Самотня «чайка» серед моря плине.
Одна. Морське безмежжя навкруги.
Козакам вже гребти не до снаги,
А шлях іще гай-гай до України.
Пливли до Кафи, але стріла їх
Турецька сила в Керченській протоці.
І переваги всі на її боці.
Хоча козацтво, то жалітись гріх,
І не з такими у бої встрявало
Й перемагало. Та біда у тім,
Що голова в бою потрібна їм,
А от її якраз і не бувало.
Бо що за гетьман той Перебийніс,
Чи писар Богуславець біля нього?
Вони ж не бачать далі носа свого.
Згубили флот. Забрав би обох біс.
Не здатні вдалий вибрати маневр,
Підставили всі «чайки» під гармати.
Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
І хто за це все відповість тепер?
За сотні душ, загублених в бою,
Іще за сотні, що в полон попали?
За «чайки», що на дні морськім пропали?
Хтось, може, склав і голову свою
Чи туркам у невільники попав.
Та що тепер про те усе гадати?
Тепер своє б життя порятувати.
Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
Вже диво, що прорвались крізь вогонь
І від галер турецьких відірвались.
Хоч цілий день на веслах управлялись,
Та вирвались. Достатньо і того.
Про завтра – то уже Господь подба,
Як на те буде, звісно, Його воля.
Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
І не поглине ця морська вода…
Розслабившись, сиділи козаки,
Дивились на скривавлені долоні,
Раділи, що живі і не в полоні,
На краще сподівалися-таки.
На лавці поряд молодий козак
І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
Молодший пильно дивиться на того,
А той шепоче, не змовка ніяк:
- Де той Нечай? От був би тут Нечай,
Ми б того турка в морі потопили
Та ще б собі галери захопили.
Нечай знаходив вихід зазвичай.
- А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
Встряв молодий, - я також хочу знати,
Як треба з турком в морі воювати.
Старий поглянув та замовк на мить.
Заклав за вухо довгий чуб собі,
На сонце глянув, що палило з неба.
- Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
Можливо, знадобиться і тобі.
Нечая я уже давненько знав.
Не раз ходили у морські походи,
Тож він умів поводитись на водах
І дуже вдало в морі керував.
Отож, коли Богданко захотів
Прокляту Кафу врешті розтрощити
Та християн-невольників звільнити,
В похід збиратись козакам велів.
Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
Невольників на судна посадити
І в море. Хто там їх тоді знайде?
Або у інші поженуть міста
Через гірські вузенькі перевали.
Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
Він іще й «чайки» лаштувати став.
Нечаєві якраз і повелів
Собі п’ять тисяч козаків узяти,
Нікого з Кафи в море не пускати,
Поки б і він із військом підоспів.
Ми легко Крим по морю обійшли,
Із моря Кафу у облогу взяли.
Всі кораблі турецькі зупиняли
І жодному пробитись не дали.
Нахабних брали всіх на абордаж,
Топили чи для себе забирали.
На гетьмана із військом не чекали.
Коли ж то він проб’ється степом аж?!
Нечай послав частину козаків,
Щоб всі шляхи із міста перетяли
Та зайняли у горах перевали,
Бо ж уже добре знали – де які.
Поки Богданко крізь орду пройшов,
Весь час від мурз настирних відбивався,
Нечай вже й місто штурмувати взявся,
У порт із боєм «чайками» зайшов,
Із фальконетів місто обстріляв
І висадив козацтво попід стіни.
Хоч турки і стріляли без упину
Та козаків вогонь той не лякав.
А тут і військо сушею прийшло.
Злякались турки від такої сили,
Від міста відступитися просили,
Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
Що там в неволі православний люд,
Який орда для продажу пригнала.
Серця у нас від помсти аж палали
Вогнем пустити цей бісівський кут.
Лише Богданко булаву підняв,
Як дружно ми подерлися на стіни
І вони кляті впали за годину.
Не довго і у місті бій тривав.
Велів Богданко клятих не жаліть,
Що православним людом торгували.
Тож ми нікого у полон не брали:
Хотіли дуже крові – то жеріть!
Коли останній з гарнізону впав,
Ми кинулися бранців визволяти.
А їх у місті було так багато –
З півтисячі був хтось нарахував.
Залишивши руїни по собі,
Ми на Козлов всі разом подалися.
Повів Богданко степом своє військо.
Нечай же морем «чайками» побіг,
Щоб місто з моря знов заблокувати,
Не випустити жодного звідтіль.
Ми не жаліли на шляху зусиль,
Аби нам швидше той Козлов дістати…
Та не судилось…На ріці Салгир
Козацтво стріли посланці від хана.
Богданку в ноги кинулись з проханням
Крим не трощити й учинити мир.
За то хан купу грошей обіцяв.
