Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

ОСІНЬ ПЛЮЩІВ

Жовтий, хуткоплинний час відсічення листочків рухається вперед на той бік землі, важкий, він скрипить опалим листям. Але перш ніж піти, вилазить по стінах, чіпляється до них завитками вусиків і осяває сумовиті плющі. Вони цілий рік очікують його приходу, адже він убирає їх у креп і бронзу. А коли відходить осінь, тоді спалахують плющі, налиті радістю, сповнені останнього і безнадійного воскресіння. Час наповнюється відчаєм, усе рухається до смерті. А ти розвішуєш на відсирілих стінах скелелазне спорядження. Незрушні сині павуки, фіолетові й жовті шрами, закривавлені медалі, крамниця іграшок для північних вітрів. Тут вітер муситиме черпати свої пориви, тут вода з хмар муситиме скінчити твоє завдання.
Вже відлетіли птахи, скоївши свою співацьку зраду, і забуті прапори розвіваються на погнилих мурах. Жахна заплава кольору вогкої цегли починає наводнюватися, і самота все глибшою стає. Нескінченні води, по яких волочиться зима, не спинять твоєї беззвучної ходи. Листочки, наче птахи на прибережному піску, ви збираєтеся вкупі, аби ліпше було помирати; надійшов час спуститися з ваших гнізд, кружляти, здіймати куряву і танцювати на холодних дорогах. Здерев’янілі стебла, міцні швартові, це судно знімається з кітвиці. Вітрила пошматовано, розбито задумливу постать на носі, дорога її втечі пролягла через усі пори року. Продовжуйте утискати це тіло, яке не може існувати серед ваших крижаних зміїв. Це судно ніколи не повернеться; той, що пішов, повертається в обмін на витрачений час і старання. Час сонця ніколи не принесе з собою це саме листя до цих стін. Нові з’являться в пахвах, причаївшись, мов смарагдові бджоли, і розкриються з белькотом немовляти. І ніколи-ніколи не повернеться розбитий корабель, він біжить на південь, і постать на його носі обплутана сумовитими плющами. Його підганяє вітер, його квапить дощ морськими стежками; його підганяє вітер, його квапить дощ, і слід цього судна всіяний жовтими птахами.


РІЧКА ІМПЕРІАЛЬ НА ПІВДНІ

Гудіння моря відбивається в небесному склепінні; зелена спина спалахує несподіваними блискітками; хлопають несамовиті віяла; рокотання віддаляється і знову повертається; дзвони синіх хвиль оголюють самотній берег і падають на нього; морська гімнастика навіює відчай летючим птахам і страх – жіночим серцям. Океанічний просторе, хвилювання сутінкових вод, відступе і натиску незліченних рухів! Мандрівець, який, розлучений з кам’яним берегом, руйнує його, підіймаючи свою кров на висоти твого безмежного почуття.
Він розпластався вподовж твого муру, і твоя сіль укупі з твоєю прозорістю підносяться вище від його чола; твої хори простягнулися навпроти його очей; твоя самота б’ється в його серці, твої заклики б’ються в його глибині, як відчайні риби в рибальському неводі.
День схвильовано виблискує зброєю над рухом моря, плигунці води граються з піщаним півостровом, велетенські розтягнуті шнури згромадилися в купу, раптово ховають свої вологі нитки, і чутно плескіт останньої хвилі, коли вона наздоганяє саму себе.
Таємнича воле, наполеглива множинносте моря, зграє гончих собак, засуджена нишпорити планетою, є в тобі щось темніше від ночі й місткіше від часу. Ти мчиш навздогін жовтіючим дням, повітряним вечорам, зіркам, які встають над довгими зимами узбережжя, ти падаєш на стрімчаки й бухти, б’єшся своїми скаженими водами об берег, який не знає спокою, – о, океанічне море незмірних зелених вітрів і шумливих просторів.
Порт нагромаджується штабелями в бухті, бризки червоних дахів перемежовуються пустирищами, удвох ми з моєю подругою роздивляємося здалеку його намисто з білих хмар, наклеєне на ультрамарин припливу. Далі видно ділянки сосняку, а ще далі – гірські контрфорси; повітря сяє чистотою любові; чайки кружляють над річковою піною, моя подруга раз у раз показує мені на них, і дивлюся в напрямку її руки на синіючий затон і на старі причали.
Стоїмо на палубі суденця, пронизливий холодний вітер дме в обличчя, жіночий голос зливається з журбою акордеонів; річковий простір вилискує сріблом, і звивисті береги, до яких спускаються південні пагорби, поросли пустоцвітом. Глибоке мовчазне річище приваблює; вечір зачудовує багаторазовою луною, що летить від берега до берега над поверхнею води, течія котрої перериває роздуми подорожнього. Незорані поля сухо блищать під призахідним сонцем; у тіні понурого стрімчака вітрильна шлюпка усміхається двома білими вогнями; зненацька по берегах видніють окремі будинки, вечір стає велетенським, і над носовою частиною корабля схрещуються крики пророчих папуг.
Причали Карагуе [1] з їхніми товстими дерев’яними брусами, зі східцями для пасажирів; дедалі знову впізнаю твої розбиті дошки, згадую дні дитинства в тіні мокрих дерев’яних будівель, які облизувала й оповивала чорно-зелена вода.
Коли удвох ховаємося у вагоні зворотного потяга, старі дні досі гукають когось, і не вчиняє їм перешкод зачерствіле серце, яке повірило, що все лишилося позаду.


