«Жниво велике, а женців мало.
Тож благайте Господа жнив,
щоб послав робітників
на жниво своє…»

(Євангелії від Луки. 10.15)

Нині День космонавтики, а про це ніхто і не згадав, ніхто й не пом’янув. Забули. Нібито і не було неоліту, нібито і плуг не винаходили довго та в муках, і воли не ревли під ярмом, тяжко орючи полиновий переліг першим дерев’яним зубом землі. Наче не малювали на глиняних глеках знаки Галактики і не мріяли літати між зорями в снах – вночі, після жертвоприношень, накликаючи дощ. Наче не називали зорі комонями Місяця і не дивились червневими ночами в зеніт у пошуках небесного Волопаса – тоді, ще до замріяної Русі, на цій землі нескінченності. Але ж всі ми хоч трохи космонавти! Багато хто визнає себе в душі Гагаріним, дивлячись на сковорідку з шиплячим маслом та рум’яними ароматними грінками, як на прообраз чорного зорельоту, що летить до злого червоного ока Оріона – Бетельгейзе. Всі, всі ми космонавти – всі – і поглиначі житніх канапок з докторською ковбасою, і зачаровані дзеркалом дівчата (а раптом там не тільки сліди губної помади, але й заграва туманності Андромеди?) – всі ми космонавти. Або астронавти. Це я про тих, хто перетнув Океан на лайнері уявляючи себе сучасним Уліссом (де ти був Одіссей?) Дехто з них прерії Іллінойсу називає синіми степами Сколотії, а дехто простори перикотиполя Оклахоми називає вітряною Тамбовщиною і мріє про ліхтарника та його ліхтар ночі (запалюйте, запалюйте, запалюйте!). Всі ми літаємо в Космос Далекий – хто у снах, марячи про душу, що покинула тіло в пошуках Абсолюту та Надбуття, хто наяву, розплющуючи очі назустріч безодні зоряного Неба – тоді, коли ніч особливо довга і темна, хто навпаки, заплющивши очі і слухаючи музику бачить сузір’я Кассіопеї – там, за межею галюцинацій. Літали в Космос ми всі – і в снах, і наяву, кожен зазирав в Небо – хоч раз у житті, хоч одного разу, хоча б по дорозі за клуню, коли він біг до вітру в селі, де живе бабуся (а вона теж космонавтка – вона теж зазирала щоранку в криницю з надією побачити в чорній понурій татарській воді відображення зірок). Ех, ви, забудьки! Забути – і про кого – про Юрія Гагаріна забути! Про цього Хлопця Великої Порожнечі! І сказати його тіні: «Пробач, Юра, ми все проїхали!» Про нього – про це смоленське втілення Ніла Армстронга забути! Але ж навіть ті, хто захопився творами Толкіна, живе в світі його казкових фентезі і спалює орків та гоблінів вогняним мечем помсти, хто надсилає маленькі ракети в іржаві консервні бляшанки з бомжами-мародерами. Ці месники теж космонавти! Вони теж люди мрії! Літайте, друзі, літайте! Світ ще не такий старий, як це здається, не виродився в пусте марення краба-самітника, не став фата морганою плісняви і маренням молі. Світ ще молодий, переживе нинішні беззоряні темні ночі гоголівської містики невського проспекту – світ ще подивиться в Небо очима повними сліз, очима чистими від божевілля і жаху буття. Буде дивитися вгору в пошуках зір мрії, зазирне в майбутнє, а не в понуру минувщину середньовіччя. Космос – це Воля, Свобода. Той, хто втратив Свободу літати не може, але вільних людей на Землі вистачає – і так буде завжди. Навіть в Дикому полі Золотої Орди та в холодній понурій Гіпербореї неволя, тюрма, духовне рабство тимчасові. А значить, люди будуть мріяти, будуть літати. Як Юра Гагарін – він же Ніл Армстронг. Ніл Армстронг взяв на Місяць тартан свого клану, Юрій Гагарін не взяв в Космос нічого, крім мрії про нірвану у Великій Порожнечі – основі всього сущого. Нинішнє затьмарення свідомості мільйонів людей ординським дурманом і монгольськими забобонами тимчасове. Космос чекає на нас. На нас – людей планети Земля.