Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Передмова автора до першого видання

Я написав цю передмову на прохання видавця. Мені нецікаво оповідати такі речі. Для мене це наполеглива праця, для кожного, хто міркує про те, щó є найліпшим, будь-яка робота завжди виявляється важкою. Я завжди мав пристрасть до великих ідей, і хоча відчуваю сильні вагання і сумніви щодо літератури, волію краще нічого не робити, аніж писати дурнички для розваги.
Мої погляди на життя – драматичні й романтичні; те, що не вийшло з глибин мого почуття, не має жодного стосунку до мене.
Мені було нелегко поєднувати постійну спрямованість мого духу з більш-менш відокремленою виразністю. У своїй другій книзі «Двадцять віршів про кохання та одна пісня розпачу» я вже раз виконав цю звитяжну роботу. Цієї радості самообмеження не можуть збагнути розсудливі йолопи, які становлять помітну частину нашого літературного життя.
Як громадянин я людина спокійна – ворог законів, урядів і встановлених порядків. Мене відштовхує все буржуазне, і мені подобається життя людей неспокійних і невдоволених – чи то митців чи злочинців.

Пабло Неруда



І
Почнімо з того, що мій будинок стоїть на краю Канталао [1], біля гуркотливого моря, затиснутого між горбистими берегами.
Тутешнє літо занурене в солодкий летаргійний сон, одначе зима раптово вибухає морем, ніби невід зі злощасними рибами, який зачепився за небеса, нагромаджуючи вали, надимаючись, розбиваючись на краплини, стікаючи слізьми. Вітер безживно завиває на всі лади: то гуде у дротових огорожах, то обплутує садиби своїм чорним ласо, то відлітає у простори океану, змиваючи свій нескінченний шнур.
Я багато разів залишався сам у своєму житлі, коли ураган падав на узбережжя. Притому я спокійний, адже не знаю ані страху, ані страждання, зате мені подобається дивитись, як ранок майже завжди виявляється чистим і світлим. Часто у хвилини урагану відчуваю запах чистої атмосфери й крізь незліченні товщі води вже бачу кожного воза, на яких проїжджають через селище торговці, індіанці, робітники й мандрівці. У моєму способі життя в такі дні прозирає певний різновид посилення надії, котра долає байдужість як таку і вже напевне – мою власну байдужість.
У таких випадках нерідко приходжу в оселю Ірени. Перетинаю огороджений пустир, який відокремлює моє житло од селища, іду знелюдненими вулицями, спиняюся навпроти її будинку і чекаю, коли вона з’явиться.
Коли вона пере, мені подобається бачити її руки, посинілі від холодної води, коли працює в саду, мені подобається бачити її голову серед важких соняхів, коли її немає, мені подобається бачити порожні подвір’я й сад і чекати просто так, не думаючи про те, коли вона прийде.

ІІ
Ірена – огрядна й усміхнена білявка, вона любить побалакати, отож я знайшов привід піти до селища. Вона пере і співає, вправна, прудка, або малює якісь неймовірні карлючки: життя справді могло б бути розвагою.
Вона не вітає мене здалека, і тоді я підходжу до неї, аби отримати її перший поцілунок до того, як роздивлюся її обличчя. «Стривай, – кажу їй, обіймаючи, – адже ти не згадала про мене цими довгими днями, тож навіщо я прийшов?» Вона нітрохи не слухає мене і спішно тягне за собою, аби я оповів їй свої справи. Обіч неї відчуваю радість, насичуючись її здоров’ям, наче камінь у потоці води.

ІІІ
Чотири коні – чорні, як нічне світло – відпочивають, вони розбрелися по берегу, ніби країни по мапі. Ми зустрілися з Рівасом у місцині під назвою Самотній Дуб і далі пішли пішки, не розмовляючи.
Тисячі собак гавкають удалині по всій околиці, і біла пара піднімається над світляною поверхнею води.
- Вже третя?
- Напевне.
Я підстрибую і пружними рухами відчиняю дерев’яні засуви.
Штир повільно піднімається і виходить. Тупотіння копит гулко відлунює подвоєним, металевим, фатальним повторенням.
Красти коней нескладно, і, задоволені, Рівас і я женемо тварин. Рівас знає свою справу, він вирушить до Лімайкéна, і ніхто не зуміє сховати й продати краденого так, як він.
Ми прощаємося, і я поганяю коня в дикий галоп, спускаюся з пагорбів і мчу берегом моря, здіймаючи бризки, зливаючись з нічним морським вітром.

