання, уміння, стараючись навіяти найрозсудливішим співгромадянам, що чвари швидко знищать навіть велике починання, тоді як узгоджені дії надають великого розмаху навіть найменшому. Але потім він побачив, що його слухачі загрузли в упертості й усі старання їх переконати даремні, і вже вирішив відмовитися од усіх посад і замкнутися в усамітненні, уважаючи, що така божа воля; одначе, спокушений звабами слави й прихильності марнотного плебсу, підлігши напучуванням іменитих громадян, керуючись, окрім того, переконанням, що при нагоді зможе вчинити своєму місту більші послуги, обіймаючи важливі посади, аніж відкинувши їх і усунувшись від усього (о безглузда жаго людської шаноби, ти така сильна, що, мені здається, немає людини, яка була б вільна од тебе!), цей зрілий муж, якого вигодувала, виростила, настановила добра філософія, який знав багато прикладів повалення володарів – давніх і теперішніх, загибелі держав, регіонів, міст, несамовитих підбурювань Фортуни, яка навіює, що треба гнатися тільки за високими званнями, усе-таки не схотів чи не зміг відвернутися од цих спокус. Отже, Данте вирішив не відмовлятися од фальшивого блиску і жалюгідної пишноти почесних посад; при цьому він усвідомлював, що не зможе створити третьої партії, настільки сильної й справедливої, що, поклавши край несправедливостям двох уже наявних, вона припинила б їхні чвари, отож він і приєднався до тієї, котра видавалася йому розсудливішою і гіднішою, і продовжував у міру своєї тями працювати на користь вітчизни й співгромадян. Взаємна ненависть і ворожнеча флорентійців, хоча ні на чому не ґрунтована, день у день зростала, і річ доходила до того, що при загальному сум’ятті в головах містяни хапалися за зброю, сподіваючись розв’язати всі суперечки вогнем і мечем, не тямлячи в засліпленні гніву, що лише наближають годину своєї гіркої загибелі. А позаяк обидві сторони вже не раз доводили своє могуття, заподіюючи одна одній чималої шкоди, приспіла пора здійснитися таємним задумам грізної долі: пройшла чутка – вона однаково розносить правду і брехню, – що партія, ворожа партії Данте, зібравши без ліку збройних приспішників, готує ворогам небезпечну і хитромудру пастку, і ті, в особі своїх ватажків, сповнилися такого страху, що, не слухаючи порад, не міркуючи, не роздумуючи, вирішили рятуватися втечею; укупі з ними мусив тікати й Данте, який, миттєво втративши всі високі посади, був повалений на землю, більше того – вигнаний з рідної землі. Заледве вони покинули місто, як чернь почала люто трощити й грабувати їхні житла, а ще за кілька днів звитяжці встановили у Флоренції свої порядки, засудили ватажків переможеної партії до вічного вигнання, а нерухоме майно втікачів почасти передали до скарбниці, почасти поділили між собою; у числі найзліших ворогів Флоренції ледве не на першому місці було пойменовано Данте.

Х. Прокляття несправедливому вироку вигнання
Ось вона – винагорода, яку дістав Данте за ніжну любов до вітчизни! Ось винагорода йому за невтомні старання покласти край містянським чварам! Ось винагорода за всі клопоти, за всі зусилля одарувати співгромадян добробутом, спокоєм, миром! Який неспростовний доказ непостійності юрми й нерозсудливості тих, хто покладається на неї! Людину, яку ще зовсім недавно вважали надією держави, улюбленця всіх флорентійців і опору народу, зненацька, беззаконно, безпричиново і раптово прирекли на вічне вигнання злобним вироком отієї самої черні, що раніше так часто підносила його до небес! Ось вона, та мармурова статуя, споруджена, аби подовжити у віках пам'ять про його чесноти! Ось вони, літери, якими на золотих скрижалях накреслено його наймення серед імен покровителів вітчизни! Ось вона, сповнена вдячності хвала за всі його доброчинства! Чи знайдеться після цього людина, котра, дивлячись на такі справи, не скаже, що наша держава справді стала кульгавою? О марнотна самоомано смертних, чому такі незліченні болючі приклади не слугують тобі осторогою, вуздою, нагадуванням про неминуче падіння? На жаль! Якщо через давнину літ забула ти Камілла, Рутилія, Коріолана, обох Сципіонів та інших доблесних мужів старожитності, хай цей зовсім недавній випадок напоумить тебе і застереже від гонитви за світськими насолодами! Немає на світі нічого більш несталого за народну любов; лише дурень може радити довіритися їй, і лише божевільний розраховує на неї! Тому полиньмо душею в небеса, чиї безтермінові закони, чия вічна велич, чия істинна краса нескаламучено відбивають у собі того, хто, сам непорушний, рухає все суще за своєю премудрою волею, адже ми врятуємося від оман, тільки якщо відмовимося од марноти марнот і покладемо наші сподівання на нього одного – єдину в світі непохитну твердиню.

ХІ. Життя поета у вигнанні до приходу в Італію Генріха VII
Отак Данте залишив місто, чиї мури не лише бачили, як зростав поет, але їх відновили з руїн його пращури, і пішов у вигнання, не взявши з собою ані дружини, ані дітей, надто малолітніх, аби йти за ним; треба сказати, що за безпеку родини він не хвилювався, бо дружина Данте була родичкою майже всіх поводирів ворожої йому партії, але на нього самого всюди чатували небезпеки, тому він поневірявся всією Тосканою. Його дружина великими зусиллями врятувала від дикунства плебсу дещицю їхнього майна під приводом того, що буцімто це – її посаг, отож сяк-так могла прогодуватися з дітьми, а він, знедолений, мусив сушити собі голову, який би знайти прожиток. Як часто він придушував у собі справедливий гнів, що шматував його гірше за смертну муку, пригнічував, утішаючись надією, що все це ненадовго, що ще трохи терпіння – і він повернеться на батьківщину! Але очікування не здійснювалися, і, залишивши Верону (куди втік із Флоренції до мессера Альберто делла Скала, який гостинно зустрів його), він рік за роком мешкав то в Казентіно у графа Сальватіко, то в Луніджані в маркіза Мороелло Маласпіни, то в родині Фаджуоли в горах неподалік Урбіно, і всі приймали його з шанобою, наскільки дозволяли їм обставини й можливості. Потім він побував у Болоньї, трохи згодом – у Падуї й нарешті – і знову у Вероні. День у день він усе більше переконувався, що його надія даремна й усі шляхи повернення до Флоренції відтято, і тоді попрощався не лише з Тосканою, але і взагалі з Італією й, сяк-так перебравшись через гори, які відокремлюють її од Ґаллії, вирушив до Парижа й оселився там, увесь свій час присвячуючи вивченню філософії, богослов’я та інших наук, які позабував за роки знегод. Поки він жив, поринувши в учені студіювання, трапилося дещо, чого Данте не передбачав: Генріха, графа Люксембурзького, за бажанням і волею тогочасного папи Климента V, було підвищено до сану короля Римського й увінчано імператорською короною. З Німеччини імператор вирушив до Італії, де багато провінцій були йому ворожі, і вчинив розгромну облогу Брешії. І от Данте, почувши про це, твердо повірив, що, за низкою ознак, імператор неодмінно здобуде перемогу, після чого він, Данте, за допомогою сильного і справедливого державця, зможе повернутися до рідного міста, як би не противилися цьому флорентійці. І знову він перебрався через гори й, укупі з численними ворогами тодішніх флорентійських володарів, став засилати послів і писати листи імператорові, умовляючи зняти облогу з Брешії та всі сили кинути на Флоренцію, доводячи, що зламати цю головну супротивницю державця – і вже не становитиме жодного чи, принаймні, особливого труду завоювати також інші регіони Італії, очистити її від ворогів і усталити свою владу. Вони подужали переконати Генріха піти на Флоренцію, але своєї мети не досягли: місто трималося стійко, набагато впертіше, аніж вони гадали, і, не досягнувши успіху, глибоко зневірений імператор повернув на Рим. Усе-таки він дечого вже досягнув, багато розпочав, ще більше задумав, але тут усі його справи урвав передчасний скін, який кинув у розпач усіх, хто пов’язував з ним свої сподівання, особливо Данте: більше не намагаючись повернутися на батьківщину, він перейшов через Апенніни й оселився в Романьї, де прожив до самої смерті, яка поклала край усім його злигодням.

ХІІ. Данте – гість у Ґвідо Новель да Полента
У ту пору господарем Равенни, уславленого і давнього міста в Романьї, був благородний лицар на ймення Ґвідо Новель да Полента, знавець вільних мистецтв і шанувальник людей, обдарованих талантами, особливо – прогресивних учених. Коли до нього дійшла звістка, що той самий Данте, про чиї обдарування він давно вже чував, зовсім несподівано прибув до Романьї й поринув у величезну скорботу, Ґвідо да Полента схотів запросити поета до себе і прийняти його з високою честю. Не чекаючи, аби Данте звернувся до його гостинності й розуміючи, як болісно людині таких чеснот принижуватися до прохань, він великодушно постановив випередити поета і, як про особливу милість, сам попросив про те, про що рано чи пізно мусив би просити Данте: про згоду оселитися в нього в Равенні. Оскільки бажання запрошувача і запрошуваного збіглися, до того ж Данте припала до серця гостинність благородного лицаря, та й потреба не залишала йому іншого виходу, він, не чекаючи на повторне запрошення, одразу вирушив до Равенни; його почесно прийняв господар міста, і в його ласці, піднесений духом, серед багатства і задоволення, ні в чому не зазнаючи нестачі, прожив там до кінця свого життя.

ХІІІ. Його старання у праці
Ані палке кохання, ані гіркі сльози, ані родинні клопоти, ані спокуслива слава видних посад, ані прикре вигнання, ані болісні злидні – ніщо не могло відволікти нашого Данте од священної праці – його головної життєвої мети, адже, як буде розказано нижче, коли піде мова про його твори, він і в роки найтяжчих випробувань продовжував творити. Але якщо, попри описані вище незліченні й майже нездоланні перешкоди, Данте силою свого генія і наполегливістю здобув теперішню свою славу, яких би висот він сягнув, якби, подібно до багатьох інших, мав юрми прихильників чи, принаймні, не мав ворогів – у кожному разі, таких численних? Звісно, нічого не можу стверджувати, але все-таки насмілюся припустити, що на землі він би вподібнився до небожителя.

