Тиха, тепла. Білі стіни. Стіни товсті, стає безпечно.
В ній все є, все потрібне. Ліжко, дерев'яні стіл та стільці, доріжки на дерев'яній підлозі, креденс з посудом, шафа з дзеркалом. Два вікна з занавісками. В кутку камін. А в другому столик для вмивання і вбиральня. Все так по старорежимному.
Спочатку був день, але зараз вже пізній вечір.
Ліжко для одного. Подушка свіжа. Наволочка накрохмалена. М'яко. Все м'яке. І перини. Легкі і теплі.

Тихо. Нічого не чути. Не відомо, чóго частиною є ця кімната. І куди ведуть вікна. Вдень з них, поза занавісок, просвічувалось біле сяйво, ніби день. Та чи справжнім він був?
Зараз темрява.
На креденсі у підсвічнику горить свічка.

Їсти і пити. Ще не пізно. Де взяти їжу? Чомусь відчуття, що якщо відкрити єдині в кімнаті двері, там буде темний, чорний, вологий коридор. Аж не віриться, що ця кімната може знаходитись у такому середовищі, адже вона така привітна і затишна. Але це тільки враження. Я не знаю, що за дверима.

Проте, нема відчуття справжності. Ніби це гра, психо. Чиясь фантазія? Чи можливо, це закутки власної психіки, душі.

Втома сильна. Варто поспати і виспатись. Здається, що тут, обивателю цієї кімнати, небезпека не загрожує.
Щокою доторкаюсь до прохолодної подушки і ніби одразу провалююсь, падаю у глибокий, солодкий сон...