ВЕСНА В СЕРПНІ

Крамниця ранкових іграшок, нині впала роса на лискучі віночки квітів. Ох, весно! Ти засвітилася в сонячних призмах, і ось бачу, як угору прямуєш усередині кожної речі! Говоритиму з тобою моєю мовою потаємних сенсів, з глибин моєї радості, коли ця самозабутня журба скінчиться. Ти обертаєш гіацинти, даруєш душу блакитним метеликам. Весно в серпні, той, хто йде по дорозі, віншує тебе! Сходиш на пагорби моєї країни, скидаєш свої шати над блідотою доріг, і лісові нетрі духмяніють пристрастю. О ці запахи, радощі мого серця! Балдахіни з жовтого шовку, кіоски для торгівлі прянощами, розставлені на землях Півдня, де так легко співається, вони спливають на кожному закруті, немов канделябри забуті.
Ох, весно, хто, крім тебе, може увінчати рожевими крилами сонні персикові дерева? Безсумнівно, це ти наповнила свій фартух солодкими соромливими пахощами черешневої крони! А ще я чув спів птахів на дорогах, над телеграфними дротами! А ще – зимові дахи й дощові рови перефарбовують свій хмурний мох у жовте.
За всіма речами стоїш ти, весно, і ось починаєш на вогкій поверхні виводити пальчиками пустотливої дівчинки шалену абетку часу, який повертається.


ХВАЛА НАЙЛІПШОМУ ДНЮ

Найліпший день починається ще до світанку, закінчується вже після заходу сонця. Найліпший день розквітає першими стрілами посеред нічних губок, і ось він, твій найліпший день, мов добрий товариш, який стоїть посеред дороги.
Цей день виголошує прикмети радісного часу, але немає нікого, хто зумів би зібрати їх водно. Хто зможе прочитати письмена зірок на набірній дошці? Ніхто не затримає тебе, аби розшифрувати найдрібніші знаки, які привертають увагу до себе на вулицях. І ти не випитаєш, яка була роза останніх вітрів.
Який важливий, глибокий, радісний день! Ти підіймаєш прапор на саму верхівку щогли зорі, а тоді з’являєшся сам, усміхнений вояче. Струшуєш росу зі щойно пробудженого колосся. Твій промінь розфарбовує плоди й розправляє крила заблуканим бджолам. Нічого не може зрівнятися з цією жовтою квіткою на дні яру, коли його охороняють твої пальці, такі ясні.
Розпластане відкрите небо; низенька дівчинка, яка неквапливо йде серед запахів листя. Вдихуване повітря не знебарвлюється, зберігаючи у вишині свій справжній фіолетовий колір. У селі (о прозора провінціє!) вперше пробують бронзовий дзвін, на купівлю якого завжди бракувало коштів, і човняр із берега бідарів збирається плисти серед вологих морських смарагдів під вітрилом, яке очікує свого корабля. Маленька, моя маленька, це день прогулянок, коли непотрібно сумувати, і на твоїх грудях, за франтовитою сукнею, набухають два пружні білі бутони. Добрий друже, далекий товаришу, найулюбленіший юнго, сьогодні одержиш листа, який принесе тобі радість: Херардо стало ліпше, п’яниця Томáс має житло. Федеріко, Хуаніта, усі задоволені. Цього дня робітники не розчаруються у святі й навіть трохи розхвилюються, слухаючи крики малечі. Цього тихого дня в бідарській хатині розпуститься квітка, і до зруйнованого будинку, де висять самі павуки, на світанку або при заході сонця увійдуть двоє закоханих, які втратили надію на притулок.