IV
Нездужаю; важкий дзвін гарячки оточив моє жалюгідне солом’яне ложе. У моїй камері є віконце, таке високе, таке скорботне, з шістьма залізними прутами, зі шматком високого неба. Тут сидить ще двоє чи троє в’язнів: Дієґо Копер, такий самий конокрад, зарозумілий чоловік із пихатими рисами обличчя, і Рохас Карраско, брудний неприємний товстун, котрий ніяк не може втямити, чого від нього вимагає сільська поліція.
А над усім цим – довгий день, коли приморське літо дзвенить у вухах, мов цикада, далеким-далеким шумом річкового гирла, і згадую довгий пірс із його дерев’яною самотою, хвилювання глибокої води, а ще далі – вози, засмічені старою пшеницею, тік, горіхові зарості.
Мені боляче думати, що багато чого я вивчав без користі для себе; мені тяжко згадувати, як я радів своїй вправності, як використовував своє буденне життя в ролі знаряддя пошуку надії, і яку широку пустелю безрезультатно дослідили пильні очі й наснага.
Увечері курка прошмигнула під двері. Потім вона знесла яйце посеред соломи, яке залишилося лежати там, наганяючи страху своєю маленькою нерухомістю.

V
Мій любий Томáсе:
Мене затримала поліція Канталао за деякі справи з тваринами. Вельми нудьгуючи, провів я марний місяць у сільській в’язниці, з великими фарбованими мурами, куди потрапляють нещасні індіанці й сільські волоцюги. Пишу тобі, аби розпитати про Ірену, жінку Флоренсіо; хочу, аби вона принесла мені дещо, про що необов’язково говорити. Бачу її, і маю таке передчуття, ніби вона залишилася сама чи її скривдили.
Про що це говорить? Спробуй зустрітися з нею. Вона мешкає навпроти будиночка Васкесів.
Обіймаю по-дружньому.

VI
Коли спадає вечір і шум моря чутно навіть здалеку, я, задоволений своєю свободою і своїм життям, перетинаю безлюдні вулиці, йдучи добре знайомою дорогою.
Їм яблуко в її кімнаті, коли вона з’являється переді мною; запах жасминів, який видають її груди й руки, розтоплює наші обійми. Дивлюся-дивлюся в її очі навпроти моїх вуст, очі, повні сліз, засмучені. Виходжу на балкон і мовчки доїдаю яблуко, а вона лягає на край ліжка, повернувши вгору вологе обличчя. Ніч проникає у вікно, мов чернець, який, одягнений у чорне, зловісно спинився перед нами. Ніч усюди одна й та сама: підступає до серця людини, яка тебе мучить, розмахує своїм плащем і збиває її з ніг, наче переможену свічку, майже згаслу. Горе тому, хто не знає, яку обрати дорогу – морем чи сельвою; горе тому, хто повертається і знаходить свою ділянку поділеною на частини, у цю безпорадну годину, коли ніхто не може сказати, хто він, адже вироки часу однакові й нескінченні: або нерішучість, або туга.
Ми зближуємося, боронячись від чаклунства, заплющуючи очі, аби залишитися в повній темряві, однак починаю розрізняти правим оком її довгі русяві коси, які розлетілися по подушках. Примирливо цілую її, злякавшись, що вона помирає: цілунки стискаються, наче змії, дотикаються з прозорою легкістю, вони глибокі й ніжні, інколи стикаються зуби й дзвенять металом, і два велетенські роти потопають і тремтять, мов прокляті.
Перекажу тобі день за днем усе моє дитинство, перекажу, наспівуючи, мої самотні ліцейські дні, нас тоді ще тут не було, ну й нехай, однаково розповім тобі те, що я зробив і що хотів зробити, і як неспокійно жив у пансіоні Маурісіо.
Вона сидить біля моїх ніг на балконі, устаємо, залишаю її, походжаю кімнатою, насвистую, запалюємо лампу, їмо, майже не розмовляючи, одне проти одного, дотикаючись стопами.
Ще пізніше цілую її, й мовчки перезираємося, жадібні, рішучі, проте залишаю її сидячою на ліжку. І знову ходжу по її будинку, вгору-долу, вгору-долу, і знову хочу поцілувати її, та спиняюся. Кусаю її білу руку, але одразу відсуваюся.
А все-таки ніч довга.