XIV. Велич народного поета. Його смерть
Розлучившись якщо не з бажанням, то з надією повернутися до Флоренції, Данте кілька років прожив у Равенні під захистом свого милого покровителя і за цей час власним прикладом багатьох приохотив до компонування віршів, особливо – народною італійською мовою, котру, за моєю тямою, він уславив і облагородив у очах своїх співвітчизників не менше, ніж Гомер – свою мову в очах греків, а Верґілій – в очах латинців. І хоча віднедавна прийнято вважати, що наш поет не перший почав складати вірші цією мовою, ніхто раніше не насмілювався і не намагався в розмірених строфах зі співзвучними закінченнями створювати нею величні творіння мистецтва: вона видавалася придатною лише для вишуканих любовних віршів. А Данте неспростовно довів, що й народною мовою можна говорити про найбільш глибокодумні предмети, і підніс її вище за всі інші мови.
Але, як і кожному смертному, надійшла година Данте; майже на половині п’ятдесят шостого року життя він захворів і з благочестивою покорою причастився святими таїнствами, як нам велить наша християнська віра, і, покаявшись в усьому, чим у людській слабкості міг прогнівати Всевишнього, спитав у нього прощення і в середині вересня-місяця 1321 року від Різдва Христового, того самого дня, коли Церква святкує Воздвиження Чесного Хреста, наш поет, на велику скорботу вищеназваного Ґвідо й усіх равеннських мешканців, віддав Господові втомлену душу, котру, безсумнівно, прийняла у свої обійми його найблагородніша Беатріче, і нині перед ликом Того, хто є нетлінне благо, струсивши скорботи минущого існування, він укупі з нею пізнає щастя без кінця і краю.

XV. Похорон і поховальна шаноба
Великодушний лицар велів оздобити труну Данте емблемами, які годяться поетові, найбільш імениті містяни на плечах віднесли цю труну на кладовище при церкві Святого Франциска, і там Данте було вчинено гідну шанобу, і Ґвідо, насилу придушуючи ридання, наказав помістити труну в кам’яну усипальницю, яка зберігає її донині. Після похорону Ґвідо попрямував до будинку, де раніше мешкав Данте, і, за равеннським звичаєм, виголосив довге і красномовне хвалебне слово на славу великій ученості й цнотам покійного та на втіху його друзям, котрих той покинув у цьому падолі скорботи, – і обіцяв, якщо йому надалі буде даровано життя і владу, ушанувати Данте таким надгробком, який зберіг би пам'ять про нього у віках, навіть якби сам він не увічнив себе своїми творіннями.

XVI. Змагання поетів за епітафію Данте
Невдовзі похвальний намір Ґвідо став відомий усім найліпшим віршувальникам у Романьї, і вони, прагнучи виявити своє обдарування, як і воздати належне пам’яті покійного поета, а також здобути прихильність і милість володаря, що виявив це бажання, скомпонували по віршованій епітафії для майбутнього надгробка, аби з цих хвалебних рядків нащадки довідалися, чиї рештки тут спочивають, і надіслали свої твори великодушному лицареві, але той, ставши невдовзі жертвою перипетій долі, утратив свої володіння і скінчив життя в Болоньї, отож його намір поставити надгробок, оздоблений епітафією, виявився полишений. Не так давно я мав нагоду прочитати ці вірші й уважав незайвим, коли вже вони з пойменованої причини не посіли належного їм місця, прилучити їх до цього твору: останній, не будучи гробницею, що зберігає рештки Данте, подібно до неї, покликаний зберігати вічну пам’ять про поета. Але так само, як на мармуровому надгробку викарбували б лише одну епітафію серед усіх написаних (а їх було багато), уміщую тут усього одну – ту, котру по уважному розгляді я вважав найбільш гідною і за виконанням, і за думкою, а саме чотирнадцять рядків, які скомпонував маестро Джованні дель Вірджиліо, знакомитий у ту пору болонський поет і найвідданіший друг Данте. Ось ці рядки:

XVII. Епітафія
Theologus Dantes, nullius dogmatis expers;
Quod foveat clara philosophia sinu:
Gloria musarum, vulgo gratissimus auctor,
Hic iacet, et fama pulsat utrumque polum:
Qui loca defunctis gladiis regnumque gemellis
Distribuit, laicis rheloricisque modis.
Pasqua Pieriis demum resonabat avenis;
Atropos heu laetum livida rupit opus.
Huic ingrata tulit tristem Florentia fructum,
Exilium, vati patria cruda suo.
Quem pia Guidonis gremio Ravenna Novelli
Gaudet honorati continuisse ducis,
Mille trecentenis ter septem Numinis annis,
Ad sua septembris idibus astra redit.

XVIII. Інвектива супроти флорентійців
О невдячна вітчизно, повідай, яке недоумство, яке недбальство тебе охопило, що ти так нечувано жорстоко насмілилася вигнати за свої межі свого найбезціннішого громадянина, свого найбільшого доброчинця, свого найнепорівняннішого поета? І чим була ти одержима потім? Якщо намагаєшся знайти собі виправдання за вчинене зло в тому дусі буйства, який вселився тоді в усіх, чому, коли твій гнів згас і душа знайшла спокій, чому, питаю, ти не покаялася і не прикликала поета до себе? Отож вислухай мене, твого сина, не будь глуха до цього докору, спричиненого справедливим обуренням, адже шукаю лише твоєї виправи, а не кари. Чи ж не гадаєш ти, що, оздоблена такими блискучими титулами, не настільки багато втратила, вигнавши людину, якою б не могло похвастати жодне з сусідніх тобі міст? Відповідай, якими звитягами, здобутками, чеснотами, якими мужніми громадянами ти уславлена? Чернь, котру завше вабить видиме, а не сутнісне, підносить тебе за твоє багатство, нетривке і минуще, за твої гарноти, тендітні й тлінні, за твою розкіш, осудливу і розслаблювальну. Можливо, ти пишаєшся своїми численними купцями й митцями? На жаль! яке безглуздя! Торгівля – нице ремесло, адже її рухає тільки корислива жага наживи, а мистецтво – яке колись так облагородили люди високого генія, що це благородство мовби поріднилося з ним, – нині розбещене тією ж корисливістю і мало чого вартує. Чи ти пишаєшся недбалістю й підлістю тих, котрі, чванячись давниною родоводу, стараються захопити всі почесні посади, одразу неславлячи їх грабунками, підступами, зрадами? Негідна гордість – вона викличе лише зневагу в людях, чиї судження ґрунтуються на твердій, нерушній основі. О жалюгідна мати, прозрій врешті й збагни, щó ти накоїла, засоромся і покайся у сподіяному, – адже ти славна мудрістю, а так помилилася у своєму виборі! На жаль! якщо ти була нездатна ухвалити правильне рішення, чому не взяла прикладу з тих міст, які до сьогодні славляться похвальними діями? Атени, це місто, один зі світочів Греції, яке колись урядувало світом, знамените ораторами, ученими, майстерними полководцями; Арґос, усе ще гордий своїми високорідними царями; Смирна, яка заслуговує на поклоніння у віках, адже її пастирем був Святий Миколай; Пілос, уславлена батьківщина старого Нестора; Кими, Хіос і Колофон – усі ці чудові міста давнини у дні свого найвищого розквіту не вважали соромливим несамовито сперечатися між собою за честь називатися батьківщиною богорівного поета Гомера і так твердо й переконливо доводили свої права, що їхньої суперечки не розв’язано й нині, та і як її розв’язати, коли вони досі вихваляються своїм великим громадянином. Чи не тим знаменита Мантуя, наша сусідка, що Верґілій був мантуанцем? Його ім’я настільки знане там і оточене такою шанобою, що зображення поета оздоблюють не лише громадські будівлі, але й багато приватних осель: нехай він був сином гончаря – мантуанці розуміють, що благородство Верґілія також облагородило їх. Як пишається Сульмона Овідієм, Веноза – Горацієм, Аквін – Ювеналом, так і будь-яке місто – будь-яким своїм славним сином, і кожен утверджує його чесноти. Тобі було б зовсім не соромно наслідувати їхній приклад, адже не без підстави вони так любили й шанували цих співгромадян: вони розуміли те, що належало б і раніше, і нині розуміти й тобі, а саме що автори видатних творінь увічнюють своє рідне місто; його назва продовжує жити, навіть якщо саме воно зникає з поверхні землі, а образ, який воскресили ці твори, відомі всьому світу, наяву постає людям, котрі ніколи його не бачили. Одна ти, у якомусь незбагненному засліпленні, обрала інший шлях, ти зневажливо відвернулася од цього світила, немовби сама ллєш яскраве проміння, немовби Камілли, Публіколи, Торквати, Фабриції, Катони, Фабії, Сципіони – твої діти, які уславили тебе своїми дивовижними звершеннями; ти не лише випустила з рук Клавдіана, свого давнього громадянина, але не зберегла й нинішнього, ти відкинула поета, вигнала його і, якби це було тобі до снаги, заборонила б йому йменуватися флорентійцем. Як по цьому можу не шарітися за тебе? І от уже не Фортуна, а одвічний перебіг речей, ніби догоджаючи твоїм гидким бажанням, здійснює те, що в мерзенній несамовитості здійснила б ти сама, якби поет потрапив тобі в руки: він, цей непорушний закон, убиває його. Помер Данте Аліґ’єрі, помер у вигнанні, на яке ти, заздрячи його досконалостям, так несправедливо, прирекла поета. Чи чувано, аби матері була ненависна чеснота її власного сина? Який небувалий гріх! Але нині спочив він, нині ти можеш безкарно грузнути в пороках, тож угамуйся і припини це довге, несправедливе гноблення! Він і живий не став би тобі шкодити, тим більше не зашкодить мертвий. Він лежить під чужими небесами, і побачиш ти його тільки того дня, коли всі твої громадяни постануть перед праведним суддею, який зважить їхні провини й покарає заслужено.
Якщо слушне те, що ненависть, злоба і ворожнеча змовкають, бачачи смерть, тоді хто б не був померлий, час тобі оговтатися, узятися за розум, усоромитися справ, таких осоружних твоєму давньому милосердю, знову час стати матір’ю, а не ворогинею, пролити врешті сльози за своїм сином, поринути в материнське горе, час побажати, аби хоч по сконі до тебе повернувся той, кого ти обмовила і вигнала за життя, час віддати належне його пам’яті, повернувши йому права громадянства, місце у твоїх мурах, твою вдячність. Подумай: відповідаючи на невдячність, на переслідування, він платив тобі синівською шанобою, він не забирав у тебе права пишатися його творіннями, хоча ти позбавила його прав громадянства. Провівши стільки років у вигнанні, він завше й сам іменувався флорентійцем, і від інших вимагав того ж, завше віддавав тобі перевагу над усіма іншими містами, завше любив тебе. Яку ж дорогу обереш ти нині? Чи будеш уперта у своїй ненависті? Невже в тобі менше людяності, аніж у варварах, котрі – усі ми це знаємо – не лише прохають видати їм одноплемінників, полеглих у бою, але й мужньо йдуть на смерть, аби лише вирвати у ворогів їхні тіла? Ти вимагаєш, аби світ видав тобі онуку уславленої Трої, дочку Рима, але діти завжди мають риси схожості з батьками й пращурами. Пригнічений скорботою Пріам не тільки молив видати йому тіло Гектора, але віддав за його рештки безцінні скарби. За легендою, римляни перевезли до свого міста з Літерна рештки Сципіона Старшого, порушивши цим його передсмертну, твердо висловлену волю. Притому, що Гектор довго і мужньо боронив Трою, а Сципіон був визволителем не лише Рима, але й усієї Італії, тимчасом Данте, коли говорити за всією строгістю, не здійснив подібних подвигів, а все-таки заслуговує на шанобу не меншу, адже в усі часи сила зброї схилялася перед силою знання. Тоді од самого початку годилося б наслідувати приклад згаданих мудрих міст, одначе ти не зробила цього, то бодай нині спокутуй свою провину. У семи згаданих містах викрашаються надгробки над автентичною чи гаданою могилою Гомера. І хто засумнівається, що мантуанці, котрі так побожно оберігають бідний будиночок і поля у П’єттолі [1], які колись належали Верґілієві, не спорудили б йому чудового надгробка, коли б Октавіан Авґуст, перенісши рештки з Брандіціо [2] до Неаполя, не наказав уважати місце його поховання недоторканим? Як довго Сульмона у скорботі за тим, що її Овідія поховано десь біля Понтійських берегів [3], і як радіє Парма, що зберегла в себе рештки Кассія? Отож побажай і ти стати хранителькою решток твого Данте, попрохай повернути їх тобі, прикинься, що здатна на великодушні почуття, навіть якщо насправді цей прах тобі не потрібен, грай, але бодай частково виправдайся в тяжкому проступку. Попрохай повернути тобі його рештки. Не сумніваюся: тобі в цьому відмовлять; отож, виказавши милосердя, ти одночасно зможеш радіти з притаманною тобі жорстокістю, що поет і далі відчужений од тебе. Але навіщо ці вмовляння? Адже я не вірю тому, що, якби мерці були здатні на якісь чуття, Данте побажав би залишити свою нинішню могилу і повернутися до тебе. Він спочиває обіч таких гідних сусідів, рівних яким ти не можеш йому запропонувати. Він спочиває в Равенні, яка перевершує тебе своєю давниною, і нехай час спотворив її риси, у своїй квітучі роки вона була прекрасніша від тебе нині. Равенна тепер – мовби велетенська усипальниця тих, чия пам’ять нам священна, і, куди не кинемо погляду, будь-який цаль її землі зберігає шановані нами рештки. То хто ж побажає вернутися до тебе і лежати поміж твоїми громадянами, котрі, можливо, і в могилі все ще сповнені злоби й ненависті й, не забувши давньої ворожнечі, так само пориваються геть одне від одного, як язики полум’я поховальної ватри, запаленої над двома тебанцями? Равенна, яка, омита безцінною кров’ю багатьох мучеників, побожно зберігає їхні рештки, як і рештки стількох могутніх кесарів, стількох людей, уславлених і своїми пращурами, і чеснотливими ділами, тим не менше не перестає радіти, що Господь у своєму милосерді дозволив їй стати беззмінною хранителькою, поміж іншими надбаннями, і цього скарбу – праху людини, чиї творіння захоплюють увесь світ, людини, до котрої ти так і не піднеслася. Але які не є великі радощі Равенни, що Данте поховано в її межах, ще сильніші заздрощі, що народився він у твоїх, і вона мимоволі обурюється, адже щоразу, згадуючи про його останні дні й, отже, про неї, нащадки згадуватимуть про його батьківщину й, отже, про тебе. Грузни ж у своїй невдячній злобі й віддай Равенні пишатися перед майбутніми поколіннями твоїм славним поетом.