ПРОВІНЦІЯ ДИТИНСТВА

Провінціє дитинства, з роматичного балкону розгортаю тебе, наче віяло. Як звичайно, перш ніж залишити вулиці, перевіряю, наскільки вони залишені. Містечко, скуте владою сну, ти повстало зі свого нерухомого існування. Широкі неквапливі кроки по імшистому берегу топчуть траву і землю, і щокроку оживає пристрасна дитяча любов. Серце моє, що змотуєш у тугий рулон недавно пофарбоване небо, лише ти вміло кидатися камінням, яке проганяло ніч. Ти виросло тут, вигодоване самотою, зранене тугою, крокуєш-крокуєш занедбаними селами, аби оповісти їм те, що було давно, аби увібратися в шати забуття. Але яка велетенська і темна твоя тінь, провінціє мого дитинства. Твоя велетенська і темна сільська тінь, її цілує холодний і вицвілий північний вітер. Але такими теж є твої сонячні дні – незліченними, тендітними; коли час устає з вогкої глибини й розгойдується колосом. Ох, жахлива зимо, коли вода піднялася високо, коли мама і я тремтіли на лютому вітрі. Дощило зусібіч, о невичерпна марнотратко. Загуділи, заридали потяги, згублені в лісі. Скрипів дощатий будинок в обіймах ночі. Вітер скакав верхи, розчиняв вікна, стукав зусібіч; відчайний, жорстокий, він тікав до моря. Зате – які ясні ночі, добрі дні календаря, яке темне небо, оправа чудових зірок. Я був закоханий, повільними стежками водив за руку панночку з величезними очима, сутінками й незабутніми світаннями. Як не згадати всіх слів, котрі було сказано. Запаморочливі цілунки, плавучі квіти – усупереч тому, що все колись скінчується. Малюк, який стояв прямо перед бурею і поглинав їжу, прикриваючи свого ротика гіркими крилами, нині він підтримує тебе, волога і мовчазна країно, неначе велике дерево після урагану. Провінція дитинства зникає в таємні години, яких ніхто не знає. Краю самоти, причаливши до містків, мокрих від недавнього дощу, пропоную тебе своїй долі як утечище для того, хто повернувся.


САМОТА СІЛ

Океанічної ночі гавкають пси-приблуди, заводять свої хори водяні жаби, і це рокотання води, цей подих буття розтягуються і прориваються крізь гучний гомін вітрів. Так надходить ніч, пориви вітру жбурляють її від берега до берега, вона – мов обруч із темних металів, накинутий з півночі на дзвінниці півдня.
Самотнє світання, яка до опівдня хитається на хвилях, ніби прив’язаний човен, у самоті села стає вечором синіх дахів, великим білим вітрилом зниклого судна.
Навпроти моїх вікон, позаду фруктових дерев, за будинками й за річкою, три пагорби підпирають погідне небо. Бурі й жовті тони, прямокутники ріллі й засівів, проїзні дороги, зарості кущів, окремі дерева. Розлогий схил, на якому колосіє пшениця, до самої вершини розкреслений однорідними хвилями.
У краєвиді з’являється дощ, його низхідні нитки перетинають усі частини неба. Бачу, як похилили свої голови золоті соняхи і як темніє горбистий обрій, коли на нього падає тремтлива тінь. Дощить над селом, вода танцює поміж крайніми будинками Койлако [2] і муром пагорбів; буря пролітає по дахах, вривається в садиби, на ігрові майданчики; обіч річки, між кущами й камінням, негода наповнює поля сумними примарами.
Дощу, друже мрійників і відчайних, товаришу бездіяльних і сиднів, змусь своїх скляних метеликів злетіти над металами землі та розбий їх на дрібні уламки, пробіжися реями й щоглами, посип зірками житла і дахи, винищи бажання діяти й прийди на допомогу самоті тих, хто сидить біля вікна, спитавши твоєї самоти, підпираючи чоло руками. Мені незнайоме твоє незліченне обличчя, упізнаю тебе за голосом, я – твій вартовий, прокидаюся за закликом твого страхітливого урагану, і продовжую спати, коли ти йдеш дорогами й дахами будинків, побрязкуєш надокучливими дзвіночками, змиваєш куряву з нічних плодів і ховаєш під товщею води шляхи своїх хутких і безчуттєвих мандрів. Отак танцюєш, підтримуючи себе між багряним небом і землею, наче велике срібне веретено, в якому крутяться прозорі нитки.
Важкі краплі звиснули, мов плоди, на гіллі серед мокрого листя; пахне вогкою землею і жимолостю; відчиняю зовнішні двері, які провадять до вивернутих слив, і ступаю між мокрим зеленим гіллям. Над головою раптово з’являється небо, схоже на дно моєї блакитної філіжанки, щойно обмите дощем; підтримуване гіллям, воно має загрозливо тендітний вигляд. Мене супроводить пес, увесь у краплях води, немов якась рослина. Він струшується дощиком біля кукурудзяної ділянки й огинає шерег соняхів, які негайно схиляють до моїх грудей свої великі кокарди.
Приголомшливий дню, ти з’являєшся потому, коли стає ясно, що вода кинулася навтікача, і ти приховано переслідуєш ураган, мчиш у напрямку пагорбів і підбираєш дві обручки, які хтось загубив у сільській калюжі.
Ось алея евкаліптів, ось велетенські калюжі, по вінця наповнені пахощами зими. Нестерпний біль, важкий тягар, який я погодився тягти на собі. Величезна самота навколо мене, проміння починає підповзати до вікон, і потяги ридають удалині, перш ніж вийти на рівнину. Існує слово, здатне пояснити важкість оцієї години, воно знайшло шлях до сумних евкаліптів, і маленькі зорі, темніючи, затремтіли в калюжах.
Ось і ніч, яка спадає на пагорби Темуко.