VII
Дванадцятого березня, коли я спав, у мої двері постукав Флоренсіо Рівас. Знаю-знаю, Флоренсіо, про що ти хочеш мені сказати, але стривай, ми-бо старі друзі. Він сідає поблизу лампи, навпроти мене, і поки дивиться на мене, я теж кидаю на нього погляди, відзначаючи його спокій. Флоренсіо Рівас – людина спокійна, з твердим і прямим характером, схильна до різких і несподіваних учинків.
Мій товариш по гральних столах і справах пропалих тварин має білу шкіру і сині очі, а в їхній синяві – крапельки байдужості. Він має скошеного носа, підпер своє чоло правою рукою, і на стіні видно його чорну сидячу сильветку. Я неспішно збираюся, і у дверях він подає мені моє пончо з грубої шерсті.
- Попереду довга дорога, малюку.
І все-таки він, зовні такий спокійний, цієї ночі вбив свою жінку, Ірену. Це написано на черевиках, які збираюся взути, на моєму білому сільському жакеті, це написано на стіні, на стелі. Він нічого не каже, допомагає мені осідлати мого коня, їде клусом попереду, нічого не каже мені.
А потім скачемо галопом, дедалі швидше, перетинаючи безлюдне узбережжя, і копита стукають цок-цок, цок-цок, і от він уже дістався найближчих до води кущів і гримить прибережною галькою.
Моє серце повне запитань і мужності, друже Флоренсіо. Ірена більше моя, ніж твоя, отож поговорімо; одначе ми скачемо-скачемо, нічого не кажучи, і дивимося вперед, бо ніч темна і холодна.
Але ці двері мені знайомі, нема мови, відчиняю їх і знаю, хто чекає на мене за ними, знаю, хто на мене чекає, Флоренсіо, заходь також.
Проте він поскакав далеко, і копита його коня глибоко відбиваються у нічній самоті; він уже увірвався на вулиці Канталао, і згубив своє ім’я, і зник безповоротно.

VIII
Я побачив її лежачою на ліжку, мертвою, голою, холодною, як велика морська риба, викинута на берег серед нічної піни. Підійшовши ближче, я помітив, що її розплющені очі були синіми, наче дві квітки, які лежали на обличчі. Руки були порожнистими, немов хотіли утримати в собі дим; її тіло досі було витягнуте з твердістю, звичайною для цього світу, і відливало блідим, трепетним металом.
Горе-горе скорботним годинам, які назавжди залишаться невтішними; у цю мить страждання швидко злипається матерія душі, і зміни ледве помітні. Щури бігають сусідньою кімнатою, гирло річки стукає в море своїми слізними водами; ніч є чорною й темною, і дощить.
Дощить, і щомиті негода вдирається крізь вибиту шибку, і на моє серце лягла важкою журбою зла ніч, яка прагне порвати фіранки, злий вітер з його могильними завиваннями, кімната, в якій лежить моя мертва жінка, велика квадратна кімната, у якій інколи спалахують електричні розряди, нездатні запалити товсті білі свічки, що так і залишаться неторкнутими до ранку. Хочу почути її голос, який незмінно повертається назад, її голос, який упевнено приходить до мене, мов нещастя, що в когось викликає усмішку.
Хочу почути її голос, він спалахує несподівано, зароджується в її лоні, у її крові, її голос, котрий ніколи не був міцно прив’язаний до якогось місця на землі, але завжди йшов її слідами. Мені конче потрібно згадати її голос, якого я не пізнав до кінця, якого потребував чути, і не лише коли моє кохання було поруч мене, але навіть крізь мури, коли я був схований від неї, і моя присутність їй не зраджувала. І яка моя втрата? Як можу осягнути її?
Сиджу біля неї, вже мертвої, і присутність її, немов велетенський звук, привертає до себе мою увагу, яка, оглухла, роздратована, перебуває на далекій відстані. Усе оповите таємницею, і не сплю коло неї всю скорботну непроглядну дощову ніч, і лише на світанку знову сідаю верхи й жену коня галопом.