ХІХ. Стислий виклад попереднього
Вище я сказав про те, як закінчилося життя Данте, утомленого вельми тяжкими вченими заняттями, і виконав свою обіцянку, оповівши та, як мені видається, нічого не пропустивши, про його палке кохання, родинні й державні клопоти, про його смутне вигнання і про скін, а нині час описати його вигляд, звички й найпримітніші риси характеру; а тоді відразу перейду до головних творінь поета, скомпонованих, незважаючи на знегоди, про які стисло розказано вище.

ХІХ. Вигляд і звички Данте
Наш поет мав зріст вищий від середнього, а коли досягнув зрілих літ, почав, окрім того, сутулитися, ходив завжди неквапливо і плавно, одяг носив найскромніший, як личило його літам. Мав видовжене і смагляве обличчя, вірлиний ніс, доволі великі очі, масивні щелепи, нижня губа відкопилювалася, густе чорне волосся кучерявилося, як і борода, вид був незмінно задумливий і сумний. Це-бо, слід думати, послугувало причиною такого випадку. Коли творіння Данте вже славилися всюди, особливо та частина його «Комедії», котру він пойменував «Пекло», і поета знали з вигляду багато чоловіків і жінок, раз він ішов вулицею Верони повз двері, перед якими сиділо кілька жінок, і одна з них, побачивши його, мовила, знизивши голос, але не настільки, аби її слова не сягнули слуху Данте і його супутників: «Погляньте, ген іде чоловік, який спускається в пекло і повертається звідти, коли надумає, і приносить новини про тих, хто там мучиться», – на що інша нехитро відповіла: «Кажеш достеменну правду – поглянь, як кучерявиться його борода і потемніло обличчя від пекельного полум’я й диму». Почувши ці слова, вимовлені за його спиною, і розуміючи, що їх підказала простосердна віра, Данте усміхнувся, задоволений такою думкою про себе, і пішов далі.
І вдома, і на людях він завше був навдивовижу спокійний і стриманий, а його звички вирізнялися крайньою добропорядністю і шанобливістю.
У їжі й питві був дуже стриманий, трапезував завше в одні й ті самі години, жодним стравам переваги не віддавав: хвалив вишукані, але вдовольнявся найбільш невигадливими, суворо осуджуючи тих, котрі відволікаються од учених занять і марнують час на придбання рідкісної провізії, а потім – на ретельне приготування витончених страв, і говорив про них, що ці люди не для того їдять, аби жити, а живуть, аби їсти. Був нечувано ретельний у своїй ученій праці, та й в усьому, до чого брався, отож його батьки й дружина гірко нарікали, допоки не звикли й не перестали звертати уваги на це. Рідко говорив першим, якщо його не питали, а коли заговорював, то його мова була повільна і голос завше звучав ладно з тим, про що йшлося; та коли потрібно було, умів говорити гладенько і вимовно, карбуючи кожне слово. У своїй юності був пристрасно відданий музиці й співу, дружньо зустрічався з усіма найліпшими співаками й музикантами, і вони, на його прохання, компонували приємну і величну музику до багатьох віршів, котрі він писав задля цього. Я вже оповідав, як віддано Данте служив тій, кого все життя кохав. За загальним переконанням, саме любов до Беатріче спонукала його звернутися до компонування віршів народною італійською мовою; спершу він просто наслідував різних поетів, а тоді, ненастанно вправляючись, прагнучи якомога ліпше висловити свої почуття і здобути славу, він досягнув якнайбільшого мистецтва в компонуванні віршів народною мовою і не лише перевершив усіх своїх сучасників, але, більше того, так очистив і оздобив цю мову, що відтоді багато хто прагне – тай прагнутиме – досконало вивчити її.
Данте полюбляв усамітнюватися, жити відлюдно, аби ніщо не уривало його роздумів, а коли йому впадала в голову цікава думка, то, у якому б товаристві не перебував наш поет і про що б його не питали, він відповідав, лише додумавши цю думку до кінця, прийнявши або відкинувши її, а так бувало і в години велелюдних трапез, і під час мандрівок, і взагалі коли завгодно.
Якщо він поринав у студіювання, однаково де і коли, його не могла відволікти од них найбільш приголомшлива новина. Про цю здатність неподільно віддаватися тому, що привернуло його увагу, гідні довіри люди оповідають таке: перебуваючи в Сієні, Данте зайшов раз до аптекарської крамниці, і йому принесли туди давно обіцяну книжечку, яку вельми цінували знавці, але якої він ще не читав; не маючи змоги понести її в інше, зручніше місце, він одразу поклав книжечку на прилавок, оперся на нього грудьми й почав жадібно читати. Невдовзі на тій самій вулиці, з нагоди якогось свята, розпочалося змагання між вельможними сієнськими юнаками, але ніщо – ані гамір, що його здійняли глядачі, котрі, як завше в таких випадках, висловлювали схвалення гучними вигуками, ані недоладний гул багатьох інструментів, ані видовища, котрі йшли за змаганням, так само цікаві, як-от танці вродливих жінок або гімнастичні вправи юнаків, – ніщо, повторюю, не спонукало Данте підвести голову, відірвати очі од книжки, і він простояв, не змінюючи положення, від першої дня до вечора, поки не прочитав книжки й не обдумав її змісту, а потім, коли його спитали, як то він примудрився ні разу не поглянути на таке свято, хоча перебував тутечки, Данте відповів, що зовсім нічого не чув, чим наново зачудував тих, хто звернувся до нього з цим запитанням.
Окрім того, Данте вирізнявся непорівнянними здібностями, чудовою пам’яттю і гостротою суджень, отож коли в Парижі на диспуті de quodlibet [4] – а такі диспути час від часу влаштовували на богословському факультеті – поет захищав чотирнадцять тез у різних питаннях супроти багатьох учених мужів, він, вислухавши всі «за» і «проти» своїх опонентів, потім, не затинаючись, послідовно повторив їхні заперечення і в тому ж порядку дотепно розбив один за одним ці суперечливі аргументи. Усі присутні на диспуті згадували це як достеменне диво. Він також мав піднесений стрій розуму і багату уяву, але його власні творіння говорять про ці властивості будь-якій тямущій людині далеко вимовніше, аніж здатний сказати я.
Він пристрасно жадав похвал і пишних шаноби – можливо, пристрасніше, аніж годиться людині таких виняткових чеснот. Але що з того? Покажіть мені такого смиренного, якого б не вабили солодощі слави. Гадаю, саме через славолюбство Данте віддавав перевагу заняттю поезією над усіма іншими заняттями, адже розумів: хоча немає науки благороднішої за філософію, її чудові істини доступні лише небагатьом, окрім того, на світі чимало знаменитих філософів, тоді як поезію розуміють і цінують усі, а добрі поети – лічені. Тому, сподіваючись заслужити на лавровий вінок – якнайрідкіснішу і пишно обставлену шанобу, – він неподільно віддався студіюванню поезії й творінню. І немає сумніву: його бажання виповнилося б, якби доля прихильно дозволила йому повернутися до Флоренції, адже лише в цьому місті, лише під склепіннями Сан-Джованні він хотів бути увінчаним лаврами: там, при хрещенні, поет отримав своє перше ім’я, там мріяв при увінчанні отримати й друге. Але обставини повернулися проти нього, і, хоча слава Данте була така, що, вартувало йому сказати слово, і його б де завгодно увінчали лаврами (а вони коли й не додають ученості, то засвідчують уже набуту і слугують найпевнішою винагородою за неї), він хотів прийняти їх тільки у Флоренції, усе чекав, коли ж йому можна буде повернутися на батьківщину, і помер, не дочекавшись ані повернення, ані такої жаданої йому шаноби. А нині, оскільки люди часто прохають пояснити їм, щó є поезія і кого називають поетами, звідки походять ці назви й чому поетів вінчають лаврами, уважаю за потрібне зробити отут відступ і посильно відповісти на ці запитання, адже досі мало хто вчиняв такі пояснення, а тоді невідкладно повернуся до предмета моєї оповіді.

