Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.