ІХ
Змучене листя волочиться по землі в нестримному запалі, птахи падають долу з високих сідал і, кричачи, кружляють до блідих сутінків, коли стають зовсім безбарвними, і всюди стоїть важкий запах курних шпаг, густі пахощі, які утворюють суцільну безформну масу, що пливе серед високих прямих дерев, немов сіра безволоса тварина з повільними крилами. О ця осіння тварина, складена з мертвих метеликів, запах її земного праху відчутний навіть у повному мовчанні, коли ніч піднімається зі своїх нір, укриваючи все своїм неперервним плащем.
Адже вечір – це холодний бутон, з якого, подібно до чорних квітів, з’являються тіні, виїжджають вози, які перетирають жовтизну листя, бліду жовтизну мертвого опалого вбогого тендітного вбрання, виходять нахилені одна до одної пари, розгойдуючись, наче дзвони, і прямуючи туди, де високо на стіні приклепано гральну карту з блискучими червінцями. Ляклива осінь, мінливість безшумних речей, яка застерігає нас своїм неподільним на частини запахом, подібно як сліпий уміє впізнати оксамит на дотик і як звір підкоряється ночі.
Він невідривно прибитий до атмосфери, яка обертає сузір’я, здійснює свої обертання подібно до довгого танку [2] пущених за вітром самотностей, уривків ілюзій, досі не втрачених остаточно, бо вітер продовжує гнати їх по колу ударами свого батога, і вони пропливають поміж купами опалого листя, накопичуються у глибині безлюдних подвір’їв, у велетенських спальнях, усе затоплюють і осідають, ніби не можуть висловити, яку містичну композицію складено з дзеркал, закляклих павуків світла і торочок утомлених крісел, адже все це прагне зосередитися у своєму істинному і нікому не знаному таємному житті, сповнене бажання не померти остаточно, але коли-небудь повернутися.

Х
Безсумнівно, що Хосе Сілва застрелився на одній з тих понурих станцій поблизу Канталао, адже коли підбито підсумки, які сумарно дають одне й те саме негативне число, правильний вибір полягає в тому, аби знищити все це безладдя однією рішучою дією. Я обрав дорогу втечі, через самотні села, охоплені дощем, через селища лісорубів з неминучими нескінченними дерев’яними фортецями, повз заклопотані обличчя незнаних залізничників, повз господарів і господинь заїздів, де у глибині кімнати містяться стара гамбурзька літографія, синя ковдра, вікно з видом на дощ, подібне до імлистого місяця дзеркало, з якого вибігають юні дні, умивальник, глечик, нічний горщик, розпач вийти звідкись і повернутися назад. Але при мені була її світлина, та сама, на якій Ірена зафіксована у величній позі спокійної переслідувачки, з рукою, піднятою до фотографа, і з блакитними очима, які створив Бог.
І коли я справді зустрів її в готелику «Welcome», розташованому коло префектури, од цієї світлини її відрізняла тільки непроникна замкненість.
Як маю визволитися од цієї жінки? Я ніжно сказав їй «добридень», відмовившись од її подиху; я повірив, що можу знищити її злидні, що її відсутність у цьому занедбаному селищі була лише купою болісних споминів. Чи хотіла ти осяяти мене своїм останнім променем? У цей вогкий час чекаю, аби твоє слово знову повернулося до мене.
- Флоренсіо дуже хворів і постійно прохав покликати тебе, але не знав, де тебе шукати, адже відтоді як ти продав крамницю, ніхто не міг тебе знайти. Боже мій, скільки всього минуло! Та годі про це. Я нікому не хотіла говорити; він залишився у сльозах.
- Я теж не міг забути тебе. Але нам усе-таки не було потрібно зустрічатися на кожному кроці, і найтяжче було повернути це старання давніх забутих днів. Я дивився, як потяги зупиняються в селищах, і ніколи не чекав на тебе, у цьому полягало випробування, і твоя світлина юної дівчинки всюди охороняла мене своїм чорним берегом скорботи, і ані на хвилину я не забував про тебе.
Ельвіра приходила щоранку, та я не дивився на неї; твоя присутність дедалі повертається донині.

