« Прощай, московія немита,
країна нехристів-рабів...»

Класика

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022