ХХІ. Відступ на тему походження поезії
Хоча давні люди в давні часи вирізнялися невіглаством і грубістю, їм було притаманне те саме прагнення, яке бачимо в будь-якому нашому сучаснику, – палке прагнення через знання пізнати істину. Вони бачили, що рух небесного склепіння здійснюється за вічними й незмінними законами, що на землі теж усе відбувається в узвичаєному порядку і кожна пора року має свої ознаки, і поміркували, що неодмінно мусить існувати дещо, котре всьому дало початок і всім керує, певна нікому не підлегла верховна влада. І, зробивши такий висновок із багатьох своїх ретельних спостережень, вони пойменували цей початок початків Божеством, чи Богом, і постановили, що йому належить поклонятися, служити, догоджати, як жодній смертній істоті. На честь оцієї верховної сили вони спорудили багаті й просторі будівлі, відмінні од звичайних людських осель, і дали їм теж відмінну назву – не будинки, а храми. І ще вони вигадали обрати особливих служителів для цих храмів, служителів, які роками, мудрістю і правами викликáли загальну повагу, позбавлені світських клопотів, зайняті лише поклонінням божеству і тому оточені побожною шанобою, і стали йменувати їх священнослужителями. Окрім того, аби втілити свої уявлення про сутність божественного начала, вони виліпили численні дивовижні й несхожі між собою статуї, а для служіння у храмі виготовили золоте начиння, і мармурові столи, і пурпурові одежі, й інше приладдя, потрібне для встановлених жертвоприношень. Уважаючи, що цій верховній силі не можна виказувати шанобу в німоті й мовчанні, вони почали вигадувати гарні слова, сподіваючись пом’якшити її та схилити на свій бік. Віруючи, що своєю піднесеністю божество перевершує все суще, вони уникали простолюдних і буденних слів, стараючись добрати слова, гідні молитов, звернених до нього, і повні захопленої хвали. А щоби ці слова стали ще більш дієвими, вони поєднували їх, дотримуючись законів ритму, який проганяє одноманітність і різкість звучання, надаючи мовленню особливої приємності. Звісно, для цього не годилися форми, уживані при буденних розмовах, а потрібна була особлива, майстерна і витончена форма, яку греки назвали поетичною; ось чому слова, убрані в цю форму, звуться поезією, а люди, які усно і письмово вбирають їх у неї, – поетами. Таке, на наш погляд, походження слів «поезія» і «поети», хоча теж існують інші тлумачення, і, можливо, цілком обґрунтовані, але мені вони не такі до вподоби. Розумне і похвальне шанування Бога, поширене в ті давні часи, спонукало декотрих людей, які жадали здобути славу поміж населення, що все зростало, вигадувати небувальщини, отож народи, які спершу поклонялися єдиному божеству, стали поклонятися багатьом, хоча одне з них уважали головним – Сонце, або Місяць, або Сатурна, або Юпітера, або будь-яку з семи планет, стверджуючи, що саме це божество особливо впливає на перебіг людського життя; ще пізніше обожнили все, що корисне людині, навіть те, що побутувало на землі, – вогонь, воду, саму землю та інше, – і всьому цьому присвячували віршовані похвали, і виказували шанобу, і приносили жертви. А тоді різними хитромудрими діями почали то тут, то там підноситися над темним народом окремі люди, і вони розв’язували чвари своїх одноплемінників, але не за писаними законами, бо таких ще не існувало, а йдучи за почуттям справедливості, яким одні завжди більше обдаровані за інших, і старалися упровадити суворий порядок у спільне життя і звичаї, адже були обдаровані здоровим глуздом і не цуралися вживати тілесну силу, аби відмежувати себе од можливої небезпеки, і йменували себе царями, і з’являлися перед простолюдом лише в супроводі слуг і в таких уборах, яких раніше ніхто не бачив, і вимагали повного підкорення собі, а потім і божественної шаноби. І цілий народ, не нарікаючи, схилявся перед такими людьми, адже, постаючи в такому пишному вбранні перед нікчемною юрмою, вони воістину здавалися їй небожителями. Не покладаючись на саму лише силу, ці володарі почали примножувати народні забобони, аби навіяти підданим тремтливий страх і, вирвавши з них клятву вірності, примусити до того, до чого б не змогли примусити прямим насиллям. А щоби народ іще більше поважав і боявся їх, вони замислили обожнити своїх батьків, і дідів, і пращурів. Але тут не могли обійтися без допомоги поетів, і ті, бажаючи уславитися, догодити велителям, розважити й підданих і привчити всіх до добропристойності, також розуміючи, що неприкриті слова матимуть зворотну дію, удавалися до майстерних і складних приповідей [5], незрозумілих простолюдові й раніше й нині, і таким шляхом навіювали йому все, бажане володарям, та вихваляли і нових богів, і нових володарів, котрі буцімто ведуть рід од цих вигаданих богів, – тим високим словом, яким у давнину складали хвалу тільки істинному Богу. Поступово поети почали уподібнювати дії можновладців до дій божеств і складали величні пісні про битви й подвиги однаково і тих, і тих; донині ці предмети надихають поетів і слугують поживою їхнім творінням. Та оскільки багато неосвічених людей переконані, буцімто в поезії немає нічого, крім вигадки, хочу, додаючи до всього викладеного, коротко пояснити, яка велика її схожість із теологією, а вже тоді скажу, чому поетів увінчують лаврами.

ХХІІ. На захист поезії
Якщо старанно вдуматися в це питання, то, мені видається, нескладно виявити, що давні поети йшли, наскільки це до снаги людині, дорогою, яку наперед указав Святий Дух, котрий, як бачимо зі Святого Письма, відкривав прийдешнім поколінням свій високий задум вустами багатьох смертних, навіюючи їм мовити таємничими словами те, що з часом намірявся, знявши ковдру таємниці, явити прямими діями. Уважно придивившись до творінь поетів, ми переконаємося, що наслідувачі не такі-то далекі од взірця, адже під ковдрою вигадки вони оповідають те, що трапилося колись, або відбувалося при них, або, за їхнім передбаченням чи бажанням, повинно відбутися в майбутньому; ось чому, якщо говорити не про кінцеву мету, а лише про прийоми викладу, а саме це зараз я й роблю, те хвалебне слово Григорія Великого можна однаковою мірою віднести і до Святого Письма, і до поезії. Він говорить про Письмо – але хіба це не стосується й поезії? – що в ньому завжди закладено і прямий сенс, і інший, потаємний, тому і мудрий має над чим замислитися, і простодушний – чим зміцнитися, адже там міститься явне, котре живить навіть малих дітей, і таємне, котре переповнює захватом розум освічених мислителів. І нехай дозволено буде уподібнити їх обох до річки, глибокої й спокійної, яку перейде бродом маленьке ягня і перепливе велетенський слон. Тепер-но спробую довести це твердження.
Святе Письмо, яке йменуємо теологією – чи то під виглядом приповіді, або пророчого видіння, або жалобного плачу, або ще як-небудь, – мовить нам про високу таїну втілення божественного слова, про його життя, і про все, що супроводжувало його смерть, і про звитяжне воскресіння з мертвих, і про чудесне вознесіння, і про всі його дії, аби, настановлені на шлях істини, ми причастилися благодаттю, яку він подарував нам, пішовши на смерть за нас, а потім воскреснувши, благодаттю, надовго забраною в нас через гріхопадіння нашого прабатька. Так само поети у своїх творіннях, які звемо поезією – подеколи під виглядом легенд про богів і багатоманітні перетворення людей, а подеколи у формі вимовних настанов, – показують причини різних подій та наслідки добрих і поганих справ, заохочують одне й остерігають від іншого, аби ми, пройнявшись благими почуттями, досягли тієї мети, у якій згадані поети, хоча ще не пізнали істинного Бога, тим не менше бачили наше кінцеве спасіння. В образі тернового куща, де Мойсей уздрів Бога, подібного до полум’я вогню, Святий Дух побажав явити нам чистоту тією, котра, непорочніша за всіх інших смертних жінок, призначалася прийняти у своє лоно Вседержителя, зачати й народити божественне слово, притому не втративши цноти. Він побажав у образі статуї, яка привиділася Навуходоносорові, статуї, вилитої з багатьох металів і поваленої на землю каменем, який потім перетворюється на велику гору, показати, як зруйнувалися давні вірування людей після Різдва Христа, котрий був і є животворний камінь, і як утвердилася Христова віра, незнищенна і непохитна, мов гора. Він побажав плачем Єремії сповістити про майбутнє зруйнування Єрусалима.
Так само і в легендах про бога Сатурна, який буцімто породив без ліку дітей, а тоді всіх поглинув, і тільки четверо залишилися живими, поети зображають Час, адже він породжує все суще і, породивши, губить і обертає на порох. Четверо дітей, який він не поглинув, – це, по-перше, Юпітер, себто стихія вогню; по-друге, Юнона, сестра і дружина Юпітера, себто стихія повітря, вічна пособниця вогню; по-третє, Нептун, бог моря, себто стихія води; і врешті, по-четверте, Плутон, бог пекла, себто земля, найнижча зі стихій. А у вигадці про Геракла, котрий нібито був піднесений на Олімп і отримав безсмертя, і про Лікаона, оберненого на вовка, вони вкладають моральне повчання: хто здійснює добрі подвиги, як Геракл, той уподібнюється богам, а хто вчиняє погано, як Лікаон, той, хоча зберігає людський вигляд, насправді нічим не відрізняється од звіра, котрий, за нашими поняттями, утілює пороки цієї людини; тому жадібний і лютий Лікаон перетворюється на вовка. І так само вигадали поети красу Єлисейських полів, яка означає райське блаженство, і пітьму Діта, під якою, гадаю, вони розуміли муки пекла, аби, приваблені солодощами райського життя і налякані жахами пекла, йшли дорогою чесноти, яка провадить на Єлисейські поля, і тікали від пороку, який скидає в Діт. Не помножуватиму прикладів, бо, якби я навіть мав змогу так розвинути й підсилити мої докази, аби вони всім припали до вподоби й видалися переконливими, то однаково б утримався від цього, боячись надто відійти од головної теми. Мені здається, я й так ясно показав, що теологія і поезія нітрохи не відрізняються за формою викладу, притому що за своєю сутністю вони не лише різні, але багато в чому протилежні: предмет священної теології – божественна істина, предмет давньої поезії – язичницькі боги та люди-язичники. Вони протилежні, бо теологія стверджує тільки те, що істинне, а поезія подеколи видає за істину те, що помилкове, хибне і суперечить християнському вченню. Але декотрі невігласи метають громи й блискавки супроти поетів, заявляючи, що їхні твори, мовляв, непристойні, шкідливі й не містять ані дещиці правди, що своє обдарування вони розтринькують на марні вигадки, а вчення не соромляться викладати у формі казок; тому й хочу трохи подовжити своє міркування.
Нехай ці люди перечитають видіння хоч би Даниїла, Ісаї, Єзекиїла та інших, яких послав Передвічний Володар і яких накреслило у Старому Завіті богонатхенне перо. Нехай перечитають у Новому Завіті видіння євангеліста, повні для тямущих дивовижної істини, і якщо мені вкажуть на поетичне творіння, більш несумісне не лише з правдою, але й з правдоподібністю, аніж видається на поверховий погляд багато з того, що привиділося євангелістові, тоді визнаю, що справді самі лише поети компонують небувальщини, адже не здатні ні до чого приємнішого і кориснішого. Звичайно, я міг би знехтувати огудниками, які лають поетів за те, що ті викладають своє вчення у вигляді або під виглядом казок, адже такі нерозумні й необережні причіпки супутньо зачіпають і Святого Духа, яким є Шлях, Істина і Життя; тим не менше все-таки спробую їх переконати. Спрадавна відомо, що добуте тяжкою працею нам дорожче за те, котре саме йде в руки. Очевидна істина, яку засвоюємо мигцем, приносить нам задоволення і легко запам’ятовується. Але оскільки досягнута зусиллями приносить ще більше задоволення і ще твердіше закарбовується в пам’яті, поети вбирають її в різні шати, подеколи немовби зовсім їй непідхожі, і віддають перевагу казці над усім іншим, бо гарноти цієї форми ваблять читачів, у тім числі тих, котрі відвернулися б од проповідей і філософських міркувань.
Отже, що скажемо ми про поетів? Чи погодимося, що вони – малорозумні, як нині стверджують нерозумні, котрі самі не знають, що базікає їхній язик? Звичайно, ні! Поетичні творіння повні щонайглибшого сенсу, який подібний до прихованого в листі плоду, тоді як форму цих творінь, красномовну і багато оздоблену, можна порівняти з деревною корою і листям. Але годі з відступами. Повторюю: якби теологія і поезія трактували один і той самий предмет, вони були б у всьому схожі; скажу більше: теологія – це поезія, що оспівує Бога. Коли в Письмі Христос іменується то левом, то ягням, то хробаком, то драконом, то каменем – хіба ці й інші найменування, а їх сила-силенна, не суть поетичні образи? А слова Спасителя в Євангелії – хіба це не приповідь або, як говоримо частіше, алегорії? З цього випливає, що не лише поезія подібна до теології, але й теологія подібна до поезії. Якщо моє міркування з такого важливого предмета нікого не переконає, то, звісно, не ображуся, але пораджу в такому разі прислухатися бодай до Аристотеля, чия думка в усіх серйозних питаннях заслуговує на якнайбільшу увагу; отож він твердить, що саме поети були першими теологами. І годі про це; час перейти до пояснення, чому серед усіх людей, які присвятили себе вченим заняттям, лише поетів ушановують лавровим вінком.