ХІ
Щодня Андрес будив мене в тій самій манері, усміхаючись широкою усмішкою. Розкоти його реготу підносилися над ним, а сам він був такий маленький, що я ледве помічав його.
Справді, яке жахливе це життя. Луча, цей щоденний схід сонця, Луча, досі така молода, і тебе тягнуть на буксирі до самої пристані, біля якої згасають усі почуття. І все-таки знайдеться який-небудь куток із великого твердого каміння з зеленими прожилками, у якому чоловік, покликаний до самоти, щовечора чекатиме на одну й ту саму жінку.
- Я думав, ти щодня гратимеш у бриску [3] з Андерсом або Аґілерою, з піднятими руками. А вчора я бачив, як ти йшов кудись, не сперечайся, я впізнав би тебе й за дві ліги [4]. Вони ж не закохаються в Лусію, адже вона вже заміжня. Так, я вже знаю, що це вона.
Так, це справді була Лусія, вона найпривабливіша в цьому курному пансіоні, і привітність її полягає в тому, аби щоразу, коли я хворий, стояти на колінах біля мого ліжка, аби шукати відповіді у столика для ворожінь, аби заповнювати стіни моєї кімнати своїми академічними малюнками, від чого в ній прозирає щось ностальгійне, з живою барвою її волосся, з її очима ошалілого птаха, який ніколи нічого не може зрозуміти. Так, бачу здалеку її червону сукню на тлі вицвілих пахв горба, вона чекає на мене, як я кохаю тебе, Лусіє, кохаю твоє близьке тіло, яке поривчасто віддається моїй жазі, цілковито і без егоїзму, кохаю занедбаність твого серця і носки твого взуття, трохи пошарпані через твою бідність, і ми йдемо стежкою, наступаючи на мушлі, там, де океанські хвилі розносять осінній запах південних вітрів і сонні птахи з повільністю парашутистів піднімають свою поживу з морських водоростей, і серцям закоханих солодко ступати без згадки про Себастьяна і про його запрошення, ступати, стегнами притиснувшись одне до одного; захоплено втискати вагу наших підошов у вогкий пісок узбережжя, де вологі кільця нескінченної змії випросталися вподовж ворухливого моря; Лусія, чиї очі, велетенські, як морські черепахи, ніколи не перестають дивуватися, у ній утілилися всі дрібниці на світі: левкоя, кінематограф, флора, розплющена по кретону, її скляне намисто, а також пригоди мого життя, на яке вона, схоже, анітрохи не зважає. О Боже, ми пригорнемося одне до одного, і нехай Зоря надії дзвенить своїм вологим металом по всьому небу, і не думай про те, що вона задалека. Хочу одного: аби твоя тінь на мить перестала рости або тремтіти; цього досить, адже мені потрібна твоя світла маленька потилиця, на якій можу по-звичному ніжно виводити: «чи не ти чекала на мене в цьому кутку, де я опинився у віці моєї самотності?»
Пам’ятаю твій забутий начерк, на якому було зображено дві близькі тіні в одному вікні; одна була світла і слабка, як та, котру знаю, а на ньому були зсунутий на очі капелюх і пальто, застібнуте на всі ґудзики, і його чорна сильветка охороняла тебе; начерк, який ти порвала наступного дня, бо, колінкуючи біля мого ліжка, помітила чиюсь чужу присутність і заразом – мою відсутність.
Але це неважливо, ходімо далі, заспівай мені нескінченну баркаролу моїх бажань, моя маленька; нас двоє, і ми оселилися на такому кордоні, куди лише удвох можна ступити; заспівай мені баркаролу шумливої морської самоти, глибокої, темної, баркаролу шумливої морської ночі, хочу дізнатися, як виникають припливи й відпливи, нехай твої вуста барви молодого корала розкажуть мені, як вони розгортаються, розтягуються, стискаються і несуть усередині себе живу рибу і квіти жалоби; моя маленька Лусіє, заспівай мені, заворожи мене своєю силою сутінкової личинки, коли встає світання у віконницях, цей високий блиск кораблів часу, заспівай про те, що люблять усі чоловіки й жінки у своєму палкому єднанні, і про те, що люблю я один, бідний мешканець цього світу, забутий на хвилі надії, якій ніколи не міг поставити межі, – аби лише стихнули мої сумні думки.
Проте ще не пізно, і я задоволений. Лусіє, як я тебе кохаю. Веду тебе за руку, мов свою маленьку мрію, і коли тобі хочеться перестрибнути через калюжу, повну солонуватої морської води, я відриваю тебе од землі, захоплюючись усіма своїми силами.
Ти світишся. Сонячне світло лягає на твій лобик і збігає, наче одяг, по решті частин твого тіла. І відходимо у грот нашого спочинку, палко цілуємо одне одного, дивимося одне на одного спокійними очима, які розширилися від близькості, а потім я відчуваю найніжніший з усіх моїх поцілунків, коли ти солодко повертаєш його назад.

