Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

«Блакитний вітер»… Так називається оповідання. Так називається вся книжка.
Чому – блакитний? З якого часу вітер набув такого «забарвлення»? Чи це данина молодого письменника одному з «ізмів», скажімо – символізмові? Гонитва за красивим словом?
Ні, тільки не це. Прочитайте збірку і ви зрозумієте, що і блакитний вітер існує в природі й що автор книги Михась Стрельцов – не з тих, хто любить гарне слово, гучну фразу і, на перший погляд, зовсім не красномовний. Навпаки, він невелемовний. Зате його слово «голе і точне», свіже і містке. М. Стрельцов далекий від ефектної фрази й пози, від сумнівного гасла: ошелешуйте міщанина. Це з одного боку.
А з другого, і це ще приємніше, – не затягнулося в автора «Блакитного вітру» й те, що називають учнівством, пошуками своєї теми й самого себе. Він якось зміг оминути «початкову школу» з її азами, з її «скісною лінійкою», з її «паличками» й «гачками» та відразу ж почав виводити не лише літери, але й слова. Притому найважливіші, найістотніші: людина і життя, добро і зло, чудове і вульгарне, добро і ненависть. І ці слова, як тепер бачимо, вже означають не «чистопис» і не «практикування мови», а самісіньке людинознавство – ту головну науку, той предмет, у якому передусім повинен «спеціалізуватися» і потім отримати іспит молодий літератор.
Дуже вимогливий екзаменатор – читач – може бути задоволеним. Михась Стрельцов, на мою думку, успішно склав іспит, причому з важливого розділу людинознавства. Про це говорить його книжка «Блакитний вітер».
Любов і співчуття до людини, зосереджена увага на порухах її душі, на духовному людському бутті – це, можливо, перше, що вражає у книжці, що характеризує її, робить цільною й однорідною.
Важливим доказом цієї думки може бути оповідання «Перед дорогою», яке завершує книжку. Воно не виділяється ані вправно «закрученим» сюжетом, ані складними ситуаціями й перипетіями, ані винятковими подіями. Що, власне, відбувається в оповіданні? Приїхали містяни в село по гриби й, побувавши в лісі, сидять у сільській хаті, на кухні, чекають, поки стихне дощ, який заважає повернутися до міста. І говорять герої оповідання мало, так, перекидаються час від часу словами. Господиня особливо не починає бесіди, боячись, аби «що не так сказати». Шофер Семен Захарович узагалі не з говірких. Тим більше що тут, де «зовсім як у селі», він налаштувався на ліричний, мрійливий лад, на роздуми. Щоправда, дружина має звичку вставляти «де не треба свої три копійки», але й вона добровільно підпорядкувалася загальному настрою. Отже, нічого значного на перший погляд в оповіданні не відбувається.
І тим не менше воно украй змістовне – багато говорить і розумові, й серцю. Його, як добрий вірш, можна кілька разів перечитувати, і щоразу знайдемо в ньому щось нове, непомічене раніше. У чому тут секрет? Передусім у тому, що у фокусі авторської уваги – жива людина. Той, хто читав оповідання, не міг не помітити й не відчути, як показано взаємини персонажів. На кухні, де вони сидять, слухаючи шепотіння дощу і тріскотіння дров у печі, панує атмосфера надзвичайної близькості, взаємної чулості й доброзичливості.
В атмосфері, яка панує в сільській хаті, проявляється духовне спрямування автора, його глибока людська позиція. І коли дружина Семена Захаровича все-таки не зрозуміла свого чоловіка, який сказав мрійливо: «Воно, мати, і тут добре, зовсім як у селі». І коли сільська жінка не може відповісти собі, що їй так подобається в сільському шоферові – те, як він отак прикурює від вуглини, чи щось більше. І коли бухгалтерові Савченку трохи невтямки, чому Семен Захарович не хоче розповідати про війну, – то вже авторові, як кажуть, видніше. Він знає, що життя його героя в дечому «збігалося з чужим. Було багато подібного, але було й те, чого, він знав, не буде ніколи». Знає, який сенс прихований за словами: життєвий досвід, життєва доля. І в маленькому оповіданні розкривається великий світ людського серця – такий дивовижний і неповторний. У ньому: минуле і сучасне, знегоди й радощі, синівський обов’язок і батьківський обов’язок, повага і любов до людини, яка йде в житті поруч, і до людини, яку зустрів випадково. У ньому, цьому світі, – і війна – «страшна штука, замішана на житті й смерті людини», і мир, «ті спокійні хвилини», які часом тримаються в пам’яті більше, ніж «страшне і тяжке». Під Севастополем, у затишші після бою, торкнулася душі Семена Захаровича «якась покутна яснота, здавалось, відкривався йому краєчок того, звичайного і вже сливе недоступного, життя. Він бачив море: воно лежало спокійне, синє, світле, оповите вдалині ласкавою смугою, дельфіни перекидалися на рідкісних хвилях, і, здавалося, не було навколо ані війни, ані смерті, ані спекотного неба, білого, наче вицвілий брезент, ані свіжої крові, що тьмяно блищала на сонці».