ХХІІІ. Про лаври, якими увінчують поетів
Уважається, що з-поміж численних народів, які населяють землю, греки були перші, кому філософія показала своє обличчя і свої таємниці; з її скарбниці вони почерпнули воєнну науку, політичну премудрість і багато іншого, не менш коштовного, тому стали такі знамениті й шановані. У числі решти скарбів був чудовий вислів Солона, яким я передмовив цю книжечку. Держава, чиїм громадянином він був, яка квітнула в ту добу більше за всі інші, твердо стояла і ходила на двох ногах, адже суворо стежила за тим, аби винні діставали належну кару, а гідні отримували винагороду. Найбільшою зі встановлених нагород було увінчання лаврами, яке відбувалося при всьому народі та з загальної згоди, поетів, які завершили свою працю, і полководців, які звитяжно розширили межі вітчизни, адже вважалося, що однаковою славою осяяний і той, чиєю мужністю збережено і примножено земні володіння, і той, чий геній проник у володіння духовні. Отже, греки перші винайшли цю шанобу, а потім, коли воєнні подвиги піднесли на верховину світової слави римлян, вони своєю чергою перейняли грецький звичай, і до сьогодні в Римі відбувається увінчання лаврами; щоправда, нині вінчають лише поетів, та й це дуже рідко. Ось чому вважаю незайвим оповісти тут, як сталося, що листю лавра віддали перевагу над усіма іншими.

XXIV. Походження цього звичаю
Існує легенда, що Феб, родоначальник поетів, їхній покровитель і заразом їхній звитяжець на всіх змаганнях, покохав німфу Дафну; коли вона перетворилася на лаврове дерево, Феб, на знак кохання до неї, став носити лавровий вінок, і прикрашати лавровим листям ліру, на якій грав, і вінчати ним віршувальників, які брали гору над суперниками. Люди мовби взяли приклад із Феба – тому-то донині поетів і полководців увінчують лаврами. Не відкидаю цього пояснення, не називаю його безглуздим, але мені до вподоби інше тлумачення – зараз викладу його. Учені, які досліджують природні особливості рослин, з-поміж інших властивостей лавра числять три найбільш примітні й цінні: перша й усім знана властивість полягає в тому, що його вічнозелене листя ніколи не опадає; друга – що, за багатьма спостереженнями, блискавка, поглинаючи інші дерева, незмінно щадить лавр; третя, теж усім знана, – що він випускає сильні пахощі. Отож серед цих трьох властивостей лаврового дерева давні зачинателі згаданого звичаю обрали його листя для увінчання поетів, котрі скомпонували визначні твори, як і звитяжних полководців. По-перше, казали вони, вічнозелене листя лавра означає, що довіку не зів’яне слава тих, чиї творіння було чи буде вшановано лавровим вінком; по-друге, як небесна блискавка не торкається лавра, так і блискавка заздрощів або полум’я всевинищувального часу не торкнуться цих нетлінних творінь, і, врешті, по-третє, вони ніколи не втратять ані своєї цікавості, ані краси, і всі майбутні читачі й слухачі відчують їхню духмяну гарноту. Тому саме лаврами належить вінчати людей, чия праця, наскільки дано нам судити, своїми властивостями схожа на них. Отож не без причини наш Данте пристрасно прагнув цієї шаноби, інакше кажучи – визнання своїх великих звершень, а свідченням такого визнання є якраз лавровий вінок, що оздоблює чоло гідного. Але повернімося до предмета, од якого нас відволікли ці міркування.

XXV. Характер Данте
На додачу до вже перелічених властивостей наш поет вирізнявся пихою й зарозумілістю, і ось приклад цього: за наполяганням Данте, один його приятель почав дізнаватися, чи не можна йому повернутися до Флоренції – адже це було найпалкіше поетове бажання, – але тогочасні урядовці міста поставили неодмінною умовою вимогу, аби Данте провів призначений термін у в’язниці, а потім, під час якогось усенародного свята, смиренно, мов покутний грішник, став біля входу до нашого головного храму, і лише після цього йому дадуть свободу, не піддавши іншим, заочно накладеним карам. Уважаючи, що на таке покарання заслуговують лише люди ниці й гидкі, Данте поставив хрест на своїй заповітній мрії й віддав перевагу життю у вигнанні над таким поверненням до батьківської домівки. О благородне серце, сповнене вельми похвальної гордості, скільки мужності знадобилося тобі, аби пригнітити в собі пристрасне прагнення повернутися на батьківщину і не стати на шлях, принизливий для людини, яку вигодувала філософія! За свідченням сучасників, в інших випадках він також поводився як людина, пройнята свідомістю власної гідності й тямуща у своїй достеменній ціні; особливо ця його властивість виявилася одного разу – у ту пору, коли він укупі зі своєю партією очолював державу. Флорентійським урядовцям стало відомо, що їхні переможені супротивники, удавшись до посередництва папи Боніфація VIII, закликають Карла – чи то брата, чи то родича тодішнього французького короля Філіпа – навести лад у Флоренції, й усі вони зібралися на раду, аби разом подумати, як чинити, і серед інших запобіжних заходів постановили відправити посольство до папи, чий престол був тоді в Римі, й умовити його або перешкодити походові Карла, або спонукати того увійти в перемовини з ними. Коли дійшло до вибору голови посольства, усі одностайно назвали Данте. На це він мовби подумки вимовив: «Якщо я поїду, хто ж залишиться? А якщо залишуся, хто ж поїде?» – ніби він один серед усіх був значний, а інші набували значущості лише через нього. І вони зрозуміли й запам’ятали його слова, але те, що стало їхнім наслідком, не має сюди стосунку, і я не спинятимуся на цьому.
Ще треба додати, що цей хоробрий муж виявляв рідкісну стійкість в усіх своїх знегодах і тільки в одній був чи то непоступливий, чи то упереджений, не знаю-бо, яке слово добрати, а саме в тому, що стосувалося політичних справ; перебуваючи у вигнанні, він виказував у цих питаннях запальність більшу, ніж личило такій людині, – недарма він намагався приховати цю свою властивість. Аби ж усі збагнули, якій партій був так пристрасно і вперто відданий Данте, оповім це трохи докладніше.
На моє переконання, Тоскана і Ломбардія навернули на себе праведний гнів божий, тому вони віддавна поділені на дві партії: звідки пішли назви цих партій, не можу сказати, але одні йменують себе гвельфами, інші – гібелінами. І таку непоборну владу здобули ці назви над бідними людськими головами, що, боронячи свою партію від супротивної, багато людей готові були пожертвувати не лише майном, але й навіть самим життям. Саме через ці назви італійські міста зазнали незліченних тяжких бід і міжусобиць, у тім числі й наше місто, яке очолювала то одна партія, то інша, залежно від того, чиї судження брали гору; таким чином, пращурів Данте, які належали до партії гвельфів, двічі виганяли на чужину гібеліни; він стояв біля стерна влади у Флоренції теж як гвельф. Вище вже було згадано, що його вигнали не гібеліни, а самі ж гвельфи, і от, коли Данте побачив, що йому немає повернення на батьківщину, його спосіб мислення так різко змінився, що він зненавидів гвельфів і став найзапеклішим прихильником гібелінів. Прикро мені кидати тінь на його пам’ять, але не можу не оповісти того, що знала вся Романья: коли Данте чув, що якась нерозумна жінка чи нетямущий хлопчисько балакаючи про партійні чвари, лає гібелінів, він настільки несамовито розлючувався, що, коли ті не змовкали, готовий був закидати їх камінням. І з цією ненавистю в душі він прожив до самого свого скону. Так, мені прикро затьмарювати славу такого мужа згадкою про його вади, але цього вимагає сам мій задум, бо, якщо замовчу його непохвальні властивості, ніхто не повірить і моїй оповіді про похвальні. І прошу вибачення в нього, котрий, можливо, зараз зневажливо позирає з небесних висот на мене, котрий пише ці рядки.
Я вже говорив, якою ємністю чеснот і знань був наш дивовижний поет, і заразом він не лише змолоду, але й у зрілих літах віддавав данину хіті. Хоча цей порок вельми поширений, звичайний і, більше того, мовби суприродний людям, неможливо не лише схвалити його, але й пришукати йому бодай якогось виправдання. Та хто зі смертних такий безгрішний, що насмілиться осудити поета? Певно, не я. О слабкосте, о звіряче жадання чоловіків! Якщо над нами владарюють жінки, зовсім не схильні до цієї влади, то які ж владні ті, котрі прагнуть її! Чоловічі серця не спроможні встояти супроти їхньої гарноти, вроди, хтивості й багато чого іншого: не згадуймо, на які діла Європа штовхнула Юпітера, Іола – Геракла, Олена – Паріса, адже нерозсудливі люди назвуть ці поетичні приповіді вигадками, але звернімося до доказів, яких ніхто не насмілиться спростувати. Чи не єдиною жінкою в світі була Єва, коли, піддавшись її спокусливими умовлянням, наш прабатько Адам порушив заборону, яка виходила з вуст самого Господа Бога? Так, вона була єдина. А Давид, який мав стільки дружин, – хіба при виді Вірсавії не забув і Всевишнього, і своє царство, і свою честь, і самого себе, хіба не став спершу перелюбником, а тоді вбивцею? Хіба б не виконав її будь-якої вимоги? А Соломон, наймудріший серед усіх, коли не рахувати Сина Божого, хіба не зрадив того, хто нагородив його цією мудрістю, хіба на догоду жінці не прихилив колін перед Ваалом, не прославив кумира? А злочинства Ірода і багатьох інших, котрих спонукала сама лише жага зробити догідне жінці? Серед стількох знаменитих мужів наш поет заслуговує якщо не на прощення, то бодай на більшу поблажливість, аніж якби розпустою грішив він один. І на цьому закінчую оповідь про характер Данте, адже його найпримітніші властивості я вже перелічив.