ХІІ
Це хрест із вогкої деревини, я був розіп’ятий на ньому, не зауважуючи цього, багато днів, проведених серед невидимих гнійників і сирих сусідів по цвинтарю, живцем похований коло яру Рарінко, допоки перший ураган не змусив мене викотитися з вікна мого житла. Там, ззовні, море окроплювало бризками підніжжя мовчазного золотавого нерухомого пагорба.
Подекуди його вкривали жорсткі рослини й трави, поїдені барвою часу і присутністю самоти, пониклі, як сухе дрантя.
Білий берег моря йде рівнобіжно до стіни кімнати, пересуваючись сумними санчатами й нарікаючи, а позаду свого оркестру, в найдальшій далечині, море стає синім, і птахи, з криками летячи за цією межею, не можуть знайти каменя, аби дати спочинок крилам.
І знову ці дні, які тягнуться немилосердно довго, здійснюють свій колообіг, нічого не приносячи й нічого не залишаючи; нічого не приносячи й нічого не залишаючи, час крутить обіч нас свої педалі, неквапливий велосипедист у сірому одязі, він ставить свій велосипед на стоянку по неділях, по четвергах, по неділях у кожному селищі, і коли повітря стає цілковито нерухомим, а наше бажання – невидимим, крапля дощу падає на шибку, і на дах мого усамітненого житла, наполегливо і вперто, навалюється злива, яку добре видно в темних частинах атмосфери; особливо якщо в зовнішньому вікні немає шибки, нитки його тканини схрещуються, опускаючись до самої землі.
День у день ходжу туди-сюди підлогою своєї кімнати, і мине багато часу, поки туга не перестане лежати важким тягарем на моїх плечах; багато часу мине.

ХІІІ
У крамниці багато покупців, я теж прийшов туди на світанні. Розставив коробки по стелажах, розклав важкі рулони по порядку, спробував галети й солодощі.
Після такого довгого періоду бездіяльності важко повернути собі почуття дії, для якого потрібно утримувати в рівновазі стільки неможливих деталей. Я вирішив покинути своє любиме житло і покласти на себе цей тягар, крамницю мого брата, бо для такої довгої й неквапливої миті потребував знайти якесь постійне заняття.
Ледар і мрійник, я майже завжди відмовляю своїм постійним клієнтам в усіляких дрібницях, яких вони постійно домагаються. Скоро все це почне пахнути банкрутством. Однак почуваюся добре. Ірена знову походжає навпроти моїх дверей, хоча добре знає, що її червона сукня і зелений капелюх вже не привертають моєї уваги.
Так, це певно: їй подобається бути важливою особою, дарма що вона лише віддалено зустрічає мою розсіяну пристрасть і навіть не розуміє цього, але ж я також насилу бачу її. А коли її вуста опинилися навпроти моїх, і зовсім нічого не було забуто, вона спитала мене, скільки коштують шовк і хустка, які ношу на шиї, і я впевнений, що назвав їй ті ціни, анітрохи не хвилюючись.
Часом, коли туга стає особливо надокучливою, ця глушина видається мені вельми гіркою. А проте: що є за межами цього селища? Які незнані мені задоволення позначають путівники? На які непередбачені дива вказують події, що відбулися десь удалині?
Для мене всі години однакові, і яскраві зорі запалюються тими самими вечорами. Кіт чекає на мене у крамниці щоранку, ледь-ледь гасячи свою активність у дні посту, котрі наклала на нього моя неуважність. Але його господар теж постує. Адже я також забуваю поїсти, у дрімоті незмінної течії, у повній нерухомості речей, які оточують мене.
Гаразд, усе це повинно колись скінчитися. Чи це вже кінець.

