Немає ніяких розбіжностей. Ти просто ветеран і почав воювати досить рано, дуже молодим. Ти міг бути на обох фронтах, чи найманцем, поки зрозумів проти кого справді треба воювати. Яка різниця, це ж було давно. Я жила далеко в тилу і про таких, як ти, лише інколи чула з доповідей, що вони існують, десь там на лінії вогню скитаються... В тилу, але здається доступ до секретних матеріалів мені все-таки надали. Яка різниця. Її немає, тому що важливо не ЯК, а ХТО. А з ХТО у нас все в порядку. Наші ХТО однакові, хоч і йшли різними шляхами.
Зараз ти тут, і я тут. В нас спільний простір? Чи ним стає? Якщо так, нема чого турбуватись наперед. Просто можна вирушити в спільну подорож. Для нас все буде незнайоме. Кожне місто. І вже зараз час стає новим. Як подорож, як місто, по якому ми гуляємо. Ти ще озираєшся, реагуєш різко чи втомлено, підозріло, ніби щось може трапитись, намагаєшся захистити перед власними страхами. Я ж вважаю, що все вже позаду. Те найстрашніше. Майбутні комплікації можливі, чи сни, спогади війни минулого, це життю притаманне. Протистояння кожноденного життя вже є і зараз, як важкі підйоми на шляху...головне, щоб не прірви, пастки, чи розтяжки. Проте вже зараз його можна проходити спокійніше, впевнено, тому що це просто шлях, просто пройти треба. І все.
Я бачу перед нами місто. Спокійне і безпечне. В ньому є наш дім. Яким він буде – вирішувати нам. Я його бачу затишним і теплим. Він пахне спокоєм і безпекою. В ньому передусім – той спокій і тиша, яких немає, коли стоїш на вулиці, під відкритим небом з багатьма шумами, різними людьми, звуками, дощем, чи палючим сонцем. Дім і вдома – завжди має бути кращим за будь-які інші місця у житті.