І нарешті в життя героя оповідання ввійшов увесь цей день – з подорожжю до села, з грибами, з дощем, з сільською кухнею, з тихою балачкою, з роздумами й спогадами. Один із тих днів, які ніби обнулюють людину, змушують її якось по-новому подивитися на своє життя, на своє місце в житті.
Як бачимо, М. Стрельцов не вдовольняється однолінійним, одномірним показом людини. Він розуміє, який багатий внутрішній світ сучасника, і прагнення показати це духовне багатство, складність інтелектуального й емоційного змісту людини. Це можна було зауважити вже навіть у перших оповіданнях «Удома», «Мацеєві дрова».
Починаємо читати останнє з них із певною недовірою: чи мало писали вже про те, як селянин їде по дрова, і писали приблизно так само – «Захурделило відразу після різдвяних свят», «Старому неспокійно. Вийде надвір, аби кинути корові морогу…» Але ось спиняємося на рядках, які передають стан старого, що тільки прокинувся: «Стало приємно від якоїсь особливої, глибокої й м’якої, тиші, котра панувала в хаті. І була ще думка про те, що ось як добре прокинутися в такий глухий і, напевно, передранковий час, мовчки дивитися в темряву і знати, що за вікнами минає ніч». Перед нами – тонкий екскурс у світ людської психології.
Найліпше з того, що було в перших оповіданнях, зокрема здатність показати «діалектику душі», її порухи ще прикметніше виявилися у пізніших речах М. Стрельцова – в оповіданнях «Двоє в лісі», «Блакитний вітер» і, як ми вже бачили», в «Перед дорогою».
Пильна увага молодого прозаїка до внутрішнього світу людини не є самоціллю, а його доброта, людяність ніяк не ототожнюються з тим християнським всепрощенням, яке інколи змушує «добро і зло сприймати байдуже» [1]. Навпаки, у своїх оповіданнях М. Стрельцов проводить виразну межу добра і зла, чудового і ницого. Вони вирізняються високим моральним пафосом. І тоді в них звучить романтично-піднесений мотив «блакитного вітру». Блакитний вітер – це: «тривожна смуга обріїв і незабутнє світло дитинства; дощі, густі, як вітер і запах суниць; щемлива радість у серці й неприховане, веселе здивування перед світом». Таким уявив собі блакитний вітер герой оповідання Лагацький. Але ми здогадуємося – про це потім ідеться й в оповіданні: річ тут не лише в сумі за тим, що втрачене безповоротно, у пам’яті про дитинство з його «неприхованим, веселим здивуванням перед світом». Дитинства не повернути, і завжди «тужитиме душа за чимось, що відійшло і що згубилося зі зрілим досвідом». Лагацький і сам це знає. Але у хвилину «прозріння» він розуміє, що, говорячи словами Єсеніна, «жити треба ліпше», «жити треба простіше». Яким би не був той зрілий досвід, людина не повинна втрачати здатності «дивуватися перед світом», не повинна позбуватися безпосереднього, природного сприйняття життя, а головне – вона не має права допускати у своє серце сіру байдужість. І герой оповідання доходить висновку: «Треба жити, треба сміливіше й веселіше жити: позбутися байдужості, черствості, замкненості. І тоді ніколи не покине мене блакитний вітер».
Заключна нота оповідання звучить доволі виразно. Свій моральний ідеал, сенс життя герой бачить не лише в тому, аби просто стати «природною людиною» та ще бути вірним своєму сільському минулому, сонячним закуткам дитинства, а й у тому, аби позбутися всього намивного, що перешкоджає йому бачити й розуміти людей, що відмежовує його од людини.
У цьому зв’язку варто спинитися хоч би стисло ще на одному моменті, доволі істотному для книги «Блакитний вітер». В анотації до збірки сказано: «Це – твори про село і місто». Оцінка поверхова і трохи наївна. Але певний сенс тут є. Він полягає в тому, що М. Стрельцов справді показує людину в її стосунках, взаєминах із міською або сільською дійсністю. Притому симпатії улюблених героїв автора, а значить, і його самого, начебто на боці села. «Треба обов’язково з’їздити в село, до матері», – вирішує у критичну хвилину Лагацький. Люблять і пам’ятають село теперішні містяни Семен Захарович («Перед дорогою»), Казик («Сусіди» [2]).