XIV
Але, на жаль, тоді мої торгові справи були погані.
Лоті. «Мій брат Ів»
Спробую щиро оповісти свій випадок: якщо раніше я висловлювався неясно, то це тому, що сам багато чого не розумів. Усе відбувається десь усередині, у змішаних рухах і фарбах, і вельми нечітко. Єдина моя ідея поквиталася зі мною.
Протягом довгих днів вона поступово прокидалася, відокремлюючись од інших, оживала і поверталася назад, ніби була природною і невіддільною. І зненацька повна визначеність беззвучно влучила в самий центр мішені.
Моя людина втекла невідомо куди або перебуває далеко. Знаю всі місця, де міг би перебувати Флоренсіо, його імена і заняття, міста і села, якими пролягла дорога мого старого приятеля. У нестримному запалі я відділяв подробицю од подробиці, поринаючи в нічний шал, перекидаючи навзнак оцю безнадійну дію, яка повинна визволити мій дух. Як жахлива перешкода на неодмінному шляху, ця дія стала на заваді моєму існуванню, і цей час розгубленості й утоми нічого не може з нею зробити, окрім як не помічати її.
Стати віч-на-віч із ненависною істотою, яка виросла на корінні буття, стишеним голосом говорити про страждання, повільно читати вирок, не перелічуючи ані болів, ані смутків нав’язаного нам часу, аби вони не виросли й не послабили свободи дії, бути уважними й упевненими в собі в той момент, коли куля протне груди іншого, і два авантюристи, якими й були ми, упадуть мертві одне біля одного, на дошках порожнього будинку, у полі, у місті, у гавані, своєю безпосередньою людською волею змушуючи вмерти одне одного.
І нехай буде моїм це велике здійснення, нехай ця велика переконаність вигодовує мене безперервними муками, що відомі лише мені, і нехай одного разу я теж прийду до кінця, до господаря виділених мені свобод.
А поки ніч намацує моє ложе, калатає даремний дзвін: нічні чування однакові на всій землі. Дивно: ще вчора я знав, які сходи провадять у темряву, багато разів скрипіли їхні східці, і раптово я відчував запах моря. Будь обережним. Відстань до моря пригнічує, я піднявся сходинками, думаючи про неї, і сам спосіб її вимірювання виніс моє тіло на берег, розтягнувши його до блідоти.
Горе мені, горе людині, яка лишилася на самоті зі своїми примарами.

