Переклав Василь Білоцерківський

Василь Биков… Без цього імені важко уявити сьогодні нашу білоруську, і не лише білоруську, літературу. Слава В. Бикова давно вийшла за рамки нашої країни. Його твори перекладено багатьма мовами світу – болгарською, польською, чеською, угорською, німецькою, французькою, іспанською та іншими. Кількість перекладів продовжує зростати. Тут маємо справу саме з такою популярністю, яка не лише не виказує тенденції йти на спад чи навіть триматися на одній висоті, а яка, з кожним новим твором письменника, усе росте і стає дедалі тривкішою. Характерно, що контингент читачів В. Бикова зрілий, поважний і одночасно вельми широкий. Найбезпосереднішу цікавість до його творчості та його особи виявляють люди найрізноманітніших вікових і професійних категорій – ветерани минулої війни, герої книжок В. Бикова, і зовсім молоді люди, які знають війну лише за тими ж книжками й фільмами, вибілені сивиною вчителі та їхні юні учні, міські мешканці й робітники села, учені й люди фізичної праці… Про творчість В. Бикова заходить розмова в наших письменницьких поїздках країною, про нього запитують нас на зустрічах із читачами. Сам він отримує багато запрошень виступити, на його адресу йде потік листів…
Словом – широке визнання, слава, успіх. Великий успіх на нелегкому шляху до розуму і серця читача.
У чому секрет такої слави, такого успіху? Запитання тим більш, видно, слушне, коли пригадати, що Василь Биков почав писати порівняно недавно, що його перша книга «Журавлиний крик» вийшла у світ 1960 року. До цього часу багато ровесників В. Бикова вже встигли видати по кілька книжок і стали відомими. Біографія письменника складалася спочатку не так вдало. Юнацькі роки віддано війні, після війни демобілізація на нього як на кадрового офіцера не поширюється, і він ще довго служить в армії – за кордоном, потім на Далекому Сході. До речі, там, на одному з островів Курильської гряди, було написано перші оповідання, які не побачили світу… «Усю війну, – розповідає В. Биков у своїй автобіографії, – і ще десять років після неї був далеко від Білорусі, але світлий образ рідного краю материнською ласкою жив у моєму серці. Батьківщина кликала у снах, тривожила у мріях, нагадувала про себе напівзабутою рідною мовою…»
Кликала не лише батьківщина. Певне, давав знати про себе й талант митця, який усе дозрівав і вимагав виходу.
Але секрет у цьому випадку не тільки в таланті, а й у тій глибоко усвідомленій відповідальності, з якою письменник підходить від самого початку до «бастіону великої правди про війну» (слова з тієї ж автобіографії). Нелегко брати цей «бастіон», неприступно височіє його вершина, але інакше не можна: вимагає сувора непозбутня пам’ять війни, вимагають мертві…
Показати правду про війну – означає показати людину на війні, показати, якою ціною людина здобуває перемогу, як бореться і як, природно, помирає. Здається, ще ніхто не показав з такою силою, з такою глибокою емоційною і психологічною проникливістю смерть солдата, як це робив і робить у своїх творах Василь Биков. Багато його сторінок б’ють по серцю, наче акорди реквієму, болюче відгукуються в ньому.
Так, чимало героїв творів Бикова помирають. Ледве ми встигли полюбити їх, як уже надходить сумна хвилина прощання, як наша любов переростає в біль утрати. Та не маємо жодної підстави дорікнути тут чимось авторові, висловити йому якусь претензію. Бо його герої помирають не тому, що так схотілося автору, що от він узяв і вирішив, після відповідних вагань (історія літератури знає такі випадки), саме так закінчити свій твір. Ну, скажімо, для того, аби більше нагнітити драматизму. Ні, річ тут не в авторовій примсі й навіть не в його добрій чи злій волі. Це не той випадок, коли письменник може, не схибивши супроти правди, вирішити: убивати йому героя чи пошкодувати його, а заразом і пошкодувати нерви читача. Не той випадок. Бо мова йде про минулу війну. Велику вітчизняну – для нас, Другу світову – для всього людства. найбільш нищівну, найкривавішу серед усіх 14513 малих і великих війн, що відбулися, як порахували історики, з 3200 року до н. е. й донині. Як відомо, ми втратили в ній 20 мільйонів людських життів [1]. Двадцять мільйонів! Такою ціною було здобуто перемогу. Без ліку «проклятих висот» було на шляху до неї. І кожну з них належало атакувати. («Що ж бо, атака – дуже звична на війні справа».) І за кожну з них належало платити не чимось іншим, а людськими життями, «втратами живої сили».