Й невільників, що у Криму страждали,
Усіх-усіх звільнити обіцяли.
Богданко на умови ті пристав.
Іще сімсот невільників забрав,
Дари багаті та й на Січ подався.
А що робити нам? Нечай спитався
У гетьмана. Той довго не гадав.
Призначивши Нечая наказним,
Велів іти невольників звільняти
В Синопу і Трабзон, де їх багато,
Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
А нам то в радість. Море не ляка.
Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
У турка в гостях ми ще не бували,
А він нас, клятий, навіть не чека.
Вітри на морі були в поміч нам
І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
Вже за добу, як коршуни упали
На те «кохання місто», а вже там
Ми, врешті, свою душу відвели.
Розбіглись турки, коли нас уздріли.
Лиш небагато опір учинили,
Але від шабель хутко полягли.
А ми не стали витрачати час,
Поки у місті рейвах, страх панує,
Козацтво усі виходи пильнує,
Щоб турок раптом не напав на нас.
Самі, тим часом в місті узялись,
Що найцінніше хутко відбирати
Та ще братів по вірі визволяти.
Такі в чималій силі віднайшлись.
Нечай нам дав на все кілька годин,
Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
Тривожна вістка швидко долітає.
Поперед неї прагнув бути він.
Чи все знайшли, чи визволили всіх?
Звичайно, часу було не багато,
Як пролунав сигнал в човни сідати.
Нечай чекать не буде – хто не встиг.
У «чайки» сіли й подались на схід.
У турка ще «позичили» сандали,
Куди колишні бранці посідали
Й неспішно подались за нами вслід.
Поки ще вістка берегом повзла
Аж до Трабзона, що козак гуляє,
Вже «чайки» в гавань міста запливають.
Сторожа вся шокована була.
Поки вони до тями вже прийшли,
Ми кораблі турецькі захопили,
На вулиці беззахисні ступили
І в шаблі кляте місто узяли.
Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
Нечай тепер не стримував нікого
І ми в Трабзоні гарну мали змогу
Обпатрати його практично весь.
Тут і полон чималий узяли
Із яничар. В дорозі ще згодяться,
І запорізьких позвільняли братців
Усіх, кого у місті лиш знайшли.
Та й здобич нам багатою була,
Куди побільше, аніж у Синопі.
Що буде з містом – то султанів клопіт,
А нам дорога вже на Січ лягла.
Забравши ще турецьких кораблів,
На весла яничарів посадили,
Невольниками палуби забили,
Щоб відвезти до рідної землі.
Тут ще з Синопи наші підійшли,
Що попливли услід нам на сандалах.
Отож всі разом подалися далі…
Та скоро і до Січі прибули.
Отак от славно погуляв Нечай.
Про нього і в Варшаві говорили.
Самі б ніколи ляхи не посміли
Туди піти. Уміють лиш повчать.
Тепер же розхоробрились вони.
Раз козаки спроможні турка бити,
Чому б те в користь Речі не пустити?
Та ще й щоб обійтися без війни.
Тож сам Баторій гетьману велів
Піти Кавказом трохи погуляти,
Щоб не в Європу турку носа пхати,
Колотиться нехай в своїй землі.
Отож Богданко знову сил зібрав,
Щоби пройтися з ними суходолом,
Та на Кавказі випробувать долю,
Нечаєві ж наказа знову дав,
Три тисячі узяти козаків
Й похід той з боку моря прикривати
Аби турецьким кораблям не дати
Вчинить ворожі дії ніякі.
Тож ми спустились «чайками» в лиман,
А далі навкруг Криму до Кубані.
Хоч турки вже втомилися в чеканні,
Ми уночі підкрались, як туман
Між кораблі, що ждали нас в протоці
І турків узяли на абордаж.
Тут добре досвід пригодився наш
Й раптовість, що була на нашім боці.
Поки «допетрав» турок, що й чого,
Ми вже на їхні палуби стрибали
І всіх підряд шаблюками рубали.
Все,що зосталось з флоту отого
В Азов, під його стіни дременуло.
А нам того і треба лиш було.
Все непридатне враз на дно пішло,
А ми тепер на південь повернули.
Там турок нас, напевно, не чекав.
Ми лущили фортеці, як горіхи.
І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
Уздрівши нас, вже турок утікав
І бою не приймаючи. А ми
Пускали півнів та і далі мчали.
З неволі всіх полонених звільняли.
І брали турок у полон самих,
На каторги на весла посадить,
Нехай везуть невольників додому.
Нехай відчують, як то без утоми
На веслах тих прикутими сидіть.
Як до Стамбула вістка доповзла,
Що знов Нечай гуляє синім морем,
Несе містам турецьким смерть і горе,
Султан скарав і вісника зо зла.
