Переклав Василь Білоцерківський

Любі друзі! Давно вже я взяв собі за правило відмовлятися од усіляких ушанувань і банкетів, які б могли стосуватися моєї скромної особи. По-перше, тому, що будь-яке вшанування лягає ще одним каменем у літературний надгробок, а по-друге, тому, що надто сумно чути холодну хвалебну промову й обов’язкові оплески, хай навіть щиросердні.
Окрім того, – відкрию вам свою таємницю, – мені здається, що банкети й віншування приносять нещастя, яке накликають друзі самим лише тим, що втомлено думають: «От і скінчили з ним».
На банкеті зазвичай збираються за одним столом колеги, тут частіше, аніж будь-де, зустрінемо людей, які нас не зносять.
Я запропонував би поетам і драматургам замість банкетів улаштовувати змагання і турніри. Приймай зухвалий виклик невгамовного ворога: «Чи маєш мужність учинити це? Чи зможеш виразити всю тугу моря через свого персонажа? Чи подужаєш передати розпач солдатів – ворогів війни?» Митця гартує боротьба, він потребує вимогливості, народженої з любові, яка не робить поблажок, а дешеві лестощі розслабляють і поїдають душу. Сирени з оранжерейними трояндами в кучерях сьогодні заманюють нас до театру і брешуть нам, а публіці лишень покажи серце, напхане стружкою, – і вона щаслива і готова вибухнути овацією, варто лише прогугнявити монолог! Але драматург, поет, якщо не хоче приректи себе на забуття, нехай пам’ятає про тих, хто вирощує троянди в алеях, скраплених вранішньою росою, про голубку, яку поранив незнаний мисливець, – ніхто не чує її передсмертного стогону, що розтанув у очереті.
Я тікав від сирен, віншувань і похвал і жодного разу не прийняв запрошення на банкет із нагоди прем’єри «Єрми», але був щасливий, коли дізнався, що мадридське акторське братство звернулося до Маргарити Ширґу[1] (найчистіше ім’я і сонце нашого театру!) дивовижної виконавиці головної ролі, та до всієї її трупи, яка блискуче зіграла спектакль, з проханням дати спеціальну виставу «Єрми».
За це ж бо свідчення вашої уваги й інтересу до того, що ми зуміли зробити, я хотів би щиросердно подякувати всім тут присутнім.
Зараз до вас звертається не поет, не драматург і не старанний учень, захоплений мінливою картиною людського життя, але полум’яний прихильник театру соціальної дії. Театр – один із найбільш виразних і ефективних інструментів розбудови країни; подібно до барометра, театр указує на підйом або занепад нації. Чутливий, прозірливий театр (кажу про всі жанри – від трагедії до водевілю) здатний за кілька років змінити почуття цілого народу, і так само скалічений театр, який відростив копита замість крил, здатний розтлити й приспати націю.
Театр – це школа сміху і сліз; це вільна трибуна, з якої належить викривати брехливу або стару мораль, представляючи через живі долі вічні закони людського серця і людської душі.
Якщо народ не простягнув помічної руки своєму театрові, то він або мертвий, або при смерті. Але й театр, якщо він безсторонній, глухий до суспільного життя, до пульсу історії, до трагедії народу, сліпий до споконвічних барв рідної землі й чужий її душі, не сміє зватися театром. Гральний дім, заклад, де віддаються наймерзеннішому порокові – «убивають час», – ось його ім’я. Не хочу нікого образити, нікого не маю на увазі особисто, говорю про театр узагалі, про те, що треба розв’язувати проблему.
День у день чую про кризу театру і щоразу думаю: зло не в тому, в чому його зазвичай вбачають. Зло випливає з глибинної суті речей, воно не у плодах – не у виставах, але в їхньому корінні, у театральній організації. Якщо актори й драматурги далі залишатимуться маріонетками в руках комерсантів, не здатних оцінити твір і не обмежених жодним художнім або державним контролем, то і актори, і драматурги, і театр укупі з ними щохвилини загрузатимуть усе глибше без усілякої надії на порятунок.