XXVI. Про твори, які скомпонував Данте
Творіння цього славного поета настільки численні, що, гадаю, необхідно укласти їх перелік, аби мимоволі потім не приписати того, що скомпонував він, іншому поетові або, навпаки, чужих творів – йому. Коли Данте оплакував свою Беатріче, маючи двадцять шість, він зібрав усі свої написані в різні роки віршовані творіння, якнайпрекрасніші сонети, канцони та інші, і випустив їх у світ невеликою книжечкою під заголовком «Нове життя», передмовивши кожний вірш докладним поясненням, коли і з якої нагоди він був написаний, а долі вмістивши вказівку, зі скількох частин складається. Хоча у зрілі роки Данте вельми соромився цієї книжечки, треба визнати, що, авторства такого юного поета, вона все-таки повна гарнот і буде подобатися читачам, особливо – не надто досвідченим. За кілька років після оприлюднення цієї збірки, уже на вершині державної влади, він окинув поглядом усе, що відкривається з таких висот, і побачив, яке життя людей, у які омани зазвичай вони впадають, як мало тих, хто йде шляхом істини, яких винагород гідні ці нечисленні та які біди готують собі ті, котрі, ухилившись від нього, знову поспішають услід за черню; осуджуючи заняття останніх і ставлячи за приклад власні, Данте був осяяний величною думкою: в один і той самий час, точніше, в одному й тому ж творінні покарати грішників щонайтяжчими карами й обдарувати якнайбезціннішими винагородами чеснотливих і, вклавши в цю працю весь свій геній, заслужити на безсмертну славу. Я вже казав, що поезії Данте віддавав перевагу над усіма іншими вченими заняттями, тому й вирішив убрати свій задум у поетичну форму. Він довго виношував його і на тридцять п’ятому році життя врешті приступив до втілення задуманого, себто до оповіді про те, на які винагороди й покарання заслуговує життя різноманітних людей. Знаючи, що люди бувають лише трьох ґатунків – грішники, або грішники спочатку, які потім запрагнули чесноти, або чеснотливі, – Данте з видатним мистецтвом розділив свій твір, який назвав «Комедія», на три частини: у першій він таврує пороки, в останній винагороджує чесноту. Як легко переконатися, кожну книгу поет розділив на пісні, кожну пісню, своєю чергою, – на римовані строфи; при цьому «Комедію» написано народною мовою так майстерно і гарно, так навдивовижу правильно, що нікому ще не вдавалося бодай у чомусь перевершити її. Непорівнянну майстерність цієї поеми можуть оцінити гідно лише ті, кому дано зрозуміти її в усіх тонкощах. Кожен знає, що немислимо знаскоку осягнути велике, а хто засумнівається, що тим більш немислимо за короткий термін створити в римованих віршах народною мовою таку піднесену, величаву, сповнену якнайглибших думок поему, де б було показано всі людські злі й добрі дії, особливо якщо життя її творця рясніє перипетіями, отруєне гіркотою, затьмарене стражданнями (а саме таким, як я вже мовив, було Дантове життя); ось чому, узявшись до цієї славної праці, він був зайнятий нею до самого скону, хоча в той же час, як стане видно з дальшого, написав ще й інші твори. А нині доречно сказати кілька слів про події, що супроводжували початок і кінець роботи над цим творінням.
Коли Данте по тім’я занурився у свою вельми похвальну працю і вже написав сім пісень першої книги, пойменованої «Пекло» і побудованої на разючій вигадці, але не язичницькій, а суто християнській, жодного прикладу чого не існувало раніше, отож у цей час відбулися події, які привели його до гіркого вигнання, правильніше сказати, до втечі з Флоренції, по чому він, облишивши на поталу долі все своє майно і серед іншого – розпочату поему, поневірявся багато років, мешкаючи почергово то в когось із друзів, то при князівських дворах. Але, як належить нам вірити беззастережно, Фортуна не спроможна завадити виконанню божої волі й, яких би перешкод вона не вчиняла, рано чи пізно те, що вказане наперед, здійснюється. Так було й цього разу. Один чоловік, можливо, сподіваючись знайти папери, які виправдовують поета, копирсався в його скринях, останньої хвилини схованих у таємному місці від буйства невдячної юрми, яка, увірвавшись у дім, жадала радше поживи, аніж справедливої помсти, і в одній з цих скринь він наткнувся на згадані вище пісні, прочитав усі сім із великим захватом і, не знаючи, хто їхній автор, вирішив викрасти обписані аркуші, вправно виконав замислене, потім, оскільки пісні так йому сподобалися, показав їх нашому флорентійцеві на ймення Діно ді Ламбертуччо, щонайвідомішому в місті віршувальнику. Діно, чоловік широкого розуму, був приголомшений не менше від того, хто приніс йому ці пісні, красою, досконалістю і багатством їхньої мови, а також глибиною думок, які вгадав під прекрасною оболонкою слів; це, а також місце, де було сховано пісні, породило в обох упевненість, що їхнім автором може бути лише Данте, і, як ми знаємо, вони не помилилися. Сумуючи за тим, що таке творіння не скінчене, гублячись у здогадах, який повинен бути його кінець, вони змовилися довідатись, де перебуває Данте і, надіславши йому знахідку, попрохати, якщо той матиме змогу, довести до кінця так чудово розпочату працю. Невдовзі їм стало відомо, що Данте мешкає в маркіза Моруелло, і вони написали про своє бажання, але не самому Данте, а маркізові, й до листа долучили пісні; той прочитав і, вирізняючись відмінним смаком, теж прийшов у захват, тоді показав їх Данте і спитав, чи знає той, чиє це творіння, на що поет, ледве поглянувши на аркуші, мовив, що його власне. Тоді маркіз почав упрохувати його не полишати без закінчення такий надзвичайний початок. «Я був переконаний, – мовив Данте, – що у краху, який спостигнув мене, вкупі з іншими моїми творами загинули й перші пісні нової поеми, і ця впевненість, а також численні клопоти, причина яких – вигнання, спонукали мене поставити хрест на високому задумі, покладеному в основу поеми, та коли вже доля настільки несподівано повернула мені її початок, і вам він сподобався, то спробую згадати мій, колись обдуманий, план і, якщо буде на те воля небес, утілити його у віршах». За якийсь час він повернувся, хоча не без труду, до перерваного твору і написав:
Продовжу я, коли ще до твердині [6] тощо.
Уважний читач одразу виявить, що саме в цьому місці Данте поновив роботу над поемою. Отже, знову він узявся до свого дивовижного творіння, але це не означає, як гадають декотрі, що більше не відволікався од нього: ні, ще багаторазово, то на місяці, а то й на роки, залежно від тягаря обставин, поет кидав «Комедію» на середині, адже не міг написати ані рядка, і справа рухалася так повільно, що смерть нагнала його раніше, ніж він опублікував усю поему. Де б не перебував Данте, скомпонувавши сім або вісім пісень – інколи більше, інколи менше, – він, перш ніж комусь показати, неодмінно відправляв їх на прочитання мессерові Кане делла Скала [7], якого поважав над усіма іншими, і лише по цьому знімав копії для охочих. Данте устиг надіслати мессерові Кане всю поему, окрім останніх тринадцяти пісень, – він написав їх, але не відправив, бо раптово помер. Навіть не вказав, де вони зберігаються, і сини поета вкупі з його учнями багато місяців поспіль шукали в паперах, чи немає там закінчення поеми, але нічого не знаходили, і всі друзі Данте бідкалися, що Всевишній не дав йому ще бодай трохи пожити й дописати найостанніші пісні «Комедії», але од дальших пошуків відмовилися, бо вже не сподівалися чогось знайти.
Дантові сини, Якопо і П’єро, обидва віршувальники, поступившись умовлянням добрих знайомих, наважилися, у міру своїх сил, докінчити батькове творіння, аби воно не залишалося незавершеним, але тут Якопо, більше за П’єро відданий пам’яті батька, побачив чарівний сон, який не лише відвернув його од нерозумного і самовпевненого задуму, але й навів на слід забраклих тринадцяти пісень божественної «Комедії», які поділися невідомо куди. За словами П’єро Джардіно, гідного громадянина Равенни й давнього учня Данте, рівно за вісім місяців після смерті поета, наприкінці ночі, у ту годину, яка зветься «світання», до нього додому прибіг вищеназваний Якопо й оповів, що йому вві сні з’явився його батько Данте, і на ньому були білосніжні шати, а його обличчя сяяло нетутешнім світлом; Якопо спитав, чи живий він, і почув у відповідь, що так, живий, але тепер йому дано істинне життя, відмінне од нашого; і тоді син запитав, чи встиг він скінчити своє творіння до того, як воскрес для істинного життя, і якщо встиг, то де сховано пісні, які вони стільки часу марно шукають. Данте буцімто знову відповів: «Так, скінчив», – і, взявши Якопо за руку, повів у світлицю, де завше спав, і мовив, указуючи на стіну: «Тут ви знайдете оте, що шукаєте». І зразу по цих словах Данте зник, а Якопо прокинувся. І сказав він мессерові П’єро, що поспішив до нього, аби оповісти цей сон, і негайно розпочати пошуки у вказаному місці – воно-бо закарбувалося в пам’яті Якопо, – і перевірити, чи то було віще видіння чи диявольська пітьма. До ранку ще було далеко, і вони удвох прийшли в оселю Данте, у його спальню, і побачили там прикріплену до стіни рогожу; без труду знявши її, вони виявили невелику нішу, якої ніколи не бачили раніше і навіть не знали про її існування, і в ній знайшли рукопис, запліснявілий од вогкості, – ще трохи, і той безповоротно загинув би. Очистивши його від плісняви й прочитавши, Якопо і мессер П’єро переконалися, що тримають у руках ті самі тринадцять пісень, які вони вже зневірилися знайти. Безмежно зрадівши, вони переписали їх і, йдучи за звичаєм автора, передусім надіслали мессерові Кане, а тоді прилучили до решти пісень. Так було зібрано водно творіння, над яким Данте працював стільки літ.
Чимало людей, у тім числі й обдарованих глибоким розумом, ставили собі запитання: чому таку велику і чудову поему, як «Комедія», котра, окрім того, трактує якнайпіднесеніший предмет, Данте, муж усеохопної вченості, написав флорентійським діалектом, а не віддав перевагу, за прикладом своїх попередників, латинським віршам? Відповідаючи на це запитання, я міг би навести різні причини, але дві з них видаються мені особливо вагомими. Перша причина, яка спонукала Данте звернутися до народної мови, полягає в тому, що він хотів прислужитись якнайбільшому числу своїх співгромадян і взагалі італійців: якби він виклав поему латинськими віршами, як писали до нього, – користь від неї була б лише вченим людям, тоді як, написавши її народною мовою, поет здійснив небувалу справу, адже, не забравши у знавців змоги читати своє творіння, показавши красу нашої мови й своє досконале володіння нею, він заразом прилучив до такого прекрасного твору людей неосвічених, про яких до нього і думати ніхто не хотів. Друга причина полягає в такому: переконавшись, що вільні мистецтва перестали цікавити його сучасників, особливо князів та інших іменитих людей, яким поети зазвичай присвячують плоди своєї праці, і що внаслідок цього божественні творіння Верґілія та інших чудових поетів не лише мало шановані, але й цілковито знехтувані, він, у згоді зі своїм піднесеним предметом, розпочав поему так:
Ultima regna canam, fluido contermina mundo,
spiritibus quae lata patent, quae praemia solvunt
pro meritis cuicumque suis, etc.
але далі за ці рядки не пішов, розуміючи, що пхати скоринки хліба в рота, який ще ссе материнські груди, – жалюгідне заняття, і наново розпочав поему, але цього разу стилем, який більше личив смакам його сучасників, і народною мовою. Як твердять декотрі, Данте присвятив «Комедію» трьом знаменитим італійцям – кожному по одній з трьох частин: першу частину, «Пекло», – Уґіччоне делла Фаджуола, пізанському державцеві, уславленому в усій Тоскані; другу, «Чистилище», – маркізові Моруелло Малеспіні; третю, «Рай», – сицилійському королю Фредерікові ІІІ. Інші твердять, що він присвятив усю книгу мессерові Кане делла Скала, але ні ті, ні ті нічим не потверджують своїх слів, отож невідомо, кому вірити, та й не таке важливе це питання, аби поринати в нього.
Окрім того, після сходження на престол Генріха VII наш славетний автор написав латинський трактат «Монархія» і поділив його на три частини згідно з витлумаченими в ньому питаннями. У першій частині він строго логічним чином доводить, що тільки імперія дарує світові добробут, – це його перша теза; у другій частині, ґрунтуючись на історичних подіях, він пояснює, що Рим по праву йменує себе імперією, – це його друга теза; у третій частині, удаючись до богословських аргументів, він твердить, що імператорська влада виходить лише від Бога, а не від його намісників, як заявляють декотрі священнослужителі, – це його третя теза. За кілька років по смерті Данте кардинал Бельтрандо дель Поджетто, ломбардський легат папи Івана ХХІІ, заборонив трактат. А причина заборони полягала ось у чому. Людовика, герцога Баварського, німецькі курфюрсти обрали королем Римським, і той, супроти волі тодішнього папи Івана, приїхав коронуватися до Рима і там, порушивши церковні заборони, свавільно настановив папою П’єтро делла Корвара, ченця-францисканця, а також підвищив багатьох церковників у кардинальський і єпископський сан, по чому новоявлений папа поклав на нього корону. Але право Людовика на владу багаторазово оспорювали, і тоді, довідавшись про книгу Данте, він і його прихильники повернули аргументи нашого автора на захист себе і своєї влади, після чого книга, мало кому знана, зажила гучної слави. Та коли Людовик повернувся до Німеччини, а його приспішники, особливо з церковників, утратили вплив і були вигнані, вищеназваний кардинал, вирішивши, що ніхто йому не спротивиться, оголосив трактат «Монархія» єретичним і віддав на публічне спалення. Подібну розправу він теж готував решткам автора і здійснив би її, навічно вкривши себе незмивною ганьбою, коли б йому не спротивився Піно делла Тоза, мужній і благородний флорентійський лицар, який опинився тоді в Болоньї, де все це відбувалося, а вкупі з ним і мессер Остаджо да Полента, обидва впливові люди в очах згаданого кардинала. Окрім цього трактату, Данте скомпонував дві прекрасні еклоги у відповідь на вірші, які присвятив і надіслав йому маестро Джованні дель Вірджиліо, про якого вже йшлося. Також він написав флорентійським діалектом прозовий коментар до трьох розлогих канцон і неначе намірявся супроводити таким же й усі інші, але чи то передумав, чи то йому забракло часу, проте жодних інших коментарів він не залишив, а вже написаний пойменував «Учта» – цей маленький твір гідний високої хвали. Уже незадовго до смерті він написав латинською прозою книжечку під заголовком «De vulgari eloquentia», призначену тим, хто хотів би вивчити засади віршування; судячи з усього, він збирався розділити її на чотири частини, але – чи смерть перервала його роботу, чи третю і четверту частину було втрачено – нині існують лише дві перші. Серед великого числа латинських епістол нашого коштовного автора декотрі досі не втратили інтересу. Також він скомпонував багато розлогих канцон та чимало сонетів і балад на теми кохання і моральності, коли не лічити тих, які він зібрав у «Новому житті», але не маю наміру приділяти їм зараз особливу увагу.
Ось цим роботам, які я перелічив, наш найясніший автор віддавав увесь той час, котрий подужував відривати од любовних жалів, гірких роздумів, родинних і громадських клопотів, а також од своєї ворожої й мінливої долі, і ці роботи значно більш бажані Богові й людям, аніж ошуканства, шахрайства, брехні, грабунки й зради – звичайні справи наших сучасників, які прагнуть різними шляхами однієї й тої ж мети, себто досягнення багатства, наче тільки воно містить усі блага життя, усю його велич, усе блаженство. О дурні сліпаки, одна коротка мить, відділивши душу од тлінного тіла, перетворить на порох плоди ваших ганебних старань, тоді як час, у чиїх надрах зникає все суще, або взагалі зітре пам'ять про багатія, або коли й збереже ненадовго, то лише на більше його безчестя. А от із нашим поетом цього не станеться, навпаки, його ім’я, відшліфоване часом, подібно до клинка, який побував у багатьох боях, дедалі яскравіше сяятиме. Отож нехай собі женеться за марними привидами той, кому це до смаку, йому ніхто не перешкоджатиме, але хай не сміє гудити того, чиї благородні дії йому незбагненні.