ВЕЧІР

Вечоре, повен закоханих, порте, з якого починається мандрівка нічними океанами, про тебе сповіщають дзвони сіл, і сутінкові квіти відкривають тобі дорогу. Вечоре, сповнений ностальгії, твій нестерпний такелаж і великий таємничий рангоут мерехтять над головою мандрівця, дивиться в зеніт жовте ковадло, і на його спітнілому чолі проступають довгі переліки розлуки. Ти – велетенський цирк під нескінченним тентом, і блакитні жінки гучно стукають по сонячному металу, допоки, палаючи, не з’являться трапеції. Вистава досі не розпочалася, у вікнах офісів усього світу загорілося світло, і у глибині твоїх виснажених вод закипів сумнів, чи згаснуть коли-небудь вогні під твоєю банею.
Тоді ти наказуєш пташиним ватагам, які не мають свого притулку, з плачем пролетіти над переплутаними юрмами, і вони негайно розлітаються, заповнюючи самоту полів, а звільнене місце враз заповнюють гладкошкірі кажани. Випускаєш із сільських печей зграї сільських темно-червоних метеликів, і тепер навіть нещасний в’язень зможе розгледіти свою частину вистави крізь ґрати з шести невблаганних прутів.
Піднімається бліда завіса, і ти кріпиш до задника твого розлогого намету фігуру неокреслених обрисів. Спершу дістаєш великі золоті обручки й прив’язуєш їх до довгих канатів. Сріблясті човни впевнено проходять поміж лискучими перешкодами, весла піднімаються, і непотрібно ставити вітрила. Доріжкою пролітає кінь з чорними крилами, і амазонка, вибігши на арену, заскакує на нього одним стрибком.
Хор глухих хвиль чутно далеко за межами твого узбережжя, твоя пісня гірка і невситима. Її звучання, кероване тяжінням місяця, піднімається і падає на невидимі статуї, висічені зі шматків солі, і дзвенять їхні нетривкі скляні форми, і світ отримує незмінне сміття, і віддалені водоспади ховають себе у водах далеких річок. Поміж двома ударами литавр пролітають уривки вітру, який приносить і відносить шум солоного узбережжя. Це дзюрчання складається з велетенських корабельних котлів, з повторюваного плюскоту води, з зоряного блиску хвиль, з океанічного припливу, з голосів пасажирів прийдешньої корабельної аварії, воно – прихід і відхід, утеча і повернення твоєї галасливої луни. Тимчасом на арені карлики відчіплюють трапеції, а зелені шати амазонок змінюють барву і зникають. Кімнатні стрибуни розтяглися від краю до краю, на другому плані неквапливі жовті блазні заміняють латунь на пурпурові м’ячі; клубки сплутаного дроту, стяги і знаки відбою звалено в купу, освітлювану тривожним промінням сигнальних ракет.
Вечоре, у твоєму шатрі зачаїлася звірина лють, по той бік арени видно прямі прути клітки, і від близького гарчання замкнених левів пропадає лункий голос морського хору.
Вечоре, заповнений коханими, поро ностальгії, твій грізний відблиск лягає на парки, їх цілують зрадливі вуста, і спізнілі пішоходи піднімають заборола, аби ліпше розгледіти твою розлогу виставу.
Але тут твої постаті якось відразу каламутніють, і прибій великих морів розсипається на дрібні бризки.
Свято вичерпується. Спадаючи, воно вже не більше від водограю, не більше від леза ножа, не більше за олійну доріжку серед бурхливих вод.
І нині, коли вже згаснув день, сумний і чорний вечір припиняє роздувати міхи жалоби, колінкує і простягає свої великі долоні над обозом несамовитої ночі.