А сам велів негайно слати флот,
Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
І до Синопи також не пустити.
І та підмога попливла. Та от,
Ми перестріли їх на пів путі.
Вони нічого й зрозуміть не встигли,
Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
Взяли «у шаблі» всі галери ті.
Пославши турок рибу годувать,
Ми кораблі побиті потопили,
А інші попере́д себе́ пустили.
Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
Вперед галери, а ми вслід за ними.
І знову хутко, так, як після Криму,
Ми брами й мури міста узяли.
Хоч турки й опиралися, проте,
В кінці кінців здались чи повтікали
Ті, що від шабель ще не повмирали.
А здобич наша все росте й росте.
Й невільників знов визволить вдалось.
Добро, що кораблі ми захопили,
На них всіх тих нещасних посадили.
«Помилувати» турок довелось.
На весла посадили, хай гребуть,
Своє життя нещасне заробляють.
А вже і осавули нас скликають,
Бо ж до Синопи ще долати путь.
З Синопою теж швидко обійшлись,
Знов каторги попереду пустили,
А вслід за ними місто й захопили.
Повчити трохи турок довелось…
А далі вже надумались на Січ.
Вже «чайки» повні й каторги набиті.
А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
- Чому б і не сходити, звісна річ!
Султан нахабства того не чекав.
Він же послав аж цілий флот за нами.
А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
Коли Босфор вогнями запалав
І окурились чорним димом стіни,
Вогнем пішли палаци навкруги.
Ми всіх повирізали до ноги
І відомстили туркам за всі ви́ни.
Поки султан оговтатися встиг
І флот супроти нас устиг зібрати,
Ми полишили у вогні Галату
І впали на Болгарію, як сніг.
Болгар ми не чіпали, звісна річ,
Нам турок по фортецях вистачало.
Вони одна за одною упали,
Горіли потім яскравіше свіч.
З останніх легко Варну узяли,
Знов турок з кораблями одурили.
Здається, їх нічого не навчило.
Вже б якось придивитися могли.
Тож поки витріщалися вони
На кораблі, що за свої вважали,
Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
Вгатили так – звалили пів стіни.
А далі хутко «чайки» увійшли
І місто наше…Турок опирався,
Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
А що вони супроти нас могли?
Остання, врешті, впала Кілія.
То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
Всі відчували – Січ на нас чекає,
Втомилися вже трохи у боях.
Отож, спаливши ту фортецю вщент,
Ми подалися до Дніпра, додому.
Забулася умить вся наша втома.
Вже уявляли радісний момент,
Як ми на Січ припливемо з усім.
Важкі галери приведем з собою,
Не знайдені, але здобуті з бою,
Товаришам похвалимось своїм.
Нечай, щоправда, іншу думку мав,
Бо розумів, що зайва то морока.
І що вони нам ще потрібні поки.
Коли ж дійшли Очакова, сказав
Невільників густіше посадить
На ті галери, які легші були.
А інші всі на дно морське пірнули,
Аби уже під турком не ходить.
Коли ж Аслан-Керменя досягли
Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
Велів Нечай і ті на дно пускати,
Невільники вже й пішки йти могли.
Тож без галер вернулись ми на Січ,
Хоча і тим, що привезли з собою,
Здобутого в краях турецьких з боєм,
Нам стачило хвалитись, звісна річ.
Про той похід враз слава розійшлась,
Дісталася вже скоро і Варшави.
Нечаєві співали ляхи славу,
Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
Не задля слави у похід ходив,
А трохи турка клятого провчити
Та ще братів-невільників звільнити
Із тої чужоземної біди.
Султан був злий, від ляхів вимагав
Аби вони нас люто покарали.
Та ляхи того учинять не стали
Іще й король всім нагороди дав,
Кому дарунки, кому привілеї,
Кому чини. Лише простий козак,
Дістав, хіба що, купою подяк
Від усієї почесті тієї.
Та ми в похід не задля того йшли.
Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
Отож вважали – не в накладі були
Іще й для Січі славу здобули…
Тепер, якби Нечай із нами був,
То турку нас здолати б не вдалося.
Були б вони на дні морському досі.
- А я оце іще на Січі чув,
Встряв молодий,- що саме кошовий
Нечай мав цей похід збирати.
- Так він його і взявся готувати.
Та гетьман, щоб він досі був живий,
Призначив не Нечая наказним,
Нездару отого́ – Перебийніса.
Який із нього отаман у біса?
Одразу ж у халепу встряли з ним.
Чому не дав Нечаю булави?
Чи, може, щось вигадував для себе?
Чи, може, просто думав, що не треба
До тої булави ще й голови?..
Та, синку, ти надії не втрачай.
Живі-здорові і то слава Богу.
Коли на Січ не знайдемо дорогу,
Тоді прийде на поміч сам Нечай!