XXVII. Стислий виклад попереднього
Я коротко оповів походження, працю, життя, звичаї й творіння надзвичайного мужа і знакомитого поета Данте Аліґ’єрі, подеколи відступаючи од своєї теми й зачіпаючи інші питання, і зробив це в міру здібностей, якими наділив мене дарувальник усіх благ. Знаю, що багато інших оповіли б куди майстерніше і глибокодумніше, але хто дає все, що має, з того більше і не спитають. Я написав, як умів; це не кладе печаті мовчання на людей, котрі вважають, що напишуть ліпше, і якщо я припустився якихось помилок, нехай вони виправлять їх і скажуть усю правду про нашого Данте, чого, наскільки мені відомо, досі ніхто не зробив. Але моя праця ще не добігла кінця. Однієї своєї обіцянки, даної в цій книжечці, я не виконав – не витлумачив сну, який привидівся матері поета, коли вона носила його під серцем; оцей-бо сон поясню, як можу й умію, і на цьому скінчу свою оповідь.

XXVIII. Ще про сон Дантової матері
Будучи в тяжі, ця благородна пані побачила уві сні, мовби лежить під високим лавровим деревом, біля прозорого джерела, і там народжує сина, який, утамувавши голод ягодами, що падали з лавра, і напившись джерельної води, раптом, як я вже оповідав, перетворюється на дорослого пастиря; цей пастир хоче нарвати лаврового листя, тягнеться по нього, але падає і зникає з очей, а на його місці з’являється прекрасний павич. І тут, приголомшена цим дивом, благородна пані прокинулася, і солодкий сон урвався.