ЗНИКНЕННЯ АБО СМЕРТЬ КОТА

Життя теж має свої наївні й недоступні таємниці: невиразний шум безнастанного жнива, вічне зникнення зелених і гірких волоських горіхів, падіння спілих і пахучих груш, і от висихає прозора сіль, зникає або помирає кіт Марії Соледад [3]. Усе в ньому, аж до кінчика хвоста, мало своє призначення: його шкуру вкривав чорно-білий візерунок, а сам він був звичайною й оживленою формою, яка походжала на чотирьох м’яких лапках, обнюхувала холодну ворожу темряву, видавала негучне гарчання, розташувавшись на килимі в містичній позі.
Кіт непомітно розчинився в повітрі, ніхто не помітив його сонячної таблиці, перш ніж її поглинули сутінки, ані разу не майнув його хвіст із гнучкого дерева, не спалахнули в темних кутках будинку капелюшки його зелених зіниць.
А ось і Марія Соледад, у картатому фартуху, вона водить очима так, ніби грає в кості, й думає про улюблені місця свого кота, про його втечу або смерть, у якій вона, Марія Соледад, ніяк не винна, їй теж тяжко, з широко розплющеними очима, стояти на варті. Кіт пропав кілька днів тому, і відтоді вона жодного разу не усміхнулася, ніби забарвлення кота могло згорнутися клубком від її водянистої усмішки. Уночі їх могло б ошелешити сяйво місяця, кіт би йшов біля її ніг, вони б ходили нічною вартою, обіч довгих годин самоти; але в цей час Марія Соледад була вже далі, у далечині заплющених очей, вона проходила через поля і краї, під мостами й небесами, нікуди не прибуваючи, ніде і ніяк не укітвлюючи [4] свого сну, незрушна Маріє Соледад, і лише блискучі зіниці твого кота відлякують од тебе дивовижних метеликів. Несподівано він з’явився тут, біля старих меблів, у своїх достеменних злиднях, у своїй реальності мертвої тварини, і ти знову починаєш плакати, Маріє Соледад, твої сльози падають, утворюючи озерця, і ці ридання, які видала єдина смерть, чутно далеко від балкона неповторюваних снів.


Т. Л.

Серце, яке повірило в Пісню Сольвейґ, шмагане пахощами й розставаннями, воно стискає в руці скляне намисто; сумне серце, яке, розставивши нескінченні сильці, переслідує птахів, що прокинулися на зорі, віддирає од нічної стіни багряні завитки равликів, аби ліпше чути, і приголомшує своїми лункими розкотами, велетенське серце, яке підняло вітрила і кітвицю; мій приятель, мій любий товариш із широкою усмішкою, бачу, як воно розвішує сигнальні прапори на щоглах, як воно в неквапливій тузі пише свої ностальгійні числа на палубі; мій друг, чиє спорядження включає чорний бутель, ніж і самоту глибоких сітей. Скоро надходить світання, ось воно поруч мене, зовсім поруч, поруч мене воно виспівує свої лункі пісні; можливо, порожні чаші нівечать його вираз обличчя; можливо, побачу бодай його парадний портрет, з чудовим оголеним тілом і піднятим заборолом, коли воно виблискує радісною силою, без чорного хреста на грудях, який наганяє тугу. Його душу складено з нерухомих квадратів, вони ламаються, відтворюючи звуки одних і тих самих клавіш; чи, може, вона подібна до шосе з недобудованими станціями, яке провадить на далекі континенти; а можливо, ми кидаємо на дно цього дня наші безцільні розмови, ніби монети тої країни, яку надійшов час нам покинути. Саме тут шукає натхнення його серце, павук із нічних металів, сомнабулійний джаз-бенд і похована наречена; глибокої ночі, забарвленої чорними світляками, покладу їй на чоло квапливу троянду. Тепер, коли ми нарешті впізнали одне одного здаля, дорога повертає і смаглява рука Пабло проглядається у блідій руці Томаса, вони виходять з тунелів, а сонце освітлює і притягує тремтіння їхніх долонь. Він і я, обидва такі жалюгідні, знову струшуємо на землю важкі яблука, і все це вночі, уночі, та ось таємничі небесні вітрила тікають, і зненацька перестаю розуміти, про кого з нас двох кажу.


