Щоночі клени пускають листя у подорож до краю землі.
Лишаючи місто, лишаючи передмістя, пливуть вдалечінь кораблі.
Все далі і далі до цілі чиєїсь, яку їм поставила ніч.
Витрушує темрява всі привілеї і голови рубить з пліч.

Флотилія суне, повільно, неспинно, до точки на обрії, де
зростаються сонце і місяць невинно, і килими вітер кладе
із вічнозелених і вічноласкавих весняно народжених трав,
де не буває правих/неправих, якщо щиро кохав.

І зорі освітлюють путь каравану, а після зворотну тропу.
Віту рідненьку, єдину, бажану, важко намацать всліпу
тихою ніччю, а в буревію, якщо насуне такий,
листя розкидує, наче надію, по гральних дошках стихій.

Клени чекають, вони терплячі, в них неквапливе буття.
Листя вернеться, подих тремтячий, не підмануло чуття.
Цілі далекі, чи дотягнулись, чи десь уткнулись в стіну?
Близить світанок, вже і вгорнулись в краплі цілющого сну.

День, ніби пишне густе покривало, розніжує світлі часи.
Сутінь насправді саме начало, сім’я на грядці краси.
Присмерк згущається, клени стискає, місто вколисане спить.
Гілка за гілкою листя знімає. Що ж, хай щастить.

17.08.22