ХХІХ. Пояснення сну
Щоразу, коли природа, виконавиця божої добрості, готується створити ще небувале з-поміж смертних, усеблагий Господь, котрому ab aeterno [8] однакові сучасне і майбутнє, зазвичай посилає нам у своїй безмовній доброті видіння, або знак, або сон, узагалі якесь знамення, аби ми збагнули таким шляхом, що всіляке знання йде від творця всесвіту. Поміркувавши, кожен зрозуміє, що саме таке знамення він послав у світ перед народженням поета, про якого ми вже стільки говорили. Але хто сприйняв би віщий сон із більшою вірою та любов’ю, аніж та, котра мала стати, точніше, вже стала матір’ю людини, якої стосувався цей сон? Звісно, ніхто! Отже, їй було послано видіння, а яке – ясно з попереднього, але потрібно в нього вдуматися, аби правильно витлумачити господню волю. Благородній пані наснилося, що вона породила на світ сина, і справді, невдовзі в неї народився син. А тепер належить поміркувати, що означає лавр, під яким вона буцімто його народила.
Астрологи й філософи-натуралісти вважають, що земні тіла зароджуються, зростають і, якщо цьому не перешкоджає благе і непоборне божественне провидіння, існують під упливом небесних тіл. Ґрунтуючись на спостереженнях, ці вчені стверджують, що чим вище стоїть над обрієм небесне тіло, тим сильніший його вплив, і що людина все життя живе під знаком того світла, яке стояло вище за інші в годину її народження. Тому високий лавр, під яким мати Данте буцімто народила сина, означає, на мою думку, що за волею неба ця дитина мусила досягти вершин поетичної творчості й слави, адже лавр, дерево Феба, знаменує і те, і те – недарма, як я вже говорив, поетів увінчують лаврами. Щодо ягід, які падали з дерева і наситили немовля, вони, на мій погляд, символізують поживу, що її послало небо для зміцнення своєї волі, про яку щойно ішлося, – себто книги віршів і вміщені в них знання, котрі досита наживили або, інакше кажучи, умудрили нашого Данте. Прозора джерельна вода, якої він буцімто напився, певне, являє собою плідні уроки моралі й натуральної філософії: як джерело б’є з невичерпних земних надр, так і ці уроки, що відкривають нам причини й наслідки, ґрунтуються на неспростовних філософських тезах, які я уподібнив би до багатих земних надр; і як шлунок не засвоює їжі, котру ми поглинули насухо, так і розум не здатний сприйняти знань, якщо їх не вибудувано у строгу систему логічних доказів. Отож можемо зробити висновок, що Данте перетравлював у шлунку, себто в голові, ягоди лавра, які поглинав, себто поезію, котру, як уже було сказано, він так ретельно вивчав і запивав її джерельною водою, інакше кажучи – філософією.
Раптове перетворення Данте на пастиря означає зверхність його розуму, адже, розвинувшись нечувано швидко, за короткий проміжок, він опанував багато наук, необхідних, аби стати пастирем, себто давачем їжі всім, хто її потребує. Кожен знає, що є два ґатунки пастирів: одні живлять свою паству їжею тілесною, інші – духовною. Ті, хто живлять їжею тілесною, своєю чергою поділяються на два ґатунки: по-перше, ті, кого у просторіччі звемо пастухами, себто люди, які пасуть стада овець, корів та іншої свійської худоби, і, по-друге, батьки родини, які годують, оберігають і настановляють свою паству – дітей, слуг, узагалі тих, кого доручено їхньому піклуванню. Духовні пастирі також поділяються на два ґатунки: по-перше, на тих, котрі живлять людей словом божим – прелатів, проповідників, священнослужителів, які мусять дбати про нестійкі душі своїх підлеглих; по-друге, на тих, котрі багато знають і, або читанням книжок, написаних у давні часи, або компонуванням своїх власних на теми, раніше, на їхню думку, неясно викладені або зовсім непорушені, освічують дух і розум слухачів і читачів, – цих людей, у якій би царині знань вони не діяли, зазвичай іменують ученими. Отаким-то пастирем одразу чи дуже швидко став наш поет. Аби переконатися в цьому, не маємо потреби розглядати всі його праці, досить лише уважного читання «Комедії», адже її краса і гарнота такі, що слугують поживою не єдино чоловікам, але й жінкам, і навіть дітям, а якнайглибші думки, убрані в чарівно-солодку форму, тішать і насичують найбільш піднесені розуми, спершу змусивши їх неабияк попрацювати.
Прагнення Данте нарвати листя з дерева, яке наживило його, означає вже згадане пристрасне бажання поета бути увінчаним лаврами, бажання, викликане лише тим, що це листя мовби засвідчує плоди, якими він обдарував світ. За словами його матері, він упав, коли особливо жадібно тягнувся по листя; це падіння – оте останнє неминуче падіння, яке суджене всім нам, себто смерть, – справді, хто уважно прочитав цю книжку, той зрозуміє, що Данте помер саме тоді, коли особливо жадав лаврового вінка.
Далі вона оповідала, що її син раптово перетворився на павича, а це можна зрозуміти як безсмертну славу, котру Данте здобув усіма своїми творіннями, але передусім «Комедією», чиї властивості разюче схожі на властивості павича, – таке моє якнайглибше переконання. Ось чотири невід’ємні риси, які з-поміж інших особливо вирізняють павича. Перша – янгольське оперення, розцяцьковане сотнею очей; друга – потворні ноги й безшумна хода; третя – жахливий для слуху голос, і, врешті, четверта – пахуче м’ясо, яке не псується. Ці чотири риси притаманні й «Комедії», але позаяк мені тяжко дотримуватися порядку, в якому я щойно перелічив властивості павича, то зараз говоритиму про них, не дотримуючись цієї послідовності, й розпочну з кінця.
Стверджую, що сенс «Комедії» подібний до м’яса павича, адже, з якого би погляду не розглядати будь-який узятий навмання уривок поеми – з морального чи теологічного, – він завжди містить просту і непорушну істину та, отже, не лише не псується, але чим більше проникаємо в нього, тим виразніше відчуваємо його нетлінну і духмяну красу. Я легко міг би навести численні приклади на потвердження моїх слів, але це не входить до мого завдання, отож не наведу жодного – нехай тямущі люди знайдуть їх самі. Тіло павича вкрите янгольським оперенням; кажу «янгольським» зовсім не тому, що знаю, яке оперення мають янголи, і чи мають узагалі, просто я чув, ніби янголи літають, і погадав, як кожен смертний на моєму місці, – коли так, значить, вони пернаті, а оскільки жоден земний птах не має оперення прекраснішого і незвичайнішого, аніж має павич, то я виснував, що воно – янгольське, притому що ніколи б не назвав оперення янголів павичевим, адже янгол – птах значно благородніший за павича. Це захопливе оперення, на мій погляд, означає надзвичайну красу поеми, від її першого вірша до останнього: опис спускання в пекло, самого пекла і тих, хто мучиться там у різних колах; піднімання вгору й оповідь про чистилище, про каяття і слізні скарги тих, хто сподівається на залічення до лику святих; сходження в райську оселю й оповідь про нескінченне блаженство божих обранців – усе це і прекрасніше, і незвичайніше від будь-якого досі створеного усного чи письмового творіння. У «Комедії» рівно сто пісень, як, за твердженням знавців, на хвості павича налічується сто очей, і ці пісні відбивають розмаїття тем, порушених у поемі, подібно до очей, які відбивають численні барви й предмети зовнішнього світу. Отож тіло нашого павича дійсно вкрите янгольським оперенням. Його ноги потворні, а хода безшумна, і це теж уповні відповідає особливостям поеми, бо як тіло спирається на ноги, так і prima facie [9] очевидно, що всіляке поетичне творіння спирається на ту мову, котрою його написано, а італійська народна мова, котра несе на собі тягар усіх зчленувань «Комедії», воістину потворна порівняно з високою й урочистою латиною, котрою писала вся решта поетів, і, одначе, більше підхожа нашим нинішнім смакам, аніж інші найпишніші мови. Тиха хода павича говорить про смирення, яким повинен бути просотаний твір, пойменований таким чином, – це зрозуміє кожна людина, яка знає, що означає слово «комедія». Урешті, я сказав, що голос павича жахливі для слуху, тимчасом як вірші нашого поета, на перший погляд, солодкозвучні, але якщо вдуматися в їхній потаємний сенс, то переконаємося: те, що стосується павича, стосується й поеми. Чий голос звучить страшніше від голосу поета, коли той, давши простір своїй жорстокій фантазії, таврує злочини живих, або карає померлих, або гнівно нападає на схильних віддатися порокові? Нічий – нічий! Своїми описами він однаково кидає в дрож чеснотливих і розбиває гріховних, тому-то маємо право сказати, що його голос – жахливий. З цього, як з усього, сказаного вище, випливає, що той, хто за життя був пастирем, по смерті став павичем, і що сон, який наснився його любій матері, було послано їй з вишніх.
Знаю, що я лише поверхово витлумачив цей сон, але на те є свої причини. Насамперед, можливо, мені просто не до снаги таке завдання; по-друге, навіть якби мені вистачило вміння впоратися з ним, мета цієї книжки зовсім інша; зрештою, коли б і вміння вистачило, і предмет дозволив, я б однаково обмежився сказаним, аби потім теж міг зробити свій внесок у тлумачення сну той, кому це більше до снаги й до смаку. І от, сказавши все, що я міг і мусив сказати, даю договорити пропущене тим, хто йде мені на зміну.

ХХХ. Висновок
Мій хирлявий човен досягнув гавані, на яку взяв курс, коли щойно відійшов од берега, і хоча мандрівка видалася недовгою, а море було неглибоке і без бур, мушу виголосити подяку тому, хто послав мені спокійне плавання і наповнював вітрила супутнім вітром. І з усім смиренням, з усією вірою, з усім запалом, які лишень мені доступні, хоча знаю – вони все одно недостатні, – на вічні віки благословляю його ім’я і схиляюся перед його всемогутністю.

На цьому закінчується оповідь
про походження, життя, працю і звичаї
уславленого мужа Данте Аліґ’єрі,
знакомитого флорентійського поета,
і про творіння, які скомпонував він



[1] У Боккаччо – Piettola, нині назва цього населеного пункту (на півночі Італії) має форму Pietole (П’єтоле).
[2] У Боккаччо – Brandizio, нині назва цього населеного пункту (на півдні Італії) має форму Brindisi (Бріндізі).
[3] Нині вважається, що Овідій помер у Тимасі (теперішня Констанца, румунський порт на Чорному морі). Точне місце його поховання не відоме.
[4] На довільну тему – букв. «про що завгодно» (лат).
[5] Приповідь - алегорія.
[6] Початок восьмої пісні «Пекла». Переклав Максим Стріха.
[7] Канґранде І делла Скала (1291–1329) – синьйор Верони. Знавець і покровитель мистецтв. Найвидатніший представник гібелінського роду Скаліґерів.
[8] Одвічно (лат.).
[9] На перший погляд (лат.).