Він степом пробирався цілий день,
Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
Тепер же відпочив би десь охоче,
Як для спочинку місце віднайде.
Помітив балку, завернув туди.
Високі схили заросли кущами,
Продрався тихо, коли бачить – прямо
Вже майже біля самої води
Багаття невеличке майорить.
Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
Ще кілька чоловік сидять навколо.
Охрім спинив коня, завмер на мить.
Що то за люди? Що в них в голові?
По виду на татарина не схожі.
А раптом то виві́дники ворожі?
Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
Один тут раптом басом одізвавсь:
- А хто там за кущами схоронився?
Як православний – то ходи, не бійся!
Тут ворогів немає серед нас!
І на додачу ще й перехрестивсь.
Охрім тоді до вогнища спустився,
Перед всіма також перехрестився,
Коня пустив та й на землі усівсь.
Помовчали, той самий запитав:
- А хто ти будеш, добрий чоловіче,
Що сам-один блукаєш степом ніччю?
- Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
- Та ні. Я просто їду та і все.
Шукаю у степу своєї долі.
Уже смертей набачився – доволі.
Та хто зна, що вона ще піднесе.
- А я Остап. А то Петро, Семен…
- А я – Богдан,- найстарший одізвався.
Він пильно до Охріма придивлявся,
Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
- То хто ж ти – селянин, а чи козак?
Чого в степах на самоті блукаєш?
Та ще й місцини тихої шукаєш?
Такої нині не знайти ніяк.
Тож розкажи, що бачив по світах.
- Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
Чотири роки з Півторакожухом
Ми поминки справляли по братах,
Що кляті ляхи їх замордували,
Як придушили весь козацький гнів.
Хтось, може, тихо на Січі сидів,
А ми їм спать спокійно не давали.
- То ти з Карпом чотири роки був? –
Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
- Ну, зустрічались кілька років тому…
Охрім і сум у голосі відчув,
І інтерес, аж очі засвітились:
- Почути більше про Карпа б хотілось.
Ти з ним від часу Остряниці був?
- Так. Як усе козацтво піднялось,
Як попід ляхом землі запалали,
Ми у селі також сидіть не стали,
Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
Спалили спершу клятий панський двір .
Самого пана не вдалось впіймати.
Мов відчував, утік скоріше, клятий.
А був же пан наш лютий, наче звір.
Зібралися шукати козаків,
Аби із ними разом ляхів бити…
Не встигли, правда, і село лишити,
Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
Хто не утік, у муках той сконав –
Кого на палю, кого під сокиру.
Мені вдалося врятувати шкіру.
Сокирою я ляха зарубав,
Забрав його і шаблю, і коня
Та і погнав пристанища шукати.
Когось, до кого міг би я пристати.
Спочатку їхав просто навмання
Та бачив села, що вогнем горять.
І крики чув змордованих, побитих.
Та що супроти міг один зробити?
Вдалось одну ватагу розшукать,
Яка до Мерлі потайки ішла,
Де, як казали, отаман збирає
Тих, хто іще боротись сили має.
Отам нас вперше доля і звела
З Карпом. Він осавул колишній,
Що й тямовитість, й мужність проявив,
Як разом з Острянином ляхів бив.
Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
А завжди спершу все обміркував…
Зібрались козаки і посполиті
На раду – треба ж все обговорити,
Обрати того, хто би керував.
Бурхлива, кажуть, була ота рада,
Багато хто від криків аж захрип.
То мій товариш розказав – Пилип,
Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
Урешті-решт погодились усі
І гетьманом Карпа проголосили.
Ми вже до них за кілька днів приспіли,
Як збір уже Карпо проголосив,
Закликав всіх, хто ще поки живий
І хто боротись має в собі сили,
Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
Він піднімає помсти стяг новий.
Почувши клич, збиратись почали
До нас всі ті, що ще не склали зброї,
Кому дороги не було другої,
Бо вже назад вернутись не могли.
Та ляхи скрізь наставили застав
Та перекрили геть усі дороги
Аби до нас не пропустить нікого.
А Єремія військо своє взяв
Та і привів його супроти нас.
Жорстока, люта січа почалася.
Ні той, а ні другий не піддавався.
Князь посилав в атаку раз по раз,
А ми її, одначе, одбивали.
Вже кров струмками в річку потекла.
Все ж вража сила гору узяла.
Ми відступили, а вони не стали
За нами йти. Злякалися, мабуть,
Зосталися зализувати рани.
А ми на південь подалися прямо,
Щоб там в степах до часу перебуть.