ЖУРБА

Спить маяк Ілели, і внизу під пильними ліхтарями море розсуває небесні простори, і повторні відгомони летять на захід, а нагорі бачу лише щойно споруджений ангар для падучих рос. У моїй руці виростає дика квітка, і думаю про дочку наглядача маяка – Меле, яку я так кохав. Можу сказати: її присутність щоразу позбавляла мене дару мовлення, я ставав так само безсловесним, як мушлі на цьому березі. Це й досі ніч, яка, лякаючи своїми порожнечами, висиджує пташенят і дрібну рибу в усіх неводах. Відстань між її очима й вустами дорівнює двом міцним і довгим цілункам, закарбованим на тендітній порцеляні. Ніч має обличчя бліде, як циферблат, і вона теж, бідна Меле, з її рук випливає ще не застиглий місяць, наче птах із клітки. Чорні води ведуть свою розмову, накочуючись і перекидаючись, ридання їхнього темного оркестру досягають віддалених мурів, південні ночі не дають заснути пильним вартовим, вони пересуваються велетенськими синіми стрибками й перевертають небесні коштовності. Скажу, що пам’ятаю її, що пам’ятаю; аби не порушити світанку, я прийшов босо, і приплив досі не відступив од її очей. Відлітають у далекі краї птахи її смерті, птахи зими й металів.


КОХАНА МОЛОДШОГО ЛЕЙТЕНАНТА

Блиск чорних очей Кармели (Hotel Welcome, навпроти префектури) прозирає у блиску зброї молодшого лейтенанта. Увечері він зліз із сідла і ліг долілиць, не розтуливши вуст. Його серце розкреслене на чорні й білі квадрати, ніби шахова дошка днів і ночей. «Одного разу піду звідси», – співають потяги, які їдуть з півночі й півдня та на бічних гілках. Вітри наповнюються птаством, дротові огорожі – листям, вулиці – людом.
Аби познайомитися з нею (Hotel Welcome, ліворуч коридором), досить покласти в рота різнобарвну бджолу. Зима мокрих шибок, її бліде віяло.
У сутичках зі щоденними перешкодами буде що втратити. Локон, спомин, щось утрачено. Це безсловесне кохання – ніби хвороба.
Скорботні привиди, черепиці й клавіші, вони дозволяють зимовій воді стікати по фасаду будинку. І все-таки ранками дзеркало привертало її увагу. Зоря помалу підштовхувала нерішучий краєвид. Вона піднімалася по краю дзеркала, упорядковуючи свої спогади. Знаю на цьому континенті одну журливу жінку, з її серця вилітають птахи, зима, холодна ніч. (Hotel Welcome, будинок із цегли.)
Вона – чорна пляма обіч молодшого лейтенанта. Решта – її бліде чоло, троянда на нічному столику. Він і далі лежить долілиць, подеколи майже невпізнаваний.



[1] Карагуе – містечко і комуна на півдні Чилі (провінція Каутін, регіон Арауканія). Розташовані неподалік Темуко, де виріс Пабло Неруда.
[2] Койлако – село у провінції Каутін з однойменною річкою.
[3] «Соледад» (Soledad) іспанською означає «самота».
[4] Укітвлювати – ставити на кітвицю (якір).

«Обручки» (Anillos) – поетична проза спільного авторства Пабло Неруди й Томаса Лаґо. Уперше опублікована 1926 р. в Сантьяґо (вид. Nascimiento).