Переклав Василь Білоцерківський

Ані той, хто проклинає з несамовитим розпачем, ані той, хто плаче у глибокій покорі, не залишиться за дверима домівки, де мешкають музи поезії. Але тому, хто сміється, ці двері замкнено [2].
Оселю муз убрано жорсткими, шершавими килимами, а вбрання прекрасних пань створено з колючого органді. Стіни величного житла тверді й прозорі, неначе скрижаніла вода. А його сади не плодоносять улітку, вони непорушно зберігають свою таємницю.
З таким настроєм, з таким відчуттям жертовності належить входити у володіння Анхеля Курчаґи, так належить відкривати для себе його творіння і незмінно понурий світ, який його оточує.
Наче калатання чорних дзвонів, мчать віщі слова чарівника безлюдними просторами Чилі, усотуючи подих дощів і давніх забобонів. Жертви, ділові угоди, вік змінили його вигляд; щодня стає понурішим його вбрання, і тепер той, хто раптово побачить його, позбавлену всіх прикмет смертну людину, серед ночі, у домівці поезії, прийме його за зловісну статую, споруджену біля входу в інший світ.
Немов хвилі холоду, які віщують світанок осіннього дня, до нас доходять пісні Анхеля, позначені крижаною яснотою, пронизані дрожем якогось потойбічного підмісячного землетрусу, овіяні зоряним блиском. Вони подібні до примарних скриньок, які, повні коштовного каміння, майже не існують, але оточені блискучим ореолом; вони породжують безмежну журбу і ніби зливаються з усіма нашими передбаченнями й передчуттями, з усіма пережитими злигоднями й бідами, і потаємне коріння пронизує все наше суспільство, несучи нам його скорботу, його невдоволеність, його сумне забуття.
Ці скриньки з надзвичайними, прекрасними коштовностями поетики Анхеля також зберігають блакитні очі померлих жінок, великі, холодні, мовби очі якихось дивних риб, з поглядом мінливим і довгим, як веселка. Позаземні субстанції, комети, зірки, небесні явища залишили пахощі неба в цій поезії, але заразом і майже зотлілі мереживні тканини лежать, наче жовті й рожеві потерті килими, на старих шляхах, викриваючи незрушну ходу часу. Планети зоряної держави кружляють по-жіночому м’яко, обертаються по колах темної пишноти, як прекрасні утоплениці, причетні до священного дійства поета.
Живі й померлі жінки поезії Кручаґи були одержимі тиранічним потягом до смерті; вони жили так чисто, так абстраговано склавши руки на грудях, так тихо поринаючи в сутінки за шибками вітражів, настільки спокійно покидаючи тілесну оболонку, що були радше схожі на рослинність підводного світу, на оббризкані вологою, незрушні суцвіття.
Бузкові тони, прояснення і тіні змінюються в його житлі, і ці хвилі подвійного світла йдуть одна за одною в незмінному ритуальному русі. Не чутно в галереях ритму і музики танців, лише безмовно виникають таємничі голоси й маски. І з краю на край мчать під легким подувом вітру стогони й скарги, зливаючись у завмираючий безнадійний хор.
Недуги, сновидіння, божественні творіння, суміш переситу і самоти, пахощі незнаних квітів, невідомих країн і континентів знайшли в риториці Анхеля більший простір, аніж у реальності світу. Його географічна міфологія, його срібні імена пронизують, мов прожилки холодного вогню, камінь, на якому виліплено його єдину, неповторну статую.
І, проникаючи в таємничі прикмети його творчості, пройнятої безмежним розпачем, відчуваю, як повільно оповиває його поезія, підкоряючи собі з нездоланною силою.


[1] Анхель Кручаґа-Санта-Марія (1893–1964) – чилійський поет-авангардист, прозаїк, перекладач. Лауреат Національної премії Чилі в царині літератури (1948).
[2] Пізніше Неруда змінить своє ставлення до стихії сміху в поезії – з 40-х рр. вона посяде в його творчості важливе місце.

Есей написано в лютому 1931 року в Батавії (нині Джакарта, столиця Індонезії) на острові Ява, де Неруда працював чилійським консулом у Нідерландській Індії. Опубліковано того ж року в часопису «Atenea» (Консепсьйон) (№ 75–76).