Не посміхайся у мене за спиною,
це однаково, що сліпому
дулю до носа підносити.
Заклей таку усмішку слиною
або подаруй скупому
чи оскопленому.

Краще вже будьмо разом
ідіотами,
поведеними на саркастичних жартах
роботами.
Я теж зловживаю тобою,
перемежовуючи з вульгарними анекдотами.

Якби не наші загальні регалії,
що рогами обростають,
укорінившись в ґеніталії –
я легко воздвиг би себе у ранг
падла чи бидла,
але я питаю:
– Тобі не набридло?

Я ж гриф,
що тебе заклює як графиню.
Я тебе переполовиню.
А ти і надалі будеш зі мною
така лагідна,
така одіозно аудіо…

Я гриф.
На мене чекає риф.
Самота і сліпота.
Гніздо зі скряжок
чи з черепахових панцирів.
Шматочки роздертих пташок
і поздоровлення канцлерів.

Я окремо курсую маршрутами світу,
я катапультую найдотепнішу Афродіту.
Мене не дратують смішки.
Я – вуаль твою! – voila*;
під очима твоїми – мішки,
переповнені дурневалянь,
під зав’язку сліз,
під маску сліз,
наших розізольованих сліз.

Вийми я очі пестливі,
випий крові дурної до дна –
знову ми рівні-сліпі-щасливі:
я – один; ти – одна.
На!

15 січня 1994 р., Київ

______________________
* voilà (франц.) – вуаля