Комедія-буф, водевіль, ревю – це легкі жанри, до яких сам я вельми охочий, – вони, можливо, врятуються, але драма у віршах, історична драма і те, що називають іспанською сарсуелою, не зможуть вижити, щодня зазнаючи збитків, бо вони вимагають постійного оновлення і взагалі багато чого, а сьогодні серед нас немає нікого, хто міг би повести за собою, піти на жертви, зважитися на двобій з публікою, узяти її приступом і приборкати. Театр мусить панувати над публікою, а не публіка над театром. Тому драматурги й актори будь-що повинні завоювати публіку. Адже глядачі – ті самі діти, а діти люблять серйозного і суворого вчителя, якщо він вимогливий і справедливий, і, жорстоко глузуючи, устромлюють голки у стілець тому, хто несміливий і догідливий з учнями, але не здатний їх нічого навчити й заважає вчити іншим.
Публіку можна вчити – зверніть увагу, кажу: «публіку», а не «народ», – можна і треба. Недавно, вже на моїй пам’яті, освистали Дебюссі й Равеля, а минуло кілька років, і я власними вухами чув громоподібні овації, якими публіка винагородила раніше відкинуті твори. І лише тому, що публіку зуміли повести за собою Ведекінд у Німеччині, Піранделло в Італії та інші авторитети.
Як це потрібно для добра театру, і для слави та зростання виконавців! Належить триматися гідно і вірити, що наші зусилля виправдають себе. Інакше ми й далі тремтітимемо за кулісами від страху й душитимемо свої мрії й саму душу театру – цього найвищого мистецтва, якому випало пережити тяжкі часи, коли мистецтвом почали називати все що завгодно – або сподобалося, коли сцена перетворилася на розбійницьке кубло, де немає місця поезії.
Головне – мистецтво. Найблагородніше мистецтво. А ви, мої друзі, передусім – митці. Митці від тімені до п’ят, коли ж покликання і любов привели вас сюди, на сцену, і змусили жити у примарному світі куліс та пити гірку театральну чашу.
Митець – найменше найменування, це покликання. Над усіма театрами, від найскромніших, провінційних, до великих столичних театрів повинно майоріти слово «Мистецтво», інакше доведеться почепити на театр вивіску «Купівля-продаж» або й гірше. Отож нехай майорить над театром це слово – Мистецтво. А ще – Служіння, Чесність, Самозречення і Любов.
Не хочу, аби мої слова були сприйняті як повчання. Сам я багато чого міг би у вас навчитися. Любов і надія – ось що змусило мене говорити. Я не мрійник. Довго осмислював це, холоднокровно зважуючи всі «за» і «проти», адже я – корінний андалусієць, а вміння панувати над собою віддавна у крові андалусійців. І знаю, що істина не з тим, хто бурмоче «сьогодні, сьогодні, сьогодні», жуючи свій кусень у теплому кутку. Істина з тим, хто спокійно дивиться вдалину, вітаючи перший промінь зорі в чистому полі.
Знаю, має рацію не той, хто каже «зараз-но, зараз, зараз», а той, хто каже «завтра, завтра, завтра», передчуваючи нове життя, яке сходить над світом.


[1] Маргарита Ширґу (1888–1969) – іспанська і латиноамериканська акторка, театральна режисерка і директорка. Походила з Каталонії, де в юності грала у п’єсах місцевих драматургів. Згодом у Мадриді уславилася як виконавиця головних ролей у драмах Ґарсії-Лорки. Під час іспанської громадянської війни гастролювала в Південній Америці, звідки не повернулися через прихід до влади диктатора Франко. В еміграції спершу мешкала і виступала в Буенос-Айресі, Сантьяґо, Асунсьйоні, потім – від 1943 р. – оселилася в Монтевідео, де провадила широку театральну діяльність і де пізніше її іменем названо Мультидисциплінарну школу драматичного мистецтва.

Промову виголошено 2 лютого 1935 р. після спеціальної вистави трагедії («трагічної поеми») Ґарсії-Лорки «Єрма», даної для мадридських акторів на їхнє прохання.