Велика війна. Велика перемога. Великий подвиг. І – велика ціна. Одне відповідає іншому. А для літератури – велика тема. І підходити до неї можна лише за великим рахунком – з великим знанням і з найбільшою моральною відповідальністю. Інший підхід тут протипоказано. Бо він буде або непростимо полегшений, без належного проникнення в тему, або зовсім неправдивий, фальшивий, а це ще більш непростимо.
Колишній фронтовик, бойовий офіцер Василь Биков добре знає, щó є ближній бій, знає гіркий присмак пороху, пам’ятає, чим оплачувано кожний подвиг, кожний воєнний успіх. До того ж сьогодні, з дистанції років, багато чого бачиться ліпше й в іншому світлі. І природно, що письменник підходить до своєї постійної теми – теми війни – з певним морально-гуманістичним масштабом, співвідносить війну, її «велике громове світло» з окремою людиною в шинелі, з «її єдиним і таким необхідним їй життям», а перемогу – з її ціною. Це не лише його право, це також його обов’язок. Обов’язок учасника і свідка подій, обов’язок письменника-громадянина.
Багато героїв В. Бикова помирають, точніше – гинуть… Гине Глечик («Журавлиний крик»), гине Жовтих («Третя ракета), гине Сотников («Сотников», гине Івановський («Дожити до світанку») тощо. І тим не менше не можемо дорікнути авторові за фаталізм, за те, що його герої, мовляв, мають надто пасивний, приречений вигляд, що їм бракує активного, героїчного начала. Для такої критики не маємо підстав. Пригадаймо, наприклад, один із найтрагічніших за своїм звучанням творів – повість «Проклята висота». Усі її герої, її дійові особи – Ананьєв, Ванін, Васюков, Кривошеєв, Пилипенко – гинуть. Але що в них спільного з пасивними жертвами? Нічого. Навпаки, вони, принаймні найліпші з них, сміливо дивляться в обличчя небезпеці, щосили служать своїй бойовій справі. Вони готові стояти на смерть. Герой іншої повісті думає за кілька хвилин до смерті про те, що «залишаться жити інші. Вони переможуть, їм відновлювати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди. І кохати. Але хтозна, чи не залежить їхня щаслива доля від того, як помре на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський?»
…Для тих, хто лежить у братніх могилах, війна скінчилася вкупі з їхнім життям. Для живих вона скінчилася в День Перемоги. Для колишнього вояка і сьогоднішнього письменника Василя Бикова вона триває. Щоразу, починаючи свій новий твір, він мовби знову йде на війну. І щоразу, закінчуючи свій твір, він мовби повертається з війни – у своє тимчасове перемир’я, у свій короткотерміновий, до наступної повісті, затишок. Щоразу… І це – незвичайна справа, незвичайна творчість. Творчий акт завжди вимагає великого напруження душевних сил. І тоді, коли йдеться про звичайне життя, про мирне людське існування. Які ж, уявіть собі, сили, які резерви внутрішньої духовної енергії потребуються і витрачаються для того, аби втілити у слові бойовий подвиг! Скільки вимагається від митця найкращої крові його серця, аби воскресити до нового життя – життя в художньому творі – мертвих і аби потім, у цьому житті, поділити з ними їхню гірку долю. Яким саможертовним повинно бути тут перевтілення! Інакше кажучи, бойовий подвиг вимагає подвигу творчого. І мусимо бути вдячні письменникові за цей його подвиг. Мусимо віддати йому належне – свою читацьку любов і повагу.


[1] Офіційна (тут наведена приблизно) цифра втрат у Другій світовій війні, яку було прийнято в тогочасному СРСР.

Першодрук: «Беларусь». – 1974. – № 6.