Належить правильно зрозуміти М. Стрельцова. Мова йде не при який-небудь антиурбанізм, не про ідеалізацію села взагалі. Ні. Це питання потрібно розглядати інакше, у зв’язку з пошуком молодим прозаїком ідеалу гармонійної людини. Це засвідчує бодай той факт, що в ряді оповідань автор викриває обивательський, суто споживацький погляд на місто, на блага цивілізації й культури, ту «портфельну логіку», за якою живе Клибик («Двоє в лісі»). До речі, Клибик, котрий, як каже його батько, «не їстиме некультурно», також говорить, що мав намір залишитися в місті. Приблизно так само уявляє собі місто й Олька («Сусіди»): «Вона мешкатиме в місті, і коли приїде в село, то пройде з чоловіком під руку вулицею, усі говоритимуть: „Дивіться, як пощастило Ромковій Ольці!”» І тільки пізніше, після деяких життєвих кроків, Олька подивилася на місто інакше. Вона зрозуміла, що це – не тільки й не стільки вітрини крамниць, весела метушня тролейбусів і автівок, юрма людей на вулиці, а дещо інше. Інакше місто, «яке вона побачила, здіймалося вгору стрілами кранів, лунко перегукувалося паровозними гудками на невидимих переїздах і станціях…»
Отже, не село і місто самі по собі зіставляє автор, а різні погляди на життя, різні моральні позиції – глибоко людяну й міщанську. І, палко симпатизуючи людям із великими духовними запитами й поривами, він викриває тих, для кого не існує ані «блакитного вітру», ані інших так званих високих матерій.
Говорячи про багатство змісту книги «Блакитний вітер», звісно, нічим не підмінюю це поняття, маю на увазі не лише добрі наміри автора, а й справді художнє освоєння життєвого матеріалу. Авторові «Блакитного вітру» вдається ніби одним мазком показати сутність характеру героя, його своєрідність, однією рисочкою відкрити в людині «знайомого незнайомця».
Герой оповідання «Удома» хлопчик Владик ріс без батька. Це був, пише автор, розважливий і не по літах зрілий хлопчик. І далі: «Владик навіть про свою матір, коли та робила чи говорила щось не так, як йому хотілося, по-дорослому казав: „Звісно, жінка”». Так розшифровується конкретно-індивідуальний сенс іще доволі загальних епітетів: «розважливий», «зрілий», добувається «корінь» характеру хлопчика. Аби показати Клибикового батька («Двоє в лісі»), зокрема такі його риси, як недбальство і лінощі, М. Стрельцову було достатньо сказати, що він ходив обтесувати стіни старої комірки для розтоплення. Той, хто знає сільський побут, може відразу оцінити, як це слушно зауважено. Про епізодичного героя оповідання «Блакитний вітер» лише сказано, що він «смішно так соромився, запрошуючи до себе, і чомусь витер об половик ноги, коли виходив». Але ми вже добре уявляємо собі стан простого робочого хлопця, який так невдало запрошував у гості професора.
Узагалі, звертає на себе увагу тонка спостережливість молодого прозаїка, гострота і свіжість отієї «творчої» пам’яті, яка підказує в потрібний момент необхідні слова, точну деталь. Про одну з давніх звичок, пов’язаних із сільською вечіркою, автор зауважує: «Постояли спершу в порозі, озирнулися…» Так воно й справді буває. А яке велике навантаження несе в оповіданні «Двоє в лісі» така влучно зауважена деталь, як подертий ремінець від босоніжки, що метляється і б’є по нозі жінки! Як він допомагає нам зрозуміти і душевний стан Василя, і трагедію Марини, і лейтмотив оповідання загалом!
У книзі чимало рельєфних, докладних малюнків природи, на подобу такого: «Гоструватий вітерець тримав на подвір’ях горобців, сумних після вогкої ночі, жовтавими плямами взялася на застарілому полії вулиць учорашня вода. У тонких шарах хмаринок половіло над містом небо…»
Узагалі описи М. Стрельцова виразні, влучні, вельми вірогідні. Але йому, як ми вже відзначали, до снаги дещо більше, аніж добрий опис. Він шукає свого стилю на шляху образно-асоціативного мислення. Шукає і знаходить. До таких знахідок можна віднести й «блакитний вітер» – образ, якому автор зумів надати попросту реального змісту, і «ті спокійні хвилини», які посіли таке місце у свідомості героя, і береза, яка, падаючи, «стала мов шумлива хмара трепетливих зелених метеликів. А потім вона поволі хилилася, і поки падала у своєму невеселому кружлянні, привела з собою сірий літній день з лінькуватим дощиком, подих вологої землі й огіркової ділянки».