Карпо на Січ тоді нас не повів,
Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
Як сила ляська звідусіль надбігла
І голову там не один зложив.
Та й мала Січ вже гетьмана свого,
Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
І стали ми в степу похідним станом.
Де землі Січі з боку одного,
А з другого татарські вже краї.
Щоб ворогів між них не наживати,
Карпо січовикам велів сказати
Що буде з півдня захищати їх.
Татарам же запевнення послав,
Що він не буде землі їх чіпати,
Бо прагне лише з ляхом воювати.
Тож хан наш табір також не чіпав.
Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
Та поодинці, через перепони
Приходили до нашого загону,
Хто не злякався утисків лихих.
Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
Вони постійно військо посилали,
Аби воно в кайдани нас побрало
Або зі світу просто ізвело.
Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
Коли загін маленький – бив у полі,
Нема чого в степу шукати долі.
Коли ж загін великий нападав,
Відводив табір у татарський край.
Туди вже ляхам зась було ступати,
Бо ж з ханом доведеться воювати.
Побродять ляхи, погрозяться, знай
Та і вертають. А ми тут як тут.
З татарами навчились поряд жити.
Коли вдавалось ляхів наловити,
Нав’яжемо на руки-ноги пут
Та і татарам враз відвеземо.
Вони ж за них великий викуп мали.
А нам за те овець, биків давали.
Без їжі ж довго не проживемо.
Отак воно й минуло пару літ:
Із ляхом бились, з мурзами мирились.
Вже й сил у нас достатньо накопилось,
І досвіду – як ляха бити слід.
Та тут чутки степами поповзли…
Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
А землі їх аж за Кубань сягали.
Калмики там сусідами були.
Чого забаглось мурзам тих калмик,
Того не знаю. Та вони напали,
Чогось ногаїв різати поча́ли.
Піднявсь страшний над усім степом крик.
Хан кримський, звісно, орди всі підняв
Аби калмицьким ордам відсіч дати.
Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
Щоб хан один їм якось раду дав.
Тож до Карпа у поміч і послав.
Той вислухав, потилицю почухав,
Зібрав старшину, ще її послухав
Та, врешті, хану свою згоду дав.
Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
З другого боку – скільки поряд жили.
Не воювали, хоч і не дружили
Та якось торували спільний шлях.
Хан продовольство й зброю обіця
Та ще і непогано заплатити…
А козакові ще чого хотіти?
Та нам ще і згодиться зброя ця.
Тож ми знялися й подались на схід,
У кількох битвах орди ті побили
Й вони назад до Волги відступили…
- Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
Як саме ви з калмиком воювали,-
Сказав Богдан. – А що там говорить?
В степу орду нелегко й так побить.
Вона зненацька раптом нападала
Й зникала. А ми табором ішли,
Вози важкі, на них легкі гармати.
У таборі нелегко нас узяти,
Ми відсіч дати будь-кому могли.
Орда заманить ворога на нас,
А ми з гармат її й мушкетів косим,
Калмиків кров’ю усю землю зросим.
Татари повертаються в цей час
Та й добивають ворога, женуть,
Поки не встелять трупом усе поле.
Калмики розбігаються навколо,
Ховаються – не видно і не чуть…
Кінні татари й піші козаки –
То, я скажу – велика дуже сила.
Ми разом ляха хутко би побили…
- А із Карпом що трапилось-таки?-
Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
Чимсь у поході?! – Не було такого.
Я у останні дні був біля нього.
Якби отрута – я би додививсь.
Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
За кілька днів всього його й не стало.
Ми серед степу табором стояли,
Тримали його тіло на руках,
Не знаючи – як тут і поховать.
Адже навкруг нема і деревини
Аби зробить по-людськи домовину.
Тож довелося діжку нам узять
Із-під горілки. В ній він і лежить
Десь серед степу у краю чужому.
Хреста хіба поставили по йому.
Але, навряд чи досі він стоїть…
Охрім замовк. Мовчали також всі,
Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
А що, Карпо ходив у кожусі,
Чи в півтора, що так його прозвали?
- Та ні. Про то історію я чув.
Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
Як тут татари на село напали.
Тож козаки хутенько на коней.
Карпо із ними. Тих татар прогнали.
А, як на Січ уже гуртом вертали,
Хтось з козаків Карпові і гукне:
- Ну, що, козаче, що в бою надбав?
Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
- Як півтора? – потилицю той чуха.
- Я одного надвоє розрубав,
Другого вбив – тож разом – півтора…
Відтоді й став він Півторакожуха…
Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
Кінчалася в степах її пора.