XV
Мушу оповісти вам мою пригоду, вам, котрі цілковито опанували секрет ночей і котрих вигодувала ця таємниця, вам, безстороннім вартовим, чиї очі розплющені біля входу в тунель, де червоне світло попереджає про небезпеку, а хробаки зеленого світла повзають усередині живота, вам, котрі пізнали призначення варти, побачили в морі, у пустелі, у глушині, як народжуються і виростають велетенські метелики з клаптиковими крилами, що проростають із суперечливого сну, вам – рибалкам, поетам, пекарям, наглядачам маяків, усім тим, хто достатньо старанний, аби зберігати спокій, хто пізнав ризик бодай одного разу побувати обіч непояснимого.
Такої ж ночі я в сум’ятті ввійшов до будинку того, кого шукав, з холодом зброї в руці та з серцем, у якому ходили гіркі хвилі. Ніч, скриплять східці, скриплять легкі тонкі мостини під ногами вбивці, і в чорній темряві, яка приховує всі речі, гучно стукає моє серце. Отак я ввійшов до кімнати мого супротивника, пітьма вже опустилася йому на очі, його сон був міцним, адже він теж не знав про те, що не існує: мій старий товариш важко хропів, його очі було міцно заплющені зусиллям мудреця, який прагне назавжди утримати свій сон. І все-таки: що тут робить оцей блідий привид, у чиїй піднесеній руці блиснуло щось крицеве?
Він спав, і йому снилося, як у великій пустелі, переповненій пісками й людьми, виникли сходи, що підносилися від землі до небес, і він, піднімаючись ними, відчув сум’яття своєї душі. Хто ти, однорука злодійко, яка мовчки зіщулилася поміж східцями? Усе тут має одну й ту саму барву, сіру барву холодної осінньої ночі, барву старого втомленого металу, – і час теж. Я тут, і стара злодійка раптово спиняється навпроти Флоренсіо. Це помилка, хіба вона могла бути такою величезною? Її голос подібний до гуркоту, що виходить з її єдиної руки, але не можу зрозуміти її мови. Вона ошукала мене, усе забарвлене в колір помаранчі, усе стало як цей єдиний плід, його містичне світло не могло дозріти, і окрім цієї тиші я нічого не сприймаю. Що ми тут шукаємо? Не сумнівайся, ми прийшли сюди не по якийсь забутий інструмент, і повторюю: цей колір такий дивний, ніби все завалене купами свинцево-фіолетової шкаралупи.
Коли дверцята клітки відчинені, звірі спочатку задкують, перш ніж вискочити на волю. Мене теж охопив страх і утримав на краю потоку, який мчав проспектом. Десь там, позаду всього цього, є спляча жінка, на мить він згадав про неї. Крізь неспокій почало проступати мерехтіння, намагаючись набути її форми. Гаразд, вона випросталася на боку, і риби згромадилися в купу, намагаючись перехопити її погляд, та тільки вона така ніжна і бліда, що заледве їй вистачить сил дивитися на них. Вона й не дивиться, її очі втомлені; втомлені також її руки – єдине, що вона намагається підняти. Хто може сказати, коли це станеться? Я відчув її холод своїм чолом, вона холодна, як рейки, вологі від нічної роси, або як мокрі фіалки. Лука, на якій вони ростуть, нескінченна, вона існує всупереч дощу, фіалкові дерева росли увесь рік, і вони пронизують мої ноги, мов капусту. Це правда. Але в цьому краю нікого не зустріти, зламані фіалки швидко зростаються, ростуть за нашими спинами, і навколо нас немає нічого, крім цього важкого муру, велетенського, податливого, зеленого, синього. І тоді я взяв смолоскип своєї подруги, проте зауважив, що сталося щось дивне, мій факел освітив її, викрадену моїми деревами, і я побачив його крицеве світло, яке холодно мерехтіло над моєю головою. Залишуся спокійним. Потребуватиму притягти її, прив’язавши до моїх кісточок, і вона закричить, будьте певні цього, тужливо завиє, наче собака.
Я лишився сам на сам із чоловіком, якого мушу вбити, він спить, будьте певні цього, але моя піднесена рука зі зброєю, що в ній блиснула, уперлися в його сон, як у стіну. Присягаюся, багато разів я спрямовував зброю на цей непроникний матеріал, але моя рука підкорялася його щільності, і сам я, у цьому самотньому житлі, де мене зовсім не було, теж поринув у сон.
Тепер я нахилився до вікна, і шибки запітніли від велетенської туги. Що це? Де я був? Перебуваю тут, з цього мовчазного будинку теж проростає запах моря, він мовби виходить з велетенської океанічної мушлі, і залишаюся незрушним.
Уже час, адже самота починає наповнюватися чудовиськами; ніч мерехтить в одній цятці зблідлими квітами пустелі, і зоря розплющує твої засльозені очі.



[1] Канталао – культурницький проєкт, який ініціював Пабло Неруда. Розташований у комуні Ель-Кіско регіону Вальпараїсо.
[2] Танок – тут: хоровод.
[3] Бриска – картярська гра, популярна в Італії, Іспанії, ряді латиноамериканських країн.
[4] Ліга – велика міра довжини, яка варіюється в різних країнах. У Чилі це бл. 6 км.

"Мешканець і його надія" (El habitante y su esperanza) – авангардний роман, уперше опублікований 1926 р. в Сантьяґо (вид. Nascimiento).