Тут можна б було поставити й крапку, обійтися без оцих зазвичай майже неминучих «але» й «однак», себто без критичних зауваг щодо збірки. Тим більше що М. Стрельцов, як вже мовлено вище, не «засидівся» на стадії учнівства, пише з повним знанням справи й, напевне, сам розуміє, що в нього добре, а що погане. Але оскільки оповідання все-таки не позбавлені вад і оскільки той, хто розглядає першу книжку письменника, має не лише права, у тім числі таке приємне, як хвалити, захоплюватися, але ще й певні обов’язки, то спинюся, бодай коротко, на вадах.
На мою думку, вони пов’язані з пошуками молодим прозаїком свого стилю – такого, який міг би повніше передавати складність і різнобічність життя, особливості людської психології. У цих пошуках він часто зазирає також у ту лабораторію, яку зазвичай окупують поети. Зазирає й повертається інколи не з порожніми руками. Хіба можна дорікнути М. Стрельцову, наприклад, за те, що декотрі його оповідання вельми поетичні? Та й узагалі, як відомо, поезія і проза – не ті рівнобіжні прямі, які ніколи ніде не перетинаються. Навпаки, вони «перетинаються», взаємопроникають і цим самим лише збагачують одна одну.
Але в певному сенсі вони теж рівнобіжні прямі: усе-таки ніколи повністю не збігаються, існують самостійно, розвиваються за своїми, властивими їм законами. І тому не кожен засіб, не кожен прийом, плідний у поезії, може бути таким само плідним у прозі. Поетична робітня здатна часом і підвести прозаїка. Особливо тоді, коли нею користуватися надмірно. Часом ця робітня підводить і М. Стрельцова.
Візьмімо, приміром, оповідання «Блакитний вітер» – річ цікаву і, видно, характерну для М. Стрельцова, для його пошуків. Оповідання можна було б назвати й віршем у прозі. І це повинно звучати як похвала. Але… Твір-бо задумано і написано саме як оповідання. У ньому немає ані «автономного» віршованого рядка, ані ритму, ані рими, ані інших формальних атрибутів поетичного твору. Значить, він мусив би більше відповідати потребам «нікчемної прози». Як ми вже бачили, молодому прозаїкові добре дається ліплення характерів. Але ось тут, на жаль, ця його здібність не проявилася належним чином. Цікаво позначений, але не окреслений до кінця, наприклад, образ Порукова. Тимчасом він міг би зробити добру послугу авторові для викриття категорії людей, які занадто «вміють упорядкувати своє душевне господарство» і рано чи пізно доходять до прийняття тієї самої «портфельної логіки». Бракує конкретних індивідуальних рисочок і повноті образу Лагацького, – він надто узагальнений, надто «опоетизований». Майже те саме можна сказати й про образ Василя з оповідання «Двоє в лісі».
Може, саме тут, у недостатньо виразній окресленості декотрих образів, прихована причина того, що окремі оповідання М. Стрельцова звучить трішки «камерно». Цей епітет, до речі, підказав мені один молодий літератор, з яким недавно ми бесідували про книгу «Блакитний вітер». Тоді я не погодився з його заувагою, а тепер от думаю, що в ній є частка правди. Хоча для справедливості треба сказати, що оповідання «Перед дорогою» засвідчує: його автор успішно долає певну «приглушеність» своїх перших творів.
Кілька слів про форму оповідань М. Стрельцова, зокрема про їхню композиційну тканину. Певне, усе-таки правильно зауважують декотрі, що оповіданням інколи бракує динаміки дії – особливо зовнішньої, сюжетної. Частково це, очевидно, пояснюється тим, що їх побудовано здебільшого на психологічному матеріалі. Але річ не лише в цьому, а, найімовірніше, в тій причині, про яку вже йшлося: у надмірному перенесенні поетичних засобів і методів на ґрунт прозового жанру. От проза й мститься авторові.
А взагалі, вади книжки «Блакитний вітер» не спричиняють особливої потреби в повчаннях, рекомендаціях, пересторогах. Добру книгу написав Михась Стрельцов. Світлу, людяну, талановиту. Вона наводить на роздуми, викликає почуття, виховує.


[1] Парафраза слів Григорія Отреп’єва з трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов».
[2] Пізніше це оповідання, у доопрацьованому вигляді, друковано під назвою «Олька».

Першодрук: «Літаратура і мастацтва». – 